Як дитинство керує вашим дорослим життям і чи можна це змінити

Сімейна психотерапевтка Оксана Сашенко у відео на каналі Ілони Довгань розповіла про те, чому авторитарна мама виховує в дитині страх, нарцисична — позбавляє її власного «я», а відсутність батька відлунює в кожному дорослому романі. І найголовніше — як усе це можна переписати.

Спочатку — без провини

Перш ніж заходити в болючу тему, Сашенко розставляє орієнтири: розмова не про те, хто винен і хто має бути покараний.

«Почуття провини завжди шукає покарання. Якщо я винен — каратиму себе свідомо чи несвідомо. Якщо бачу, що хтось винен — шукаю, як він має бути покараний. Це ніколи не конструктивно, ніколи не звільняє і ніколи не приводить до зцілення», — пояснює вона.

Те, якими є наші батьки, — наслідок того, що відбувалося з ними самими. Не добре і не погано. Просто факт.

Авторитарна мама — їжакові рукавиці замість обіймів

Сувора, контролююча, така, що дозволяє собі кричати й застосовувати фізичні покарання. Все — заради «рамки».

«Так, щоб ти був у рамках, і тоді я знаю, що ти виростеш небалуваним. Правильна дівчинка, за яку мені буде не соромно. Причому ця рамка дуже часто або крижана, або з колючого дроту. З неї ще небезпечно вийти. Вийшов — будеш покараний», — описує Сашенко.

Тут доречний відомий експеримент Гаррі Харлоу з мавпенятами. Малюкам давали двох сурогатних матерів: холодну металеву з молоком і м’яку плюшеву без їжі. 80% часу мавпенята проводили біля теплої — навіть голодні. Тому що там, де тепло, — там безпека.

«Дитині набагато більше потрібне тепло і обійми, аніж будь-що інше. А авторитарні матері потім дивуються: чому діти не хочуть дзвонити? Тільки тому, що там було холодно», — каже психотерапевтка.

Внутрішня модель такої дитини: світ — ворожий, я — обмежена, багато всього заборонено. Виростаючи, вона або відтворює цей сценарій, або йде «від зворотного». Але парадокс: навіть контрсценарій керується тим самим первинним болем — як негативна плівка з тим самим контуром.

Нарцисична мама і дитина як медалька

Нарцисична мама прагне реалізуватися в материнстві ідеально. Дитина стає інструментом для підтвердження власної успішності.

«Гуртки, додаткові мови, навички — все це обслуговує материнську потребу у визнанні. Не просто бути молодцем, а бути хоч на міліметр вище від усіх. Дитина — це моя медалька. А за цим ховається така внутрішня напруга: якщо я не найкраща — я нікчема. Там немає золотої середини, і це реально болить», — пояснює Сашенко.

Розвивати дитину — важливо. Але є принципова різниця між підтримкою дитячих інтересів і нав’язуванням власного сценарію. Якщо дитина плаче і не хоче — це вже не турбота.

За гіперопікою ховається тривога: «раптом ти не зможеш без мене». Але ми ростемо через набутий досвід. Позбавляючи дитину власних уроків і падінь, ми фактично інвалідизуємо її — забираємо здатність функціонувати самостійно.

Ще небезпечніша — емоційна недоступність, коли мама фізично присутня, але емоційно — як за склом. Дослідження з «кам’яним обличчям» показало: коли мама раптово ставала нерухомою й байдужою, у дитини спочатку виникала тривога і бажання «достукатися», потім — розпач і страх, потім — відсторонення.

«Ти тілесно тут є, але емоційно недоступна. Це одна з найбільших травм для дитини. Саме так, до речі, працює і батьківський “бойкот” як покарання», — нагадує Сашенко.

Погана поведінка дітей дуже часто є несвідомою відповіддю на холодність батьків. Дитина не маленький тиран — вона просто не може інакше «вкрутити» дорослих на емоцію.

Батько — перший «інший»

Тато — перший, хто розриває кокон злиття «дитина — мама» і показує: є інший світ. Його роль принципово відрізняється від материнської.

«Мами більше сюсюкають — і це розвиває мовлення. Тато розмовляє структурніше: не “молочечка”, а “будеш молоко”. Тато частіше каже “ні” і ставить межі. І це “ні” — не жорстокість, а необхідна частина розвитку. Тато несе дитині закон у сенсі правил і рамок, але теплих», — пояснює психотерапевтка.

Якщо дівчинка не отримала від батька захопленого погляду — просто «яка ти прекрасна» — вона несвідомо шукатиме це в дорослому житті. Або обере холодного партнера і вимагатиме від нього того, чого не змогла отримати від тата. Або збиратиме схвалення кількістю — якість вже менш важлива.

«Психіка прагне до передбачуваності. Вона бачить безпеку в знайомому. Тому люди часто обирають партнерів, схожих на батьків, — навіть якщо ці стосунки були болісними. Знайоме — значить зрозуміле, а нове “здорове” — лякає», — пояснює Сашенко.

Авторитетне батьківство, як це виглядає

Авторитетний стиль — не компроміс між жорсткістю й вседозволеністю. Це емоційна зрілість.

«Авторитетне батьківство — це показати своїм прикладом, як бути емоційно зрілим дорослим. Я відповідальна за свої реакції й емоції, мені немає нікого винного. Я показую, як вирішувати конфлікти, справлятися з труднощами і бути у здорових стосунках. Рамки є — але вони широкі. У них є місце для польоту», — описує Сашенко.

Її метафора: батьки — голка, діти — нитка. Голка веде, нитка слідує. Якщо голка починає слідувати за ниткою — будуть лише вузли.

Чи можна все це виправити

Так. Але не через просте «простіть батьків».

«Фраза “якби могли, то дали б більше” забирає в нас право відчувати. А там є цілий комплекс: біль, гнів, образа, лють, безсилля. Ми маємо визнати за собою право на всі ці почуття без жодної оцінки — добре це чи погано. Не я погана, що так відчуваю. Просто факт: коли зі мною обходяться так — я відчуваю те й те», — підкреслює Сашенко.

Шлях до зцілення: визнання (те, що було, — було саме таким, без оцінок) → звільнення (право прожити всі заборонені емоції) → відповідальність (що я буду з цим робити далі) → прощення — органічно, як вибір, а не обов’язок.

«Прощення — це не подачка тим, хто завдав болю. Це акт служіння собі. Якщо хочете — прощайте, якщо ні — ніхто не змушує. Але коли прощаємо — стає набагато легше», — підсумовує психотерапевтка.

Є ще один інструмент — репарентинг, або самобатьківство: стати найкращою батьківською фігурою для своєї внутрішньої дитини і дати їй ті обійми, яких вона не отримала тоді.

«Все, що з нами відбулося, формувало нас. Але не обов’язково визначає, як нам жити далі. Як тільки ми бачимо те, що не хочемо нести в собі, — ми маємо волю сказати: я далі хочу по-іншому», — завершує Сашенко.