“Можна вашу маршрутку поміряти?”. Як вечорами плетуть маскувальні сітки Бджілки Києва

– Вулику, прикордонники просять 2 сітки. 6×4, олива з вкрапленнями коричневого.

– Ставимо на чергу. Орієнтовно 6 тижнів.

– Готові чекати скільки треба. Це ж сітки “Лісових Бджілок”…

…Невеличка кімната у підсобному приміщенні біля гаражів. Дерев’яна рамка з натягнутою основою. І змійки-стрічки, що в’ються у руках плетунок уже більше дев’яти років.

Вузлик за вузликом. Ще і ще. На питання, де знаходять сили з дня у день плести, трудівники Вулика — Бджілки та Джмелі — тихо відповідають:

— Ми собі жужжимо…

Останні промені сонця злітають над гаражами і гріють руки дівчат через відкриті двері. Сьогодні ввечері плетуть двоє: Ольга Слісенко та Наталія Воронецька.

— Привіт, проходь. Ти сік принесла? Клас! А то ми чай і чай, — Оля притискається до сітки, щоб пропустити мене всередину.

Місця небагато, всюди коробки з нарізаною тканиною, зібраним одягом для поранених у госпіталі, для дітей звільнених територій, окремий пакет з бляшанками на окопні свічки.

О, ще колоті горішки на підвіконні — їх до сіток докладають як гостинці. Я сідаю на низький стільчик. Він тут, щоб було зручно плести знизу.

Коли бахкає – сиджу, рахую і в’яжу

Кожна Бджілка, окрім сіток, має ще якусь волонтерську нішу: хтось шиє життєствердні труси для шпиталів, хтось збирає білу тканину і відвозить на фарбування, комусь до душі робити вітамінні суміші для бійців — перетертий імбир з медом та лимоном. Чудово заходить взимку.

А одна пані з Вишгорода в’яже шкарпетки і з червня зв’язала уже 100 пар! Але вона не плете сітки — через проблеми зі здоров’ям їй складно ходити:

– Це моя однокласниця, — зав’язує черговий вузлик Наталя. — Мені, каже, так допомагає. Тут бухкає, а я сиджу, рахую і в’яжу. Так легше і якась користь єсть. Поїдемо через неділю-дві до неї, буде вже на зиму запас. Тут вона не буває, але теж Бджілка. Вона рятує хлопців.

– …А це заняття рятує її, — підхоплює Оля. І застигає на секунду зі стрічкою у руці. Думає про своє. І знову зав’язує вузлик. І ще один.

У Олі та Наталі уніформа — фліски та лосини. До них не так липне, а ще зручно їздити на плетіння велосипедом.

Скільки Бджілок загалом? Складно сказати. Саме плетунок десь до двадцяти. Тих, хто тихенько приносить нарізані для плетіння стрічки, мабуть, ще більше.

Їх складно рахувати. Прийшли, поклали пакетик і пожужжали у справах. Йде собі людина Лісовим масивом Києва, нічим не виділяється. А придивишся — несе якесь сміття: драну футболку, пусті пляшки від йогуртів, випороті блискавки зі штанів.

Це Бджілка, яка несе у Вулик скарби. Вона не скаже своє ім’я. Попросить не фотографувати. І тихо продовжить працювати на перемогу.

Брудна зима, рання весна, соковита трава, суха трава, рудий ліс, пізня осінь, сніг.

Ресайклінг по-українськи

Зараз багато команд-плетунів перейшли на спецматеріал — спанбонд. Він має плюси і мінуси, та головне — його треба купувати. 

Одна велика сітка з нього обходиться майже у тисячу гривень. Тому Бджілки плетуть по класиці. З того, що вдалося десь дістати. На відміну від сіток зі спанбонду, який має обмежену кількість кольорів, сітки Бджілок — витвори мистецтва:

— Ми робимо під конкретні замовлення, — розповідає Оля.

Тому сітки Бджілок військові готові чекати місяцями. Мало хто ще так заморочується зробити ідеальну сітку, яка по факту є розхідним матеріалом на передовій.

У плетіння йде все, що не блищить у приціл ворога та має природні кольори. Одяг із власних шаф, секонд-хенди, обрізки тканин із виробництв.

Іноді люди приносять старі вишиті рушники на сітки — їх передають у музей Пирогів, щоб зберегти пам’ять.

Зараз плетунам допомагають майстри, що фарбують тканину. Це значно спрощує всі процеси, бо можна замовити потрібний колір.

Головне — назбирати білу тканину. З цим допомагають дитсадки, лікарні, готелі — списана постільна білизна. Ресайклінг по-українськи.

…Військові також хочуть допомогти. Один із них лежав у шпиталі і придумав відправити Бджілкам форму поранених бійців.

Її часто ріжуть для доступу до ран, і носити потім неможливо. Відмовити йому не змогли.

Прали ночами криваві піксельні клапті у дезінфекційних розчинах. Прали і плакали. 

Через кілька місяців цей військовий загинув. Та пам’ять про нього живе тепер у маскувальних сітках.

Сардини у волонтерці

До повномасштабного вторгнення тільки у однієї Бджілки був родич на фронті.

Зараз — у половини. Чоловік, син, обидва племінники…

У Наталі – внучатий племінник. Вони почали плести ще у 2014 році не тому, що сітки були потрібні комусь із близьких. А тому, що не могли лишатися осторонь. 

— Ми морально підтримуємо і заспокоюємо один одного, — ділиться Олександра Шестерненко. — Це було добре помітно на початку вторгнення. Коли ми, працюючи, чули звуки прольоту над нами літаків та роботу артилерії.

У березні минулого року у Вулик набивалося по 12-15 чоловік. Довелося навіть ділитись на дві зміни. І коли приходила друга зміна, перша не хотіла йти додому. Бо разом спокійніше. 

Оля ходила на плетіння через ліс. Одного разу йде — а назустріч хлопці з автоматами: “Ви куди, тут же заміновано!” А вона: “А ми сітки плетемо. Вам треба?”.

Записав телефон. Не встигла вона дійти до волонтерки — дзвонить: “Сітки треба”. Сказав, що зайде потім дати розміри.

— Це був час цих міток, провокацій, — Оля згадує, перебираючи стрічку у руках. — Пустинні вулиці Києва. Він заходить, а тут нас як сельодок у банці. А він думав, що я одна тут. Дивіться і каже: “Ого”. Пустинні вулиці Києва, а ми як сардини, як шпротіки. Думав, що люди поховались, виїхали… А вони ось де всі.

Можна поміряти вашу маршрутку?

— Для кого ми не плели? — замислилась Оля, зав’язуючи черговий вузлик. — Я не знаю: потрібні сітки для авіа? От, мабуть, хіба для них не плели і для підводників (Сміється).

О, а був, здається, травень минулого року. І багато мобілізованих. Відправляли їх ближче до передової на жовтих “Богданчиках”.

І нам сказали, що треба сітки на них. Я кажу, так легше ж пофарбувати, як сплести так, щоб це жовте не було видно? А не можна фарбувати. Так мені відповіли. 

Ну, а розміри які у нього? Невідомо. І Ліля прийшла з рулеткою до водія на кінцевій 544 маршрутки і каже: “А ви не скажете розмір вашої маршрутки?” Він на неї подивився… І пішов міряти! І тут Олександра знайшла в інтернеті, каже, отакі розміри — зійшлось.

Сонце сховалось за гаражами. Наталя складає коробки і бере віника:

— Треба прибрати, бо Надя свариться, коли брудно. Вона зранку приходить.

Щоб зав’язати ще один вузлик. І ще один. І ще.

Ольга Бродська

журналістка