«Нарешті худнеш, бо даєш собі право виспатися»: рестораторка Анна Завертайло про досвід психотерапії та прийняття інших

«Аня, не все українське суспільство — це вулиця Рейтарська. Прийми це!», — сказала якось психотерапевтка рестораторці Анні Завертайло. Вона чекала змін від інших, але зрозуміла — щоб змінити світ, змінюватись треба самій. 

У подкасті «Їде Дах» бізнесвумен, співвласниця CBDO&Marketing та закладів «Завертайло» й «Honey» розповіла про свій досвід психотерапії та результати роботи над собою. 

Вечір.Media публікує головні тези подкасту.

Нижче — повна версія розмови Анни Завертайло і з журналісткою Юлією Забєліною у новому подкасті «Їде Дах» на YouTube-каналі «Щиро кажучи».

Не могла змиритись з «опозицією» у сім’ї і пішла в терапію

Я така людина, що мені треба розуміти, що відбувається у моєму житті і світі навколо. У голові має скластись повний пазл.

І от коли старша донька подорослішала, то з’явились перші «дзвіночки», що у сім’ї є незгода з моїми підходами до виховання — виявляється, є різні погляди на це. Переживала через це.

Не мала спокою і не знала, як реагувати на цю ситуацію у сім’ї. Щоб зрозуміти, що відбувається пішла до психотерапевта. Це було шість років тому. 

Першого спеціаліста обирала хаотично, бо не вмію працювати з інформацією, бракує терпіння. 

Нещодавно була розмова з донькою, питала про її самопочуття, настрої. Зайшла мова про вибір професії і вона сказала, що у майбутньому їй цікаво стати психотерапевткою.

Можливо, вплинув мій авторитет чи те, що у сім’ї ми багато уваги приділяємо терапії.

Вирішила, що «особисте не на часі» і жалкую

З першим психотерапевтом працювали понад два роки. Після цього була річна пауза у терапії і я… невдячна собі за це рішення.

Бо це був момент, коли мені потрібна була терапія. А я вирішила — сама розберуся. 

Це був перший рік великої війни. Вирішила не зважати на свої внутрішні проблеми, бо ж є «важливіші» питання — виживання країни, сім’я, робота.

І я закрила очі на свої внутрішні негаразди. 

Вчинити так із собою було неправильним рішенням. Я набрала вагу, довела себе до переддепресивного стану, це відбилось на моєму фізичному стані.

Почала шукати нового психотерапевта і чомусь вирішила, що хочу працювати з чоловіком. А от, який саме мені треба терапевт — той, що підтримує, чи той, хто фруструє — не знала. 

Пішла до першого терапевта-чоловіка, — «Ні, не моє». А коли прийшла до свого нинішнього терапевта, то з перших хвилин відчула, — «О, мені комфортно». 

Зараз у нас комплексний підхід: гештальт-терапія, психоаналіз, інші техніки. Вирішила і сама піти вчитись гештальт-терапії. 

Думаю, що навчання допоможе краще розуміти гостей і команди наших закладів. 

Надмірно вимоглива до себе

Можливо, це проблема — бо потім ця вимогливість до себе працює на людей довкола. 

Кажуть, є два способи змінити поведінку людини — через заохочення або через силу. Я за гуманні підходи, не можу вимагати силою «іди і роби». Хочу сама змінити себе так, щоб це мотивувало інших людей змінювати себе і світ навколо. 

От мала завдання розібратись з вагою старшої доньки. І почала копати: розлади харчової поведінки, тривожність, неврози, як з усім цим працювати. 

Шукала інформацію, що мені робити, що зрозуміти стан своєї дитини і прийняти її. 

Шукала і знайшла «коннект» зі своїм тілом

Мала запит на сильне та здорове тіло, яке буде моєю опорою. Якому я буду довіряти і з яким буде діалог — я зчитуватиму його сигнали, коли воно хоче спати, їсти, працювати. 

Коли я кажу, — «Зараз встаєш і йдеш на тренування». А воно мені, — «Ань, п’яте тренування, я не потягну, давай я посплю».

І коли наблизилась до цього «коннекту», то помітила, що нарешті худну, бо даю собі виспатись. Не тому, що я себе обмежила, а тому що організм сам це обрав.

Чоловік витерпів мою «радикальну терапевтизацію»

Дякую чоловіку за таку сильну любов, що стійко перетерпів перші роки моєї «радикальної терапевтизації». 

У той час я була така «просвітлена», що одразу вказувала йому на те, що відбувається — це інтроекція, це проєкція, це ретрофлексія, а ось це дисоціація. 

Тоді син якраз почав займатись футболом, став воротарем. З’явились перші воротарські рукавиці, він з ним і спав і їв. 

І чоловік Стас мене підкалував:

Ще навів приклад релігії. Якщо одна людина щось осягнула і практикує, то це ще не означає, що так мають робити всі навколо. 

Сказав мені, — «Ось дивись, я вірянин, молитви читаю, це моє внутрішнє, інтимне. Бережу це в собі. Я ж не змушую тебе носити спідницю, бо я релігійна людина».

Терапія чоловіків допомогла б суспільству

Коли я прийняла те, що чоловік ніколи не піде у терапію, він… пішов у терапію. Він ще придивляється, побачимо, що з того вийде. Але будь-яке його рішення — його право, його вибір. 

Якщо пофантазувати і подумати: а може всю терапію, яку зараз отримують жінки, замінити на терапію для чоловіків? Я б ризикнула. Думаю, що наше суспільство від цього б значно прогресувало. 

Є стереотип, що чоловікам не личить бути чутливими. Але я думаю, що чоловікам було б корисно проговорити те, що вони тримають у собі, дати собі час на рефлексії. 

Не думаю, що ми, — чоловіки і жінки, — сильно відрізняємося у реакціях на зовнішній світ, на стрес, на виклики. 

Мене вчили російської мови, щоб я була в «еліті» 

«Аня, не все українське суспільство — це вулиця Рейтарська», — якось сказала мені психотерапевтка.

Я щиро не розуміла, чому люди не прагнуть знати і розуміти свою країну, чому не переходять на українську мову? Мала таку ідеалістичну картинку світу. 

Пригадала, як мама водила мене на додаткові уроки — не з математики, не з історії, а з… російської мови і літератури.

Тобто замість того, щоб займатись якимось своїми хобі чи спортом, я додатково вчила російську мову, граматику, літературу. 

Для того, щоб я була в «еліті». Щоб ніколи не говорила українською мовою.

У 2019 році я поїхала у літературну школу від ЛітОсвіти на шестиденний інтенсив. Там нас вчили писати Дереш, Кідрук, Стасіневич.

І це було вперше у моєму житті — я опинилась у тотально українськомовному середовищі. Навколо письменники, молоді копірайтери і ніхто не говорить російською. 

Але тоді, ще до великої війни інакше на це подивилась. По-перше, це моя рідна мова, і мені соромно, що я її не знаю. По-друге, це ще одна мова, якою варто володіти. Це був мій вибір, щоб хоч якось боротися з ворогом, захищати свою українськість. 

Зараз я щиро не розумію, чому я маю слухати російську мову на вулицях України? Це мова ворога, відмова від російської — це інформаційний спротив. Так, як це вчинили країни Балтії, до прикладу. 

Певно, є проблема соціального характеру, що не сформована цінність переходу, коли люди просто не розуміють, чому вони мають переходити на українську, у чому сенс. 

І російська на вулицях мене злить. Це моя емоція. 

І я буду працювати над тим, що зменшити внутрішній градус кипіння, бо роз’єднання нічого хорошого не дає. Іноді просто втомлююсь бути позитивним прикладом і просто приймати те, що люди не хочуть змінюватись. 

Ще про вечори ментального здоров’я:

Віта Корнієнко

журналістка «Вечора»