Вестерни, ровер, гори: про вечори лідера рок-гурту “МЕРІ” Віктора Винника

Віктор Винник – музикант, лідер рок-гурту “МЕРІ”. Зараз ввесь у роботі – випустили новий альбом “Жити, щоб пам’ятати”, тож вдень виконавець зайнятий зустрічами, журналістами, справами.

А що робить ввечері? Які фільми дивиться, про що думає перед сном? І чому найщасливіші вечори – саме в горах?
Далі – пряма мова Віктора.

Вестерни, музика, час для себе

Для мене вечір — це час суто для себе. Він починається десь о сьомій годині. Взагалі я жайворонок, вкладаюсь спати о десятій, не люблю сидіти допізна. 

У мене у Франції є племінниця, і коли я її запитую, що вона робить, то у відповідь чую: “Я роблю нічого”. Я теж люблю ввечері робити нічого — от такий вияв здорового егоїзму.

 Останнім часом дивлюсь багато фільмів — знову запав на вестерни, згадав любов дитинства. Люблю саме старі фільми, класику кіно. Принаймні раз на рік я обов’язково дивлюсь “Добрий, погани, злий” — для мене це більше, аніж просто кіно, це якась театральна епопея.

З відносно нових фільмів згадую, що сподобався “Ще по одній”. А ще я, можливо, ретроград, бо не подивився жодного серіалу. Якось почав “Гострі картузи” — привабила естетика костюмів і образів, але після кількох серій закинув. Також не грав у жодну комп’ютерну гру.

Та це можливо, коли нема роботи, виступів, і мене ніхто не чіпає.

Також колись ввечері слухав музику у навушниках, зараз люблю слухати просторово. А вечір для цього не дуже підходить, бо не хочу заважати сусідам. Ці милі люди й так через мене страждають — буває, треба якусь гітару включити, звучання перевірити.

Це коли тобі 20 років, то якось не переймаєшся таким, не думаєш, що навколо теж люди живуть. А коли старшаєш, то дратує, коли втручаються у твій простір, і сам стараєшся так не робити.

Давно не читав паперових книг, але почав слухати аудіокниги. Спершу було трохи дивно, та звик. Це краще, ніж нічого, так хоча б хрестоматійно знайомишся з творами. Слухав Лавкрафта українською, “Марсіанські хроніки” Бредбері.

Подобається Чехов, як би це зараз не звучало. Моє покоління народжене у Совку, і частинка його буде в нас жити. Наше завдання, аби на нас це і закінчилось.

Влітку люблю допізна їздити на ровері. Зараз живу в Трускавці, можу кататись передгір’ям, мені подобається.

Іноді зустрічаюсь зі знайомими, але це трапляється рідко.

Я б не назвав себе зовсім асоціальною істотою, але коло моїх близьких знайоме дуже невелике. Я б швидше назвав його квадратом. І я не вживаю алкоголь, тож напевно не дуже цікавий як гість на вечірках.

Звечора планую наступний день, якщо є багато роботи, якийсь проєкт. От як зараз: вийшов новий альбом, треба багато зробити, щоб про нього дізнались.

Вчора менеджерка мені скинула графік, я з дев’ятої ранку мав багато зустрічей — було багато прямих ефірів. І практично нікуди не запізнився попри затори, трафік, дощі, кінець світу і Львів.

Та ці плани продумали люди, які краще знаються на логістиці, і я їм вдячний, що все вдалось.

Вечір – час для роздумів

Та для мене вечір — це не так про планування, як про роздуми. Буває, ловлю себе на тому, що коли все затихло, я роблю якусь просту механічну роботу і думаю над чимось, що зачепило вдень. Часто думки крутяться навколо теми війни і наслідків: що буде далі? Час такий, що завжди є над чим подумати.

Прожитий день аналізую рідко — хіба відчуваю, що події можуть мати вплив на наступний період життя. А так — минув, то й добре.

Взагалі я люблю вечір. Ще з дитинства: от сиджу зранку в школі тій радянській. Незрозуміло, не подобається. І думаю, що от відмотаю ще ті шість уроків, сходжу в художню школу (за освітою я художник, все життя відвідував художні школи і студії), а потім буде вечір, і буде час для себе, якоїсь улюбленої справи — почитати, якщо пощастить, то кіно подивитись, погуляти. Вечір був моїм часом.

Робота ввечері

Зараз ми стали доросліші (хочу називати це дорослішанням, а не старінням), то все частіше робочі процеси відбуваються правильно, систематизовано, в денний робочий час. Є студія, є конкретний час, зміна і сесія. І так має бути.

Та ще років десять тому, коли не було так багато професійних якісних студій і такої кількості фахівців, то ми займались записом самі. Я і ще один музикант писали все вечорами, ночами. Я іноді скучаю за тим часом — бо і результат залишився, і це тоді сприймали не як роботу, а як задоволення. Ми створювали те, що подобалось нам.

Зараз всі люди сімейні, їхні вечори належать родині та особистим справам.

Ще вечорами люблю дивитись інтерв’ю з різними людьми — аналітиками, політиками, митцями. Цікавлять і часом надихають їхні думки. Найбільше радує, коли їхні погляди і роздуми збігаються з моїми. Я теж так думав, я не один такий, то файно.

Вважаю, що найгірше, коли ти відкотився вбік, закріпився і просто спостерігаєш, не маєш потенціалу участі та руху. Це вже старість і кінець.

Ввечері я ніколи не турбую людей у справах. Я дуже ціную людей, які обережно перетинають мій особистий простір і шаную їхній у відповідь. Не нагружаю і не напрягаю. І для мене вечір є певною відмазкою, коли інші дзвонять і хочуть підбити на якісь проєкти. А я такий: “Це ж уже вечір, давайте завтра, а краще після свят”. Вечір — це такий оборонний вал, за яким можна сховатись від подібних ситуацій.

Я не вибагливий у їжі, увечері їм небагато. Не тому, що за щось переживаю, а просто не маю потреби наїдатись. Їм зазвичай якусь просту їжу. Люблю звичайний білий сир — я з карпатського села, у нас його колись було багато, то звик. Зараз також шукаю якісь можливості купувати саме домашній, бо з супермаркету мені не подобається.

Найкращий вечір

Раніше таких вечорів було багато — це були літні вечори в дитинстві. От коли тобі десь 12 років, ти в горах женеш худобу. Ідеш в міру стомлений, але тобі класно, бо день був хороший. Сонце сіло, над горами стоїть туман, а всередині тебе якась така радість, що ти є. І що цей вечір є. І що завтра буде ранок, який теж буде класним.

Або моменти, коли ти ідеш через сад до хати, щоб лягати спати. І дивишся на небо — воно у горах таке низьке, і зорі аж налиті. Такі є тільки в горах. От в такі моменти приходять правильні вечірні думки та настрій. 

Якось з кожним роком цей стан дитинства стає ближчим — певно, замикається якесь життєве коло. Згадуєш і цінуєш більше все, що пов’язано з чимось живим, а не з асфальтом. 

Що будете робити ввечері, коли ми дізнаємося, що перемогли?

Я втомлено посміхнувся. Думаю, ми ще навіть не підозрюємо, наскільки велика втома нас чекатиме. Та я хочу дожити до цього моменту.

Тетяна Павліченко

Редакторка