Як у Києві на один вечір стати ельфом чи дворфом: фентезійний репортаж з гри  «Dungeons & Dragons»

 – Чуєш ти, жаба стара, це ти начаклувала хворобу? – сказала напіворкиня злій чаклунці. Відьма розлютилась, ковтнула чаю, кинула кубик і тричі жбурнула у мене вогнем.

Я знепритомніла. 

…А до цього моя людська дорога пролягала через маршрутку та метро.

Ще раніше я знайшла у Києві клуб, де вечорами грають у DnD. Зареєструвалась, отримала опис персонажів та їхніх можливостей.

Треба було вибрати расу та клас. У грі можна стати гномом, тифлінгом, напівросликом, дракононародженим і ще багато ким.

Напівельфи приваблюють мене більше, ніж напіворки, але ними складно грати. А у напіворка складність проста.

Тепер обрати клас: бард, чарівник, друїд, слідопит, паладін… Вибір великий.

Зупиняють на воїні, теж через простоту. Для першого разу воїн–напіворк – чудовий вибір.

Люди, які вірять в дива

DnD розшифровується як «Dungeons & Dragons», українською – «Підземелля і Дракони».

Гру розробили американці Блум Гайгекс, Дон Кей і Дейв Арнесон. Вони любили настільні ігри та хотіли створити свою.

Після кількох провальних спроб поєднали новий фентезійний світ з кубиками, фігурками і відкритим сюжетом. І бум! У 1974 році гра вривається у наш світ і затягує любителів пограти у свій. 

З того часу паралельний вимір DnD дуже розрісся. По ньому випускають книги, а недавно ще й зняли фільм «Підземелля і дракони: Честь злодіїв».

Гру люблять діти і дорослі, затяті геймери і ті, хто взагалі не грає у комп’ютерні чи настільні ігри. Чому? Це я і прийшла з’ясувати. Точніше, моя героїня.

Офісне приміщення в історичному центрі столиці. Вивіски нема, зате є курси англійської мови. Заходжу. Питаю: «Де «Дід Лихозор?». Адміністраторка сміється і показує пальцем вгору. 

Піднімаюся на поверх вище: теж офіс з кількома кімнатами-переговорками. В одній з них мене уже чекають. Під квадратними стельними лампами з холодним світлом, за звичайним столом на класичних стільцях зібралися люди, які вірять у дива.

Пів’яблука і шматок курки

Сідаю. У мене відростає чорне волосся, ікла, а шкіра змінює колір на зелений.

У моєму чорному волоссі заплуталось чиєсь пір’я та листя дерев. У кишенях пів’яблука, шматок смаженої курки. Чи то не курка була?

Я йду другою у нашому поході. Ми маємо врятувати барона, який не виходить на зв’язок.

Першим йде таємничий Генрі: він наче людина, але щось приховує. За мною дворф Тео, ельф Ельхант і людинокіт Іскра. 

За картонкою з картинками ховається майстер гри Назар. Він розповідає, що у місці призначення щось сталося.

І саме нашому загону під силу з’ясувати, що  саме. Його розповідь починає підзвучуватись тривожною музикою, адже події моторошні…

– Мортішо, що думаєш про цей ліс? – питає майстер.

Мортіша, звісно, сильна, але їй в лісі дме кондиціонер. Тож майстер йде його вимикати. На цьому земні проблеми виходять за паркан світу гри і я… Опиняюся серед дерев.

Кіт Іскра одразу ховається, переходить у режим прихованості.

Але за столом його видно добре: обруч з котячими вухами, з нашитими на рукавицях подушечками лап. Він підготувався і тепер загадково каже, що вміє майстерно вбивати і розчинятися у темряві. 

Всі інші знайомляться між собою та розповідають, хто що взяв. Ця інформація на листочках перед нами.

У мене є пайок на 10 днів, мотузка, смолоскипи, столовий набір, кольчуга, шматок ворожого стягу і гральні кості. У моїх супутників плюс–мінус те саме.

Кубик на переконливість

Місто! Чому так тихо? Майстер питає, куди ми підемо: на пірс, в центр чи на вихід. Радимось і вибираємо центр. 

Сенс гри у перемозі всієї команди, тож п’ятеро незнайомців швидко переходять на «ти» і вчаться взаємодіяти.

Дорогою ми зустріли якогось зомбі, який наче живий. Він йшов, шаркаючи ногами. Генрі та Ельхант сховалися, а ми з Тео безстрашно пішли до нього.

Я пошарилась по кишенях зомбака: забрала монети та ключ. Раптом знадобиться?

Спритний Іскра виліз з прихованості, зв’язав його і швиденько зник. Генрі випірнув з гри, перевірив повідомлення у смартфоні і знову приєднався.

У центрі є різні будівлі, нам їх описують. Дворф Тео в одній з них знаходить повішеного іншого дворфа. Генрі та Ельхант – ледь живих людей з синіми язиками, у яких щось чорне текло з ротів.

Я йду у «Лісові квітку» і знаходжу притомну дівчинку, хочу її розпитати, що сталося…

– Кидай кубик на переконливість, – зосереджено каже майстер. 

І раптом перевтілюється у дівчинку:

– Хто ти така, я тебе боюсь!

Я офігіваю від такого швидкого переходу, але кидаю кубик. Там випадає 20-ка: це успіх. Тепер дівчинка мене послухає.

– Я теж йду у «Лісову квітку», – каже Генрі. Він хоче поговорити з дівчинкою разом зі мною.

Кидає кубик і… Там настільки мало, що дівчинка починає боятись його.

У «Квітці» є ще одна кімната, і Генрі тікає від нас туди. Я ж дізнаюся, що містян вразила хвороба, а її батько-травник якраз готує ліки.

Тільки–от пішов до лісу за травами «синій ворон» та «біла принцеса». І не повернувся. Придивляюсь – а у дівчинки теж язик уже синій…

Що робити далі? Я думаю, що хвороба у воді. Візуально чиста у фонтанах, проте у нас нема алхімічного набору для аналізу. 

Через дотик? Ми уже добряче всіх торкалися. Я по кишенях лазила, Тео тих напівживих на сонечко виносив з надією, що це допоможе. Тож карантин вирішили не влаштовувати, а прикрили обличчя плащами.

Бути битві

Дорога веде нас у ліс, шукати травника. Дворф тягне з собою повішеного – у них прийнято ховати своїх. Він просить нашої допомоги для поховання. Ми відмовляємося. Я пропоную столовий набір:

– Там є ложка…

Дружно сміємося. Ображений Тео сам хоронить дворфа і якийсь час бурчить на нас. Він погойдується на стільці і перебирає у руках кубики. 

Та нам не до цього: дорогу перегороджує чарівник. Каже кидати зброю.

–Чого це я маю її кидати? – питає Мортіша.
– Бо цей мій ліс!
– А, без проблем, так би і сказав, – кладу сокири на землю.

Та не всі складають зброю. Чарівнику це не подобається і…

Майстер вимикає світло. Запалює свічки. Вмикає підсвітку ігрового поля та розставляє наші фігурки:

– Бути битві!

Ой, нарешті, я вже думала, ви й не запропонуєте. 

Чарівник перетворюється на вовка. Нас оточують лісові ельфи. Тепер сюжет залежить від того, як ляжуть кубики… 

Загинув Генрі. Кілька разів перекидав кубики–рятівники, проте вже не встав.

Це його засмутило. Він опустив плечі, зробив запис на своєму листочку і замовк. Хотілося його воскресити, та ми не знали як. Вовка здолали, нам всім дісталось. 

Мортіша лупашила як боженька: напіворкиня + воїн = багато плюшок по силі удару, здоров’ю та непробивності. 

Кіт Іскра нападав ззаду. Гравець встав з крісла, ходив довкола столу, промахувався кубиками – в очах хлопця палав вогонь азарту.

Ельф Ельхант прискіпливо вдивлявся в ігрове поле, рахував клітинки та коршуном нависав над столом. А потім стріляв здалеку так, що аж лук зламав.

Дворф Тео віддано бився у ближньому бою зі мною.

Ми перемогли! Залишився один недобитий ельф…

Життя за життя

Ним став парубок, який був Генрі. Він вийшов з піднятими руками і жалівся нам, що ельфів поплавило, тому така агресія. Хвороба прийшла і сюди. Сказав, що тут оселилась якась чаклунка, повів нас до неї.

На красивій галявині бігає дівчинка. Поряд з нею у траві щось шевелиться.

– Наскільки близько ви хочете підійти? – питає майстер.
– Я хочу роздивитися її лице, – каже Іскра.

Ми підходимо і зупиняємось. Ельхант кидає кубик на… інтелект.

І це спрацьовує: він бачить справжнє обличчя дівчинки: це потворна стара чаклунка. А на повідку у неї травник, який став її рабом.

Тут я і видаю свою версію про жабу, а мене кладуть на лопатки. Залишається спостерігати за іншими. 

Моя команда віддає лісового ельфа. Забирають травника та непритомну мене і повертаються у місто. Там зільник варить ліки, я приходжу до тями і ми йдемо поїти варивом всіх, хто вижив. 

…Травник поправляє окуляри і каже: я не впевнений, що зілля допоможе. 

Майстер дякує нам за гру. На сьогодні все.

 Як так? Чекайте, звідки ж хвороба? Люди виживуть? Що робити з чаклункою?..

Часто команда новачків збирається і йде по грі далі. Грати можна роками. Найдовша гра тривала 40 років, тож у нас все попереду.

Так, ми задроти

Не хочу йти. Вперше за півтора роки я переключилась і забула про все на світі. Ловлю Назара: він сам придумує ігри. Обожнює жанр горору.

 Це місце – його основна робота. Ні, не вчився на майстра DnD, не існує таких курсів. Просто любить гру і вміє “водити” ігри для інших:

– Я вже 6 років воджу. Прийшов сюди, бо була вакансія. Дуже люблю цю гру, у мене навіть татуювання з кубиками є. Випала можливість зробити улюблене хобі своєю роботою.

Я споживаю багато контенту, читаю різні матеріали. Це все змішується у велику кашу, з якої потім витягую і ліплю сюжети.

Часто зараз виходять масштабні сюжети з трагічними подіями. Сьогодення накладається.

У мене грають військові, яким потрібно повертатися у соціум, адаптуватися після тривалого часу на фронті. Сюди приходять люди, у яких важка робота за комп’ютером і їм хочеться живого спілкування.

– Є стереотип, що у цю гру грають тільки задроти – це правда?

– Ні, неправда. Але ми тут кажемо про себе, що ми задроти. В хорошому сенсі, бо любимо те, чим займаємося.

Гравці проживають різні емоції за столом, вони сміються, кричать, тупають ногами, плачуть – тут буває різне.

А потім підходять до Назара і дякують. Кажуть, що їм цього не вистачало. 

Фаєрболи і «підпивасники»

У казковому офісі вимикають світло. Я виходжу на київську вулицю, вмиту дощем.

Кіт Іскра не зняв вуха та рукавички, він далі продовжує бути тим, ким хоче:

– Меми, де дитинка знайшла палку, але для неї це не палка, а шаблюка, знаєте? От я був саме таким. ДнД – це з дитинства, я люблю проживати вигадані історії. 

Є різні типа сюжетів DnD: веселі, епічні та напружені. Іскра любить такі, як сьогодні – серйозні жахастики.

А є гравці «підпивасники»:

– Тільки майстер сказав, що «ви зустрічаєтесь у таверні», а вони уже всіх там вирізали і пустили фаєрбол.

Що спільного між нами? Внутрішня потреба зануритися у віртуальний простір, де можна зробити те, чого не можна у житті. А що саме – спалити таверну чи лікувати нещасних людей, це уже кожному своє.

Можна взагалі зібратись тільки бардами. У цієї гри є потенціал для різних стосунків між різними людьми.

Іскра взяв наші контакти: він хотів би далі бути з цією командою, бо шукає тих, з ким би міг грати роками.

Зараз його котячі вуха ще видно у світлі ліхтарів, та скоро їх огорне ніч цього світу. Я теж йду у земне метро. Стрибаю у вагон.

…У відображенні скла на мене дивиться здоровенна зелена Мортіша. Усміхається зубато. І підморгує:

– Ну що, через тиждень знову ідем?

Ольга Бродська

журналістка