Чарівна валізка, сталеві нерви і добрі серця: репортаж із підстанції швидкої за декілька годин до обстрілу Львова

Ввесь день у Львові було задушливо і млосно. Вже восьма вечора і жодного натяку на прохолоду. «Ідеальна» погода для всіх, хто має проблеми з тиском і серцем.

 Нині я працюю з бригадою швидкої, якраз їду до другої підстанції (та, яка між дитячою лікарнею і моргом – гарний символізм). Мені видали футболку з емблемою екстренки, щоб я була схожа на членів медичної бригади. 

Їду і боюсь, що будуть виклики на аварії або до малюків. Про те, який важкий ранок чекає цих медиків, поки не знає ніхто. 

 «Добрий вечір, давайте я за вами вийду», – відповідає у слухавку лікарка Марія. Вона зараз керує бригадою. Молода тендітна жінка з приємним голосом і дуже добрими очима. Працює півтора роки, але перед тим провела свою інтернатуру у швидкій, рука набита.

Минаємо вишикувані блискучі карети швидкої. Біля кожної – водій, чоловіки переважно пенсійного віку, щось весело обговорюють і задимлюють подвір’я терпкими цигарками.

«Ось, сюди», – заходимо у будівлю, бачу вказівник до укриття.

Коридор старенький, але дуже затишний, домашній. На підвіконні десятки різних вазонів, а навпроти невеличкі кімнатки. Тут лікарі і фельдшери відпочивають, поки чекають на свій виклик.

По телевізору голосно кричить Сільвестр Сталоне: він б’є чергового поганця в одному зі своїх бойовиків.

«Це наш фельдшер Мар’ян». Скромний чоловік, років до сорока у робочій медичній формі. Він, певно, хотів подивитися фільм, але все ж привітно обертається до мене.

За його плечима 15 років у «швидкій». Як виявилося, ми з ним із одного містечка під Львовом, навіть маємо спільних знайомих. Світ круглий і тісний.

Намагаюся дізнатися, що нас сьогодні чекає, дуже сподіваюся, що не якісь криваві випадки. Випитую і тривожусь.

«Виклики в нас зазвичай різні: непритомність, проблеми з диханням, підвищення тиску, інсульти, підозри на інфаркти, ДТП, утоплення. Їздимо до дітей. Переважно виконуємо роботу сімейних лікарів», – розповідає Марія.

Згадую, як слізно медики зазвичай просять не викликати швидку до всіх підряд. Але люди чомусь вірять, що в кареті є чарівна валізка, яка врятує від всього і за потреби, поверне до життя. Я і сама така.

-А є постійні клієнти? Бабусі, які викликають бригаду?

-Так, дзвонять, що серце болить, проблеми з тиском чи інфаркт. Приїжджаєш, а їм просто хотілося поговорити. Але і це потрібно.

Під час війни люди ще більше потребують уваги. Особливі ті, в кого рідні зараз воюють на фронті або загинули на війні. Зараз ментальне здоров’я похитнулося в людей. Медики згадують, як недавно на одному з викликів їх обматюкали.

Буває, що вимагають оживити людину, яка вже померла. Мовляв, ну ви ж лікарі, робіть щось. А від деяких пацієнтів доводиться буквально тікати через агресію і неадекватну поведінку. Навіть поспіхом залишали якісь медичні апарати. Потім, правда, все повертали, але було страшно. Ніколи не відомо, чого чекати від неврівноважених.

Лікарка Марія мені тихенько зізнається, що хвилюється за кожного пацієнта. Намагається зателефонувати наступного дня, спитати: як людина? 

Важко їздити на виклик до маленьких дітей, додає фельдшер Мар’ян. Коли старші, вони хоч скажуть, що болить, а крихітці навіть укол у вену складно зробити.

«Без свідомості, пацієнт 68 років, пансіонат в Брюховичах»

Поки ми балакаємо, чую сигнал, схожий на оповіщення із додатку про повітряну тривогу. Це ми отримали виклик на спеціальний телефон: «Без свідомості, пацієнт 68 років, пансіонат в Брюховичах».

Збираємось швидко. На прохідній у мікрофон лікар каже: «142 бригада». Це нагадує оголошення поїздів на вокзалі, звук ідентичний.

 Наш водій пан Петро вже біля карети. Мене відправляють у салон – туди, де зазвичай везуть пацієнта. Все новеньке, блискуче і, здається, стерильно чисте. Я не розуміюся на медичних приладах, але тут всього дуже багато.

Летимо по львівських ямах, а в машині трусить так, що я злітаю зі свого крісла. Боюся, щоб бригаді не довелося і мене рятувати.

Заходимо до пацієнта: старенький дідусь, який ледве ворушить губами. Медсестра метушиться, поруч син, який теж весь на нервах.

Бригада медиків дуже зосереджена. Лікарка Марія спокійно говорить до дідуся і впевнено проводить різні маніпуляції. Відкриває чарівну валізку «швидкої» і дістає все необхідне. Скромний фельдшер Мар’ян, який слідкував за Сталоне, миттєво подає препарати.

Я спостерігаю за всім збоку і не зізнаюся, що журналістка. Боюсь, щоб не вигнали з палати.

Мар’ян витягує величезний шприц, а мені стає недобре. Ні, я тримаюся, мені треба все бачити.

Декілька хвилин лікарі намацують вени в дідуся, щипають і тормосять руку.

Мої нерви пищать тоненькими дитячими голосочками. Зараз буде укол, блищить довжелезна голка. 

Все, перед очима мушки, світ плавиться, мене накриває. По стіні виходжу надвір. Наш водій, пан Петро, змовницьки усміхається. Думаю, він бачив ще і не таких слабкодухих за свої 20 років роботи за кермом «швидкої». 

Дідуся врятували, йому стало краще, бригада повертається. Я так радію, ніби сама долучилася до роботи медиків. Нам сиплять жменю цукерків. 

Виклик закінчився – на базу. Я знов у трясучому салоні, але вже у темряві. У Львові ніч, на диво тиха і спокійна. Повертаємося на прохідну. Пан Мар’ян іде відпочивати, а лікарка готує стоси документів про виклик. 

Комендантська година. Місто засинає, прокидається мафія

На світло у прохідній злітаються гігантські комарі та хрущі, вони намагаються перебити нашу розмову. Повз проходять лікарі та фельдшери з інших бригад. Футболка з емблемою добре маскує мене.

Раптово чую несамовиті крики, чоловічі голоси, здригаюся. Це водії у своїй кімнаті дивляться футбол, молодіжка грає. Наші, напевно, забили, бо галас був радісний. До гучної компанії за стіною долучається ще один чоловік. До хлопців йде з гостинцями – несе відро домашніх масненьких вареників.

-Вночі, певно, виклики цікавіші, ніж у день? – намагаюся випитати лікарку Марію про тусовщиків, наркоманів чи тих, хто любить впиватися.

Каже, що раніше ночі були дуже активні. Розбиті голови, бійки біля клубів, їздили на передозування. Зараз трохи спокійніше. Але все одно є окремі категорії. Гасають на мотоциклах, влаштовують гулянки і трохи перебирають, а потім кличуть «швидку», щоб рятувала. Львів розслабився останнім часом, якось забули про небезпеку.  

-Хлопець, 20 років. Приїжджаємо – а він у комі. Зіниці, як макові зернятка. Це свідчить про наркотики. А з рота різкий запах алкоголю. Веземо на Кульпарківську. Виявляється – він вживав якісь «солі», це наркотик. Його зразу забрали до реанімації.

Або дзвонять, третя ночі, виклик – лежить чоловік без свідомості. Бригада приїжджає, а обурений пацієнт не розуміє, чому йому заважають спати, коли він так добре вмостився під лавкою. Весело регочемо: певно, кожен бачив на вулиці таку особу, якій вже дуже добре.

Буває, що у будинках на викликах доводиться оминати тарганів. Важко від запаху у кімнатах стареньких лежачих людей. Але до всього звикають: і до блювотиння у каретах, і до діарей.

Лікарка Марія зізнається, що їй гидко хіба від алкогольного міксу вуличних дядечків.Така суміш має просто термоядерний запах. Від деяких викликів доводиться довго «відходити».

Штатних психологів для «швидкої» поки немає. Лікарка Марія має свою терапію – вона вишиває. Показує мені красиві парні сорочки для себе і чоловіка: «На перемогу». На білому полотні масивні грона калини чорними нитками. Внизу – червоний тризуб. У роботі ще одна вишиванка – старовинна із повністю зашитими рукавами. Робота красива, Марія вправна майстриня.

Ніч мала бути тиха…

23:00 Ще одна карета полетіла на виклик, але наша бригада поки без завдань. Нині спокійна ніч. На коридорах теж тихо, час від часу чути, як по гучномовцю оголошують номер бригади і медики поспішають до пацієнтів. Я сподівалася, що ми будемо у безперервній хвилі літати туди-сюди до хворих. Але, якщо чесно, тішуся, що все спокійно і Марія зможе трохи відпочити: вона від восьмої ранку на ногах.

-У мене є прикмета: який перший виклик, така уся зміна, – каже лікарка.

-А який нині був перший виклик? Легкий чи складний?

-Непростий.

І лікарка пояснює мені медичними термінами усе, що робили з пацієнткою. Я усміхаюся, в мене теж є «професійне нещастя». Зазвичай, коли я працюю в прямому ефірі на радіо, стаються аварії, обстріли та інші складні ситуації. Але махаю рукою: це все дурня, забобони, нині звичайна ніч.

Прощаюся із Марією, пан Мар’ян вже дрімає, і поспішаю додому. Вечір був класний, але у «швидкій» я б не працювала. Ці люди якісь із іншого всесвіту, вони всесильні і мегастійкі.

3:00, прильот по Львову. Удар такого звуку, що я підстрибую на ліжку. Ракета влучила у житлові багатоповерхівки в іншому районі.

Уявляю, як Марія отримує виклик на свій телефон. Напевно, там текст: «Стрийська, обстріл будинку, багато постраждалих».

Вони із фельдшером Мар’яном підриваються із ліжок, із мікрофона чути «142 бригада». Пан Петро вже заводить карету і під гул сирен «віу-віу-віу» на шаленій швидкості мчать рятувати.

Медики знову дістануть свою чарівну валізку. Будуть обробляти рани, вводити різноманітні препарати. Шукатимуть вени на пухкеньких дитячих ручках. А лікарка Марія вранці зателефонує до кожного пацієнта і запитає: «Як ви почуваєтеся, з вами все добре?».

Тучак Оксана