Що ми більше не робимо ввечері, бо маємо смартфони та інтернет

Смартфони та інтернет нам суттєво спростили життя, додали комфорту та швидкості — багато рутинних процесів спростились або зникли взагалі.
От ми у “Вечері” і задумались: які вечірні справи були абсолютно звичайними ще 15 років тому, а зараз виглядають дивними, невчасними та непотрібними? 

Кіно, музика, шафа і олівець

Напевно, в топі таких справ — це цілий ритуал вечірнього перегляду телевізора. Спершу у сім’ї уважно вивчали телепрограму доступних каналів (у нас таких було три — УТ-1, Інтер та 1+1). Вибирали, що ж будете дивитись, а потім ввечері напружено чекали початку нової серії того серіалу, який домовились переглядати.

Повтор якщо і йшов, то у денний час, коли всі були на роботі чи в школі. Якщо пропустили — кусали лікті і дзвонили друзям, щоб ті переказали серію. Бо ж як далі розуміти, що там робиться?

Якщо ви все ж пропустили кіно чи не змогли домовитись про перегляд передачі, яка цікава саме вам, можна було або залишитись підпрацьовувати пультом (“а поклацай, щоб голосніше, бо шось нічого не чути знов”), або піти на кухню. Там завжди сидів дід і вперто крутив вушка “брехунця”, бо хотів піймати “шось путнє”.

Разом спробувати реалізувати аферу: ви як особа менша і легша, лізли на шафу, а дід подавав радіо й авторитетно керував, куди націлювати антену і як крутити повзики, щоб “піймати поляків”.

Коли з радіо та телебаченням не складалось, завжди можна було потинятись районом і прилипнути до котроїсь компанії, яка під під’їздом (рідше — за гаражами) слухала музику на старому касетнику.

Якщо ще приносили свої записи (не забути олівець, бо перемотка часто не працювала), то всі раділи різноманіттю, яким би воно не було. 

Вибити вечірній екранний час на фільм по відеомагнітофоні було чимось чудовим і майже фантастичним — всі зазвичай дивились новини і ефірні передачі. Та якщо щастило і ще дозволяли друзів покликати — такий вечір запам’ятовувався надовго і за відчуттями міг конкурувати з новорічним.

Про те, як мало було і “відиків”, і касет до них, я взагалі мовчу.

Зв’язок і спілкування

Другий “пакет” вечірніх справ стосувався спілкування. І тут все було водночас і простіше, і складніше. Простіше — бо не треба було нікого витягувати за вуха зі смартфонів. Потрібно щось — прийшов і спитав. Це якщо в межах квартири/будинку. А от із дистанційним спілкуванням вже важче: ви або чекаєте, поки мама/тато вирішать робочі справи та наговоряться з родичами і друзями, або просто йдете в гості до людини, з якою хотіли поговорити довше.

Тож або тренуєш терпіння та відрощуєш дзен, слухаючи нікому нецікаві теревені про консервування і ремонт, або тренуєш ноги.

Ще варіант — писати листи. Так, прям паперові. Такі, щоб у конверт, марка-пошта, решта справ. І — ні, не тому, що це цікаво. А тому, що міжміські дзвінки капець дорогі (про міжнародні взагалі мовчу), а друзі в інших містах теж хотіли знати, як ти живеш.

Якщо ви жили у великому місті і мали досить дрібних грошей та записну книжку з номерами, то ввечері могли скористатись для дзвінків благом таксофону. Та серед моїх знайомих це була така рідкість, що як варіант вечірньої рутини її розглядати навряд чи варто.

Екстремальніші варіанти вечірньої комунікації, які зараз виглядають дуже дитячими:

•  запрошувати на прогулянку, кидаючи камінці у вікно;
• пускати з вікна паперові літачки-записки;
• для близьких сусідів: банковий телефон (дві консервні бляшанки, з’єднані дротом, дозволяли перемовлятись між сусідніми квартирами чи навіть домами).

Ці варіанти тому вечірні, бо дозволяють спілкуватись тихо. З настанням темряви під вікнами кричати неввічливо і ризиковано: як мінімум можна отримати у відповідь вереск не з того вікна і з неприємним змістом. Максимум — на голову відро води і патрульних за порушення громадського порядку.

Ці заняття можна повторити і зараз (за винятком таксофонів — їх Укртелеком всюди повідключав ще до пандемії). Але це буде вже ваш вибір та бажання, а не єдиною доступною опцією та розвагою.

Тетяна Павліченко

Редакторка