Ковбаса, пальцем пхана! Як на Рівненщині жінки запікають до ночі домашнє м’ясо для передової

У хаті баби Ані в селі Каноничі на Рівненщині сьогодні людно: за одним столом у тісненькій кухні зібрались жінки, аби  вже удвадцяте своїми тендітними руками накрутити домашніх ковбас хлопцям із передової.

Усі вони, крім господині баби Ані, – учасниці жіночого колективу «Чарівниці» при сільському будинку культури.

Працюють злагоджено, ніби відчуваючи одна одну: хтось місить фарш у великій металевій мисці, хтось нарізає наче відміряні шматки м’яса-сала.

Ось тут жінки аж у чотири руки крутять м’ясо відразу у кишку, а в куточку затишно потріскують полінця в печі, готуючись прийняти першу вечірню партію ковбас.

Над усім цим видовищним процесом ніби медитує примружений кіт Федорко, спокійно вмостившись на стільці поряд із господинею, без краплі цікавості до усіх тих м’ясних справ, які кояться у нього під носом.

Як з’явилися ковбаси

У жовтні минулого року «Чарівниці» зрозуміли, що можуть разом не лише співати. У кожної з них на фронті був хтось із рідних, тож вирішили підтримати своїх хлопців, потішити чимось домашнім та корисним.

Так почали закривати яблучний сік. До їхньої ініціативи доєдналися односельці, тож разом закрили та передали військовим понад 200 л соку. Та яблука закінчились, а тримати зв’язок турботи про рідних хотілося й далі.

В один момент виникла ідея пекти для хлопців домашню ковбасу. Це усім сподобалося, тож вирішили спробувати.

– То вигадала Ольга Гарбариніна, – каже Марина, тендітна світловолоса жінка у чорній хустині.

Вона – неформальна лідерка колективу, яка веде соцмережі, збирає кошти та займається закупівлею м’яса. – Ми ж хотіли робити щось таке, що б довго зберігалося, але не таке як усі.

Тож ідея з ковбасами всім сподобалась. Ми зібрали гроші, самі скинулися. Порахували, що одна партія буде коштувати 6-7 000 грн. Тоді показали все це в соцмережі, виставили збір.

Думали собі: ну, ще на 1 партію назбираємо – і все. Але з тих пір ось вже 20-ий раз крутимо.

Вечорами ходили колядувати на м’ясо

Дівчата з «Чарівниць» загорілися ідеєю постійно підтримувати хлопців на фронті печеною ковбаскою, тож почали вигадувати різні способи залучити до інших. Бо ж спекти партію ковбаси – не в магазин сходити: щоразу «Чарівниці» розраховують приблизно на 40 л баночок із ковбасою, а це близько 50-60 кг м’яса.

– Хтось проводив лотереї, з якої всі кошти були спрямовані на закупівлю м’яса, так докилали, хто знав. Ми ж вирішили заробити, як вміємо: співами. Гарно вбралися і отак вечорами ходили колядувати. Наколядували тоді на кілька партій ковбаси відразу!

Ковбаса, пальцем пихана

Виготовляти та запікати кільця домашньої ковбаси довго й непросто.

Хоча «Чарівниці» кажуть, що не втомлюються. Часто обирають вільний день, збираються по обіді чи ближче до вечора, і починають «гратися» з мисками, каструлями, плакати від чищеної цибулі та вистукувати ножем по дошці для нарізання.

Вмикається усе світло у кімнаті, хтось йде по переноску для електричної м’ясорубки – то вже для паштету.

Раз по раз кухня повниться вже типовими кулінарними командами «Таня, дай мисочку, нема куди ковбасу положить» чи «Рая, шо там, піч не вигоріла ще? Слідкуй!», та ніхто ні на кого не ображається.

– Знаєте, як наша ковбаса називається? Пальцем пихана! – каже пані Ольга. – А все тому, що ми ж накладаємо шматочки м’яса-сала у ручну м’ясорубку, одягаємо на неї кишку з іншої сторони і крутимо прямо туди. Ось так притримую, аби не порвалася кишка. Ось кишка закінчується і ми допихаємо м’ясо пальцем!

Жінка розповідає, що роблять ковбасу за старим народним рецептом, з часничком, а запікають обов’язково в печі.

– Як ті печі нас виручали минулого року, коли вимикали світло! Знаєте, яка у нас тоді вечірня романтика була? Запалювали свічки, які тільки мали, вмикали ліхтарики, розпалювали пічку – і отак, під тріскотіння дров, свічок та у приглушеному миготливому світлі вперто крутили ковбасу.

Вечірній флешмоб

«Чарівниці» зазвичай завершують роботу над виготовленням домашніх ковбас близько 7 вечора. Зараз все роблять значно швидше, ніж раніше – звикли до того, хто за чим закріплений, хто що має робити.

Перша партія ковбас вже шкварчить тоді у пічці господині, а інші дівчата акуратно складають ковбаси по пакетах і несуть додому.

Пораються по господарству, готують вечері, розпалюють печі, вкладають спати дітлахів. Доки справляться з домашніми вечірніми клопотами, якраз вигоряє піч – можна і ковбасу ставити пекти.

– Ми розходимося по домівках, запалюємо печі, – ділиться Марина Гаврилюк. – Поки вигорить – ще півтори-дві години мине. Десь в такий час починають «булькати» повідомлення у нашому спільному чаті: хвастаємося, хто коли ковбасу до печі поставив та хто коли спік. Буває, вже і спати лягаєш, а воно тобі «бульк-бульк» – значить, хтось ще справився.  Хтось встигає о 10 вечора, а хтось – о 3 ночі.

Спечену ковбасу «Чарівниці» закручують до банок – то хоч і не дуже зручно, зате надійно, миші не погризуть. Навіть патріотичні кришки придбали, аби не лише смачно, але й естетично.

На кожну банку клеять патріотичні наліпки – кажуть, ніби обціловують ті банки, поки поклеять.

А ще щоразу вигадують щось нове, аби потішити хлопців: то паштет, то намазка, то спеції інші. 

– Вже готові банки зносимо до Будинку культури, а там розподіляємо, скільки з яким волонтером чи тими, хто у відпустці вдома, поїде. За понад рік такої роботи ми закрили десь 600 л ковбаси та зробили 72 вакуумні упаковки, а це понад 800 кг м’яса переробленого нашими руками! А як тішимося, коли хлопці дзвонять, пишуть, кажуть «дякую, мені сьогодні ваша ковбаса попалася, така добра!». То безцінно! Відразу хочеться зробити більше, і ще, і ще – аби знали, що ми хоч і тут, але з ними!

Волонтерять, але не співають

Дівчата розказують, що мають добру традицію: усе робити разом. Прикипіли одна до одної, ніби друга сім’я. Тож чи День села, чи День обіймів – збираються разом на каву вечорами, як впорається кожна із господарством. Побачитися, поговорити, поділитися радощами чи наболілим.

– Ми навіть огірки разом саджаємо у теплиці, бо ж роботи багато, треба помогти, – сміються. – Ніхто нам за те не платить, то від серця робимо одна для одної.

Так разом дівчата вирішили висадити алею троянд у пам’ять про загиблих.

Кажуть, що бігли раніше на репетиції, як на свято.

– Буває, приходиш додому з роботи о пів на 6, а в 6 вже репетиція. Мусили бігати по хаті, аби всюди встигнути і на репетицію не спізнитися. Бо ж репетиції – то святе. Та зараз перейшли на волонтерську роботу, не співаємо. 

Не співають «Чарівниці», бо разом переживають втрату Марини – пів року тому, обороняючи країну, загинув її чоловік.

Лише у світлу пам’ять про коханого вона продовжує волонтерити, гуртувати людей та жити далі.

– Не співаємо зараз, бо у скорботі, – тихо говорить одна з «Чарівниць»,  Олена, завідувачка будинком культури, – але віримо, що прийде час і ми усі разом ще заспіваємо переможної.

Вікторія Швець

журналістка, смт. Володимирець, Рівненщина