Вечір у Довженко-центрі з Мстиславом Черновим. Розмова про пошук кіномови війни

У Національному центрі Олександра Довженка, серед архівних плівок і спогадів про велике українське кіно, відбулася розмова про сучасну війну. У вечірньому інтерв’ю на каналі Радіо Хартія Сергій Жадан та режисер Мстислав Чернов говорили про етику воєнного кіно, фільм «2000 метрів до Андріївки», пошук кіномови та чому документалістика сьогодні сильніша за художнє кіно.

Фільм «2000 метрів до Андріївки»

Думаючи про новий фільм, спочатку Чернов планував зняти масштабну стрічку про весь контрнаступ літа 2023 року. Але все змінилося після зустрічі з військовими. Коли побачив кадри з нашоломних камер, реакції бійців про втрати, він зрозумів — ось воно. Посадка між замінованими полями та Андріївкою.

“Коли в тебе є герой, конкретна ціль і тобі треба до неї йти — ця дорога стає символом”. Road movie в прямому сенсі. Фізична дорога крізь смерть до життя.

Чернов — насамперед читач. Для нього література завжди йде попереду візуального ряду.

“Багато слів уже викликають огиду, і лише назви зберегли гідність”, — каже він словами Хемінгуея.

Назви міст Маріуполь, Бахмут, Андріївка працюють. Стресують або додають сили.

Крім Хемінгуея, режисер спирався на “Things They Carried” про В’єтнам та “Hearts of Darkness” про “Апокаліпсис сьогодні”. Єдина книга, яку Чернов вивіз з Маріуполя, — “Прощавай, зброє” Хемінгуея.

Естетизація як недопрацювання

“Для нас принципово важливим було не естетизувати, — наголошує Чернов. — Якщо це з’являється, значить не доробили роботу”.

Фронт горів. В кадрі постійно дим і вогонь. Інколи здається, що дивишся блокбастер, а не реальність. Але режисер свідомо йшов шляхом приземленого реалізму. Фільм став не лише про перемогу та прапор над звільненим селом. Але й про пам’ять, про людей та їхні імена. Коли глибина змінилася, естетизація стала неприпустимою.

Знімаючи війну, режисер використовує її як матеріал. Де межа етичності?

“Говорити про трагедії можна тільки, якщо ти поряд з ними, — переконаний Чернов. — І говорити від їх імені можна тільки, якщо ти теж був у небезпеці”.

Чернов згадує американську агенцію, яка примушувала його кілька разів проходити один маршрут у розбомбленому музеї Сковороди. Для них — постановка. Для нього — біль. Але пізніше зрозумів: вони зробили матеріал, який побачили мільйони.

Чому документальне сильніше за ігрове

2025-й — золотий рік української документалістики. Чернов уже бачив 15 достойних фільмів на міжнародних фестивалях. Настільки різні погляди на війну, що важко повірити — це одна країна.

Художнє кіно програє. Чернов пояснює просто: реальність сильніша за рефлексію. “За бійців не будеш стріляти. Воно або є, або немає”.

Але хороше ігрове кіно зняти можна. Треба звужувати перспективу. Не про контрнаступ, а про одну посадку. Не про місто, а про один будинок. Не панорама трагедій, а одна сім’я в підвалі.

Світ, який не розуміє

Міжнародна публіка не втомилася від українського контенту, але їй здається, що вона вже все бачила. Тому Чернову доводиться грати роль посередника. Він ставить під сумнів оптимізм військових, щоб дати дорогу цьому оптимізму до серця глядача.

“Навіть якщо війна здається найабсурднішою справою, для людей, які борються за виживання, ця боротьба — єдиний вибір”.

Західні критики чекають пацифізму. Засудження війни. Вони не розуміють: ми не підтримуємо війну, ми підтримуємо свою країну. Хемінгуей казав не втручатися у Другу світову, не відправляти зброю. Для Ремарка війна — абсурд. Але наша війна почалася не з нашої волі.

Чи можуть росіяни зняти велике кіно

Чернов читає російські Telegram-канали. Там була розмова: чому в них немає таких фільмів, як “20 днів у Маріуполі”? Відповідь чесна: “Якщо ми будемо знімати такі фільми, це будуть фільми про військові злочини”. Вони це розуміють і виправдовують необхідністю.

Такі фільми виходять у прокат. “Red War” показує війну з їхньої перспективи. І на це є попит. Не тому, що глядач вважає російську перспективу правильною. А тому, що хоче сам побачити.

Проблема світу — він виокремлює культуру, надає їй іншої оцінки. Вважає, що українська і російська культура мають рівні права попри війну. Це наслідок десятиліть політики soft power. Росія говорила про поезію, використовувала митців у вигнанні. Світ це купив.

“Я важка артилерія”

Українська культура не має такої сили в світі. Це наслідок лише 34 років незалежності. Ми шукаємо свою кіномову. Майже все покоління сучасних кінематографістів відмовилися від радянського впливу. У Польщі, Угорщині, Румунії він досі сильний.

“Ми його не приймаємо. А кіно — це плин. Не можна швидко знайти кіномову. Я важка артилерія, розумієш? Не тонка розвідка, яка йде в тил”, — характеризує себе Чернов.

Його кіно йде простою дорогою документалістики. Пробивається завдяки цій простоті. Є справжні митці, які знаходять іншу дорогу. Але Чернов бачить війну такою, як прожив її.