Як розпізнати і вбити в собі «хорошу дівчинку»: покрокова інструкція

«Хороші дівчатка так не роблять» — цю фразу за своє життя я чула так багато разів, що вже давно збилася з рахунку. 

Я — остання буква в алфавіті

З самого малечку я прагнула, щоб мене любили. Не можу сказати, що цього не було, та мої батьки давали турботу так, як вміли. 

 Бо «хороші дівчатка спершу мають дбати про всіх, а потім вже про себе» — це якщо сили залишаться. Бо «я — остання буква в алфавіті», бо «бути егоїсткою — соромно», бо тільки «хороших дівчаток беруть в хороші дружини».

Дівчатам мого покоління починали говорити про шлюб чи не з колиски. Що треба бути гарною господинею, вміло куховарити, правильно мити підлоги, дбати про майбутніх дітей, випереджати всі бажання чоловіка… Ніби лише в цьому функція жінки. Ніби вона не має права на існування як окрема особистість.

Я була хорошою дівчинкою тридцять з гаком років: слухала батьків або інших старших, намагалася всім догодити.

Особливо це проявлялося в стосунках з чоловіками. У мене майже не було власних бажань — лиш би іншій людині було добре. Я розчинялася в чоловіках, з якими була поруч і губила власне «я». 

Навіть в розмові були лише «він» та «ми». І це не лякало. Принаймні, до мого першого походу до психотерапевтки.

Як впізнати в собі хорошу дівчинку

Гештальт-терапевтка Яна Плачинда пропонує поговорити не про зовнішні ознаки, а про почуття, які переживає ця людина:

• сором: насправді не така я і хороша, мене от-от викриють, побачать мене справжню і відвернуться від мене (в таких випадках сором часто йде у парі зі страхом). 

• токсична провина: не знаю, кому і за що, але я винна. Це фонове відчуття, не надто навʼязливе, аби бути досить довготривалим. Відчуваючи токсичну провину, можна легко попастися на маніпуляцію почуттям провини, до якої часом вдаються наші важливі люди, родичі, колеги.

• (не)пасивно-агресивні реакції: коли я задовольняю чужу потребу, моя залишається незадоволеною. От і зриваюсь саркастичними коментарями на інших, вивільнюючи напругу в побутових суперечках або інтернет-срачах.

• втома: від постійного утримання напруги через конфлікт потреб, моїх та чужих.

• жертовність. Це часто вторинна вигода, щоб мене пожаліли, звернули увагу. Тобто я роблю «все для вас», а потім або отримую «співчуття», або ображаюсь і сварюсь, так вивільняючи накопичену напругу.

• відсутність життєвих опор: наприклад, я погано розумію власні бажання, тож не маю глобальної мети у важливій життєвій сфері. Тому мені буде вкрай важко відповісти на запитання «А для чого і для кого я хороша? Чи достатньо я хороша для себе?» 

Яна Плачинда

Гештальт-терапевтка в навчанні, авторка ТГ каналу «Чесно кажучи»

Якщо ви помічаєте за собою якісь із ознак, певні повторювані думки, дії або реакції, спробуйте поспостерігати, що це і як часто повторюється. Якщо це щось, що вас бентежить тривалий час і заважає комфортному життю, є сенс опрацювати це із фахівцем у терапії.

Дорога геть від хорошої дівчинки

На початку цього тексту я написала, що моя дорога від хорошої дівчинки до себе справжньої так і почалася. Сесії з моєю першою терапевткою були для мене цілющими. Бо я нарешті побачила, що в стосунках, в яких тоді перебувала, не отримувала ні любові, ні підтримки, ні бажання жити та розвиватися разом як пара.

Я була через почуття провини: мені вже глибоко за 30, а я досі незаміжня, недостойна бути обраною чоловіком, з яким вже живу багато років і який частіше говорить мені про жалість, ніж про любов.

Бо хороші дівчатка — це тихі дружини, слухняні до старості дочки. Це сестри, які завжди напохваті, працелюбні колеги, які ніколи не відмовляться від додаткової роботи, переважно неоплачуваної.

Це покірні дівчата, яким можна вішати локшину на вуха роками або ж жертовні матері, які кинуть все своє, щоб максимально підтримати дітей.

Уявіть: ви роками жили чужими мріями та потребами, аби бути прийнятою — і нарешті вирішили, що власні мрії теж важливі. І вони та ви на першому місці. 

Коли я почала змінюватись, найпершим помітив колишній партнер. Я перестала погоджуватися на те, що мені не підходить та нецікаво. Забивала на хатню роботу, бо мала роботу чи прості цікавіше заняття, ніж прасувати його футболки чи готувати вечерю. 

В шафі почав різко закінчуватися його чистий одяг, а кількість скандалів, навпаки, збільшуватись. Нарешті я почала говорити «ні», хоча воно і не було одразу чітким та категоричним. 

«Вони задовольняють найчастіше не свої потреби, — говорить фахівчиня. Це стається тоді, коли внаслідок певних травматичних досвідів люди дізнаються, що «можна отримати любов ЛИШЕ якщо її заслужиш», «ти — ок лише коли попіклуєшся про всіх, хто тебе оточує», «ти завжди МАЄШ обирати не себе, а допомагати близьким, бо це ж рідня!», «егоїст/кою бути погано», «відмовляти — негарно» і подібні установки, які ми могли чути в дитинстві.

Якщо у дитини (підлітка) немає досвіду, коли її / його приймають безумовно. Чи коли важливі дорослі згодні з її / його вибором, навіть якщо цей вибір суперечить сімейним традиціям, то є велика ймовірність, що кожну власну ініціативу ця дитина буде сама ж відхиляти —  бо відрізнятися від сімʼї «небезпечно», бо засмучувати батьків не можна, бо «старші знають краще». 

Вони пильно стежать за зовнішністю, вкладаючи в це багато сил і грошей, роблять невидиму хатню роботу. Задовольняють потреби чоловіка, забуваючи про власні. 

Це стається, якщо людина втрачає звʼязок із собою — не помічає сигнали свого тіла і психіки, живе за певними концептуальними сценаріями. А ще — прагне задовольнити очікування, аби «заслужити» любов».

Любов не можна заслужити

У тих довгих попередніх стосунках я цим і займалася: намагалася робити все, щоб партнер нарешті зрозумів, яка я класна, любляча, турботлива, сексуальна, і вибрав мене. Та цього не сталося, бо так воно не робе.

Не можна прокинутись одного дня і одразу перестати робити всі ті дії, які ви практикували десятиліттям. Досі пам’ятаю приклад, який навела моя перша психотерапевтка: «Ти все життя ходила шестисмуговим шосе, а зараз треба прокласти доріжку полем через жито. Це може бути складно і час від часу звертатимеш на дорогу. Та чим більше ти ходитимеш полем, тим ширшою стане стежка. Так і з новими навичками, дай їм час».

«Найважливіше, що треба зробити, це нарешті почати пізнавати себе, —  наголошує Яна. —  Дізнаючись більше про себе, ми прокачуємо навичку чути свої потреби, розуміти власні емоції та користуватись цим розумінням. Як наслідок — задовольняти ці потреби. 

Тіло може багато чого сказати. Наприклад, чи помічаєте ви, як живе ваше тіло, поки ви читаєте цей текст? Чи зручно вам зараз сидіти-лежати? Чи відчуваєте напругу в якійсь частині тіла? 

Знаючи себе, свої потреби і межі, можна вчитися ці межі оберігати. 

Якщо на вас «насідають» навіть попри ввічливі прохання зупинитись, здорова агресія для захисту своїх меж — радше необхідність. Дозволяйте собі бути «трохи неприємною людиною». 

Це потужна ілюзія, що подобатись усім реально. Прийнявши факт, що ви можете викликати у людей різні емоції (і не найприємніші теж), прийнявши власні обмеження та недосконалості, буде легше вчиняти щось у власних інтересах і не винити себе за це. 

Допомагати людям — круто! Я щиро захоплююсь тими, хто так робить. Проте віддавати свої сили і час є сенс тоді, коли ми самі наповнені ресурсом і готові ним ділитись. 

Інакше є великий ризик поламатись і не змогти допомагати людям в довготривалій перспективі. Свобода – це не лише «роблю як хочу», це ще й уміння нести відповідальність за власний свідомий вибір з усіма його наслідками».

Я думаю, що справжнє життя почалось лише в 38. І шкодую, що так багато часу провела в ілюзіях та жертвувала своїми бажаннями та мріями.

Та заодно тішуся, що таки зуміла розгледіти в собі під «хорошою дівчинкою» трохи неприємну прекрасну жінку з власними кордонами. Яка знає, чого і з ким хоче, яка боїться, але все одно робить. Бо пам’ятає, що життя надто коротке для сумнівів, особливо зараз. 

Нарешті я її роздивилась і намагатимусь провести разом якнайбільше часу, чого і вам бажаю.

Пані М.

засновниця анонімного ТГ-каналу “Ці блядські історії” про стосунки та секс