«На репетиції бігаємо, як молоді». Як у поліському селі літні жінки вечорами співають і танцюють краков’як

У невеликому селі на Поліссі є співочий фольклорний колектив «Надвечір’я»: гурт звичайних жінок, які не можуть жити без пісні. Багатьом з них трохи за 70, а сили і енергія заспівати пісню аж до сирот на шкірі завжди знайдуться.

 Півсела той спів чують та сходяться, аби подивитися на спонтанний вечірній концерт просто неба.

Репетиції довжиною у 30 років

Колективу співочих бабусь вже більше 30 років. Одного разу у 1992 році тодішня завідувачка клубу просто вирішила зібрати голосистих жіночок, аби ті заспівали щось на День села. 

Когось перестріла в магазині, когось дорогою з ферми, а комусь і до хати прийшла запропонувати. Жінки не відмовили, зібралися у клубі.

 Ніхто нікому не здивувався: село маленьке, всі з голосами одна одної були знайомі. Чи  у церкві співали, чи за роботою на сільському обійсті, чи на весіллі. 

Ось і почалася історія тоді ще неназваного гурту. Жінки збиралися, аби відпочити, а заразом і відточити майстерність свого співу, ставали подругами, кумами.

Сільські вечірні ритуали

Коли ми потрапили до села Хиночі, у якому живуть співочі бабусі, якраз вечоріло. У подвір’ях то тут, то там метушились, кожен порався по господарству.

 Десь вдалині мукали корови, очікуючи на господарів. Біля ганків у променях вечірнього сонця лежали коти. Ліниво нашорошували вуха дворові пси, метушливо бігали за господинями кури.

 Сьогодні репетиція буде в домі 58-річної Ольги Неродик.

На порозі нас зустріла господиня: Ольга якраз хотіла швиденько впоратись по господарству.

– Ой, а ви вже тут? А чого не заходите? – жінка спочатку трохи засоромилася, бо ж не встигла перебратися у вишиване вбрання. За нею з хати вийшла вервечка жінок у вишиваному строї, з коралями на шиї. 

– Ой, добривечір, добривечір, а ми тут, чекаємо, що ви нам розкажете, – жартівливо наввипередки починають вітатися жінки, розпливаючись в усмішках. 

Видно, що люблять публіку та раді гостям. Переглядаються між собою, відразу питають, що заспівати та розказати. Вмощуються  на дерев’яну лаву під хатою у тіні густого виноградника, аби порадитись та підготуватися.

А ми чимчикуємо за Ольгою, яка люб’язно погодилася показати нам свої буденні вечірні ритуали.

– Тут ось ми зберігаємо картопельку для поросят, сюди домішуємо комбікорм, яблука, – жінка старанно вимішує все те, заразом показуючи, де хто з господарства у неї живе. – Двоє поросят тримаємо, то от так пораємо. Чи я, чи чоловік, 5-ро діток маємо, то помагають теж.

Пані Ольга справно дає лад своєму господарству.

Ось вже смачно щось жують поросята, тут вже сипнула трохи поживи курам, вкинула трохи соломи, аби підстелити коневі і вже бігом йде до поливачки: вода для городини ввечері – то святе.

– Маємо 12 гектарів землі, то можна всяке саджати. Але обробляємо лише 3 з них. Коника маємо, то він нам землю виорює, возимо сіно возом, в селі кінь – то ціла знахідка. А так то господарства небагато в нас: ото поросятка, курей більше десятка, двоє псів і котів. Ще троянди люблю, то можу з ними повозитися. 

 Погодувала господарство, зварила просту вечерю – можна співати! 

Вечори з «Надвечір’ям»

Поки господиня Ольга йде перевдягатися у святкове, трохи розпитую у інших про життя-буття. Жінки якраз дискутують про російські слова у деяких піснях, як тепер бути з такими.

– Розумієте, то якось так історично склалося, ми записували, вивчали ті пісні просто з уст наших батьків, дідів, бабусь. Так у нас тут говорять – десь та й вплететься те якесь російське слово, трохи переінакшене на український лад. От співати нам тепер їх чи ні?

Питаю, чи є збірка пісень, які входять до репертуару. Жінки стинають плечима, бо якось ніби і незручно казати, що досі є лише ручні записи різними почерками, а виданої збірки нема.

– Якось не було можливості нам все те зробити, – бере на себе сміливість ще одна учасниця колективу, Євгенія. – І пізно подумали про це. Ми як: зібралися, заспівали та й розійшлися.

І як на фестивалі різні їздили, то теж все ж швидко треба, бо час, транспорт, а хочеться і з людьми побалакати. Була жінка, яка починала записувати всі наші виступи та пісні, які співали, але трапилася трагедія і того всього не стало.

– Але ми зараз над цим активно працюємо. Зробимо, – посміхається теперішня завідувачка клубом, а за сумісництвом ще й учасниця колективу Марія.

Вона бере на себе організаційні моменти: розпитати, хто готовий прийняти у себе вдома на репетицію, чи всім зручно, чи всі вже впорались з господарством, скільки чашок чаю заварювати.

Дивуюся вишитим костюмам усіх учасниць «Надвечір’я». За барвистими стібками вишиванки, тісно підперезаними на талії поясами та блискучими намистинами геть не помічаєш поважного віку жіночок.

– То все з бабусиної скрині, спеціально ніхто нічого не вишивав, – діляться жінки, водночас розправляючи складки на рукавах та спідницях.

Домовляються про пісню. І в золотавих променях вечірнього сонця заводять журливе: «не плач, стара мати, він Героєм став, він за Україну голову поклав». 

Кудись поділась їх молодеча жартівлива задерикуватість в очах, кожна думає про своє.

Любов до пісні як Божий дар

Жодна з учасниць колективу «Надвечір’я» не має музичної освіти, але кожна вправно виспівує свою партію.

 І ти слухаєш, затамувавши подих, боячись ворухнутися, аби часом не сполохати, не зіпсувати це колоритне багатоголосся. 

Колективу присвоїли почесне звання народного, та жінки в розмові про це не згадали. Як і про виступи в ефірі Першого національного та знайомства з різними поважними людьми.

– Ніхто нами не керує, не каже, як співати, – розповідає літня жінка в окулярах, пані Софія. Вона в колективі виконує сольні партії, тож під її спів підлаштовуються інші. – Ми просто знаємо, як хто співає, дослухаємося одна до одної. Інколи і сваримося, як обираємо пісні, але ж то таке.

Питаю, чи п’ють сирі яйця зранку для гарного голосу, чи виконують якісь інші вправи.

Жінки сміються, бо про таке і не чули – ніколи в селі займатися дурницями, повно клопотів з самого ранку і до пізнього вечора.

– Які яйця? Ми лише смажені та варені їмо. Секретів ніяких не маємо. Дав Бог голос – так і співаємо! 

– Голоси наші самі собі построїлись один під один. Про нас, може, всяке й розповідають, – долучається пані Євгенія, – бо ж ми на репетиції бігаємо, як молоді. А скільки всього ми разом пережили, не переказати! Чого лише вартує історія, як ми їхали на концерт верхи на бортовій машині у кожухах у лютий мороз!

– Але ж не тільки співаємо! – це вже найстарша учасниця колективу, 79-річна Віра. – От я вам про краков’як заспіваю, а потім ще й затанцюємо.

– Зараз подзвоню баяністу, – в одну мить підтримує пропозицію Марія.

За кілька хвилин до двору під’їжджають світлі «жигулі». На подвір’ї з’являється усміхнений чоловік з баяном та бубном у руках. 

Пані Віра щось тихо йому говорить і береться до бубна.

Не змовляючись, жінки діляться на пари і під перші звуки дивної мелодії спочатку несміливо, а потім все впевненіше починають танцювати.

Біля паркану стоять сусіди: підтримують жінок оплесками та пританцьовують.

Родина

У «Надвечір’ї» кажуть, що раніше збиралися разом за найменшої нагоди, бо хотілося бачитися, співати. 

Переживали одна за одну, як за рідну, допомагали, як треба. Разом справляли іменини, гуляли на весіллях. Разом сумували.

 Коронавірус і війна трохи зупинили звичний ритм, але бажання співати разом не зникло.

– Раніше з нами була ще баба Вірка, нещодавно померла, Царство їй небесне. Було їй 90 літ, – каже Марія. – Вона була неформальним лідером колективу, всіх знала. Ніколи не запізнювалася на репетиції, концерти. 

І коли настало оце затишшя, то весь час питала мене: «А шо там, нічого не чути?».

 І вже, було, казала, що важко, що не може співати. А потім: «Нє, Марія, я живу до того часу, доки співаю». Так і вийшло.

Тепер, згадуючи свою колегу по пісні, жіночки лагідно називають свої коралі «пацьорками» – то було її слово.

І продовжують гуртуватися, підтримувати одна одну, насичуючи свої та чужі вечори неймовірними піснями. Бо не можуть без цього жити. 

Вікторія Швець

журналістка, смт. Володимирець, Рівненщина