«Настя, танцюй!»: як вечорами танцює і відпочиває прима-балерина Нацопери Анастасія Шевченко

Анастасія Шевченко — прима та найвища балерина Нацопери. Її зріст — 180 см. 

Балерина виконує головні партії у виставах «Снігова королева» й «Мадам Боварі». Нещодавно відвідала з гастролями Японію, щоб показати — український балет існує! 

Анастасія стала першою у своїй родині, хто присвятив себе мистецтву. Народилась й виросла на київському Подолі. Любить вечірні прогулянки Андріївським узвозом, коли йде з роботи додому. 

Перед сном приділяє час для догляду за собою і запалює ароматизовані свічки, — «Це добре вписується у відключення світла». 

«Вечір» дізнався як проходять вечори балерини, що її надихає і як в Японії сприйняли український балет. 

Далі — її пряма мова. 

В український балет — з гуртка на Подолі

Коли була дитиною, то батьки, як і багатьох інших дітей, вирішили віддати мене у якийсь гурток. 

Мама помітила, що мені подобається танцювати, є потенціал. Взяла за руку і відвела у найближчої до нашого дому на Подолі танцювальної школи. 

Спочатку танцювала в ансамблі «Юність». За рік перейшла танцювати у балетну залу на Контрактовій площі. 

Новий викладач порадив нам піти в професійну школу балету — хореографічне училище. «А у нас є таке?! Йдемо!», — здивувалась мама. 

Мені дев’ять років, я проходжу три складних етапи відбору і мене зараховують до училища. Зараз це Київський хореографічний коледж. 

Саме тут до мене прийшла любов до мистецтва балету. Але полюбити балет було нелегко — в цей період було багато сліз і розчарувань. 

Шлях на сцену Національної опери України

Прагнула стати балериною саме Національної опери України, бо хотіла розвиватися й надалі в рідному місті. 

Я вчилася на їхніх виставах. Нам дозволяли ходити в театр, щоб спостерігати за роботою артистів. 

На держіспитах в училищі завжди були присутні представники Національної опери України.

Саме Тетяна Білецька, яка була головою комісії училища у той рік, коли я випускалася та Віктор Яременко із двадцяти п’яти випускниць запросили чотирьох на конкурс до театру.

Мене запрошували до різних театрів, російських теж. Проте хотілось саме Національну оперу України. Тоді я вже ходила на всі спектаклі. Знала, як там все влаштовано.

Малі кроки на великій сцені

Спочатку в Нацопері отримувала корифейські партії. Невеликі й не провідні, але вони вже багато важили для мене. 

Перша серйозна робота — гра у сучасному балеті Едварда Клюга «Radio&Juliet».

Це поєднання історії Ромео і Джульєтти з музикою Radiohead. 

Балетмейстер обрав мене на цю партію, хоча мені було лише 18. 

Першою моєю виставою стала «Дама з камеліями». Це перша робота Аніко Юріївни на посаді художньої керівниці балетної трупи.

І вистава в класичному жанрі балету — це партія Нікія в балеті «Баядерка».

У житті стримана, на сцені — концентрація емоцій ролі, яку граю

У житті я стримана людина. У театрі ж прагну увібрати всі риси образу, який маю зіграти та виразити їх на сцені. 

Перед виставою ловлю себе на тому, що концентрація ідей і рис образу в мені сягає піка. Я чекаю вечору, коли зможу виплеснути все це на сцени. 

Вечори великих вистав на 2-3 акти — о, вони виснажливі. Три години я веду лінію образу, тримаю себе у ньому. 

За один вечір вистави змінюються події, змінююсь я й моя гра, мій емоційний стан. 

Глядачі споглядають й також пропускають сюжет через себе. А артисти — вони в епіцентрі. Я ніби проживаю все життя героїні за один вечір. 

Буває, що вистава на один акт, а така емоційна, що після неї енергії нуль — все на сцені залишилось. 

Але я не жаліюсь. Навіть, якщо вистава й виснажує мене, то за цим виснаженням стоїть задоволення від роботи. 

Хист, а не зріст

Мій зріст — 180 см. Довелося зустрітись зі стереотипом, що висока балерина не вписується у сучасне уявлення про балет.

Іноді могли сказати: «У цій виставі може танцювати тільки маленька дівчина!». 

Аніко Рехвіашвілі довго доводила своїми постановками, що висока балерина може танцювати будь-які партії.

Її фраза, яку я запамʼятаю на все життя — «Настя, танцюй!». 

Це прості слова, ніби нічого особливого. Але для мене вони як нагадування — важливо бути в процесі, танцювати, віддаватись роботі. 

Зараз відчуваю вдячність до пані Рехвіашвілі. Вона відчула мене, це був творчий тандем, повний злагоди. Ми розуміли одне одну. 

Через війну погано сплю, втома накопичується

Від перших днів нападу росії у 2022 році мій сон погіршився. Від напруги в мені накопичується втома, від якої важко позбутись. 

Думаю, що багато хто мене зрозуміє. Виснажена напругою, змучена очікуванням, але все одно — зібралась, підбадьорилась і йдеш далі, несеш свою місію. 

Впевнена, що зараз наше мистецтво таке ж важливе, як і наша ідентичність. Це те, що робить нас — нами. Не схожими на інших, самобутніми, сильними, народом, культурною одиницею. 

А ще бачу, як людям допомагають вечори мистецтва. Це відволікає і хочу трохи знімає напругу. Вірю, що такі моменти допомагають нам встояти сьогодні. 

Моя робота і мене підтримує. Вночі, наприклад, був обстріл, мало спала, але зранку я йду на репетицію. Це моя надія на хороше майбутнє. 

Попри все, ми влаштуємо приємний вечір балету, він обов’язково буде. 

Японці можуть дивитись балет п’ять годин і їм не нудно

На початку 2024 року була з гастролями «Снігової королеви» у Японії. Японська авдиторія — неймовірна! 

Японці люблять балет і це одна з небагатьох націй, яка може дивитись балет п’ять годин і їм не нудно. 

Вони просто насолоджуються красою балету, музикою.

А після вистави чекають на артистів, що сказати особисто — «Дякую за насолоду, яка отримав від перегляду». 

Зрозуміла для себе Японію, як інший світ поряд з нами на одній планеті. Словами не опишеш, але точно відчуєш.

Зараз в Україні готуємо премʼєру балету «Елегія воєнного часу» у постановці балетмейстера Олексія Ратманського.

Це вистава, яка точно «на часі». Про те, як ми проживаємо цю війну, якою є ідентичність нашого народу. 

Гадаю, глядачі побачать якусь свою історію у кожному русі. Це буде як нагадування про те, що війна все ще триває і нам не можна сидіти, склавши руки.

Мій вечір перед виставою — це відпочинок. Розумію, що попереду велика робота і я маю бути повною сил. 

Моє вечірнє натхнення — це моє місто. Обожнюю вечірній Андріївський узвіз, особливо коли йду з театру. 

Ще оглядовий майданчик перед Музеєм історії. Від нього обов’язково повертаю на Пейзажну алею. 

Люблю гуляти на Софіївській площі. 

Подобається виїжджати за місто, коли хочеться просто побути в моменті з природою.

Обожнюю Ботанічний сад ім. Гришка на Печерську. Часто буваю там, ось була минулого тижня і є новина — там зараз квітнуть троянди. Неймовірно гарно! 

Знайшла там маленьку кав’ярню, беру каву, щось солодке, споглядаю приголомшливий вид на Дніпро. Так, ось там моє місце сили, де вечір наповнює мене енергією. 

Надихають художні образи — у вільний вечір йду на цікаву виставку, дізнаюсь щось нове про митців, як вони працювали. Потім мені це допомагає виразити образ на сцені. 

Популярний міт — харчування балерин. Часто думають, що наше життя — це суцільні дієти. 

А от і ні! Мої фізичні навантаження можна порівняти із навантаженнями спортсменів. Тому харчування повинно бути різноманітним. 

Спокійно можу потішити себе солоденьким.

Мій вечірній ритуал такий же, як і в більшості жінок — це догляд за собою, база.

Останнім часом обожнюю запалювати ароматизовані свічки. 

Так створюю собі вечірню розслаблену атмосферу. Можу зосередитись на книзі, фільм подивитись, пройнятись сюжетом. 

А ще цей ритуал чудово вписується в графіки відключень світла. Така реальність. 

Фільми на вечір, які мені сподобались:

• «Велика краса» (La grande bellezza, 2013)
• «Офіційний конкурс» (Competencia oficial, 2021)
• «Бідолашні створіння» (Poor Things, 2023)
• «Ванільне небо» (Vanilla Sky, 2001)

Книги, які прочитала нещодавно:

• «Безсмертя» Мілан Кундера
• «Кафе на краю світу» Джон Стрелекі
• «Охоронець серця» Француаза Саган

Війна так змінила наше життя, що не бачу сенсу обмежувати себе принципом — «ввечері я ніколи…». 

Не варто відмовляти собі у чомусь приємному, що може підтримати зараз, дати хороші емоції. Це важливіше за обмеження. 

Ще про вечори цікавих людей:

Артем Кузьменчук

головред «Вечора»