«Збираю мозаїку, а мозаїка збирає мене»: вечори майстрині мозаїчного мистецтва Тетяни Родькіної

Під час прогулянки вечірнім Києвом, можливо, ви зустрічали на стінах міста мініатюрні мозаїки.

Наш пароль «Паляниця», диких бойових гусаків, птахів перемоги або мапу України. Вандали відбили у неї Крим, а невідомий добродій повернув.

«Клеїла ці мозаїки у 2022. Тоді підходили люди й питали, чи я не навідниця, чи не ставлю мітки», — згадує авторка.

Це Тетяна Родькіна, їй 24 роки, киянка. Зараз створила власну студію «Цілісно», де працює сама і навчає мистецтву мозаїки.

«Вечір» розпитав мисткиню про її вечори, шлях до мозаїки та терапевтичну цінність такого виду мистецтва.

Далі — її пряма мова.

Йшла на кераміку, переплутала двері й прийшла на мозаїку

Вже у 16 років знала — матиму свою майстерню.

Все сталось випадково. Записалась на кераміку, помилилась дверима і прийшла в майстерню мозаїки.

Атмосфера студії захопила миттєво, хоча сенс цієї роботи зрозуміла пізніше.

Для власної майстерні довелось довго рости і працювати. Простір «Цілісно» відкрила у 22 роки. До цього давала уроки для дітей вдома. Ще займалася музейною справою. Зрозуміла, що зараз мені це нецікаво.

Робота над мозаїкою в арткнигарні «Місто» (Київ, Князів Острозьких, 5/2)

Живу тут і зараз, не одягаю рожеві окуляри

Не живу спогадами, живу тут і зараз. Максимально ловлю реальність, щоб не одягати рожеві окуляри.

Кожен вечір у майстерні мені особливий, бо це улюблена робота.

Одні з найкращих моментів були, коли з учнями робили мозаїку «Повернись живим».

І мозаїку для кімнати психотерапії для військових. Зародилася спільнота, про яку мріяла.

Раніше працювала тільки одна. А тепер вже можу покладатись на учнів.

Певно, маю трудоголізм: працюю аж занадто багато. Так тікаю від реальності, але й так досягаю цілей.

Вечори проводжу в майстерні. Навчаю людей на воркшопах, реалізовую проєкти за своїми ідеями. Багато часу витрачаю саме на людей — вдень і ввечері.

Відкладене життя — це те, чого треба позбуватись

Якщо на душі тяжко, щось не складається, спробуйте мозаїку. Без роздумів, сідайте і складайте.

Часто люди відкладають подаровані сертифікати до кращого моменту, аж поки їх термін придатності не спливає.

Таке відкладене життя — це те, чого треба позбавлятися. У нас сьогодні не та реальність, коли можна дозволити собі щось відкладати.

Зараз до мене на мозаїку приходить дівчата, які чекають коханих з війни.

Або дівчата, яким діагностували тимчасовий ментальний розлад. І мозаїка їх підтримує.

Звичайно, це не заміна терапії, та й не на рівні з нею. Арттерапія — це складний напрям мистецтва і це інше.

Але знаю точно, що мозаїка допомагає. Чую, як люди дякують за нові емоції і відчуття.

Про воркшопи «Цілісно» пишу у соціальних мережах. Три години заняття коштує ₴1000 для однієї людини.

Після заняття учень забирає свою мозаїку додому. А разом з нею нові знання, як її створювати. Воркшопи проводжу на вихідних — вранці чи ввечері.

Жоден бізнес не має права забувати про війну

Мій бізнес не виняток: я чекаю частину моєї сімʼї з війни, живу цим. Моя задача, як цивільної людини, постійно допомагати грошима.

Думаю, це найкорисніше, що можу дати.

Проводжу благодійний воркшоп. Люди платять гроші, а я всі 100% заробітку перераховую на збір, благодійний фонд чи підрозділ.

За мозаїку поки не готові платити

Мозаїка — дороге мистецтво. В Україні ще не готові платити її реальну ціну.

Кожен модуль мозаїки робить людина вручну, без повторів.

До мене звертається бізнес, приватні замовники. Але ціна їх не завжди влаштовує.

А я не знижую ціну. Просто відмовляю, бо мені невигідно.

Більшість матеріалів для мозаїки купувала у Запоріжжі та Одесі. Але це була купівля складських залишків.

Зараз виробництво мозаїки скоротилось, бо матеріали для неї отримували на сході країни.

Для мозаїки розбиваю все, що може розбитися — дзеркала, посуд, все, що завгодно. Хочу показати, що можна працювати з будь-чим.

Вечірній ритуал — ідеальне прибирання майстерні

Маю обовʼязковий ритуал — ввечері ідеально прибираю майстерню, викидаю сміття. Не можу без цього ніяк обійтися.

І звичайно фоткаюсь в дзеркалі.

Кожен вечір дивлюся серіал «Друзі» мовою оригіналу. Так покращую свій рівень англійської мови.

Щотижня займаюсь з репетиторкою, щоб краще знати й говорити англійською.

Мозаїка, як комунікація з містом

Цікава історія сталася з моєю вуличною мозаїкою «Україна» на Андріївському узвозі.

Це така біла мозаїка силуету України з червоними швами. Примонтувала її, все було чудово, допоки хтось не відірвав Крим.

Коли помітила, то не мала часу, щоб відновити Крим на силуеті.

Аж одного дня бачу, як якийсь добродій зробив Крим у моєму стилі й примонтував його до силуету.

Сподобалась ця історія, це така комунікація з містом. І такий настрій в суспільстві: хтось відриває Крим, бо вважає, що він зайвий, а хтось не може пройти повз і повертає його, бо вважає, що так треба.

Мозаїка — інструмент пропаганди

Думаю, будь-яке монументальне мистецтво є інструментом пропаганди. Мені хотілося б більше працювати в цьому напрямку.

Нашої української пропаганди недостатньо. Ми «провтикуємось» в цьому напрямку. Я за те, щоб сьогодні створювались нові якісні проукраїнські мурали.

До мозаїки, думаю, дійдемо пізніше. Коли зможемо дозволити собі це на державну рівні.

Вже зараз є українські мурали, які створили на окупованих територіях. І окупантам некомфортно від того, що там ці мурали є. І вони ніяк не можуть вплинути на те, щоб вони не з’являлись.

Монументального мистецтва має бути більше. Ми не можемо звинувачувати мистецтво в тому, що воно ідеологічне. І я не бачу в пропаганді нічого поганого.

Мозаїка «Індустріальна праця» на станції метро «Шулявська» (Іван Литовченко, 1963)

Це як сірники — можна спалити будинок, а можна розпалити вогнище, щоб приготувати їжу.

Пропаганда працює десь так. Можна нею гарно скористатися, а можна погано.

Вдалий той вечір, коли не плачеш

Не хочу здаватись сумною дівчиною.

Але зараз для мене вдалий вечір той, в якому ти не плачеш. Вечір, в якому всі живі, всі вдома. Такі реалії.

Минулого не повернути, не хотіла б повертатися у вечори, які вже були.

Хай би якими чудовими вони не були.

Не дозволяю собі жити рожевими окулярами, так буде тільки гірше.

Тут і зараз — такі мої вечори. Так і живу.

Віта Корнієнко

журналістка «Вечора»