--12601

2 Липня, 2023

життєстиль

42 роки у парі навчили цінності спільних вечорів: замальовка затишку з полтавського села

Галина та Олександр Билими живуть у Михайлівка на Полтавщині з народження. І вже 42 роки як пара.

Разом важко працювали з ранку до пізнього вечора. Мали корів, часом до десятка, а, бувало, й більше свиней, а ще кури-гуси-качки-індики… І город майже в гектар.

При цьому виростили двох дітей і збудували власний дім, майже власноруч. Тепер він з ранньої весни і до пізньої осені потопає в розкоші квітів.

Зараз віри не ймуть, як все встигали. Оглядаючись, діляться здобутою мудрістю: аби в родині був лад, потрібно мати час для родини. Щоб гуртом побути хоч на годинку-дві.

Таким часом для тоді ще молодого подружжя став вечір.

Як вони чекали його!

Яке це було блаженство після важкого робочого дня – а трудилися на той час у колгоспі допізна і з повною віддачею – пригорнутися до рідного плеча, вдихнути на повні груди і, затамувавши подих, насолоджуватися вечірньою тишею.

Правда, тиша наставала не відразу. Спочатку було порання біля величезного господарства. 

Корови подоїти, іншу скотину погодувати і напоїти, вечерю злаштувати, на городі попоратися, води наносити, нагріти…

І лише тоді, коли вже сонце ховалося за вечірнім простирадлом, наставала ота найсолодша мить – вечір, що плавно перекочувався в тиху ніч.

Саме тоді молодята мали час, аби розповісти один одному, як пройшов день…

Це був особливий ритуал: сісти на зручній лавці біля хати і, вдихаючи п’янкий аромат матіоли та слухаючи солодкий спів солов’я, мріяти про майбутнє.

Мрії потихеньку збувалися: з батьківською поміччю будували власний дім, який з часом наповнився галасливим Сергійком, а потім і непосидючою Танюшкою. Клопотів додалося…

Життя змінилося, завирувало. За винятком одного – вони, як і раніше, щодня чекали вечора, аби хоч коротеньку мить побути наодинці і серед думок, і серед зірок.

Зараз із ностальгією і вдячністю згадують ті часи. Говорять, що саме затишні вечори і розмови наодинці зберегли їхні відносини від сімейних негараздів. Бо саме в такій обстановці вони навчилися говорити і слухати, пробачати і вірити.

Нині Галина та Олександр на пенсії. Виросли і діти, підростають четверо внуків. Переглянули свої пріоритети в господарюванні, щоб давати раду. Та давня традиція спільних вечорів не зникла.

Вечірній сад

Сад у Билимів розкішний – величезна територія від будинку і до ставу. Сад займає таки немалу площу — майже 20 соток.

— Що тут гріха таїти, — усміхається Галина, — раніше всю цю територію займав город. 

Садили всього і багато: картоплю, городину, нескінченні сотки гарбузів-кукурудзи, щоб домашнє господарство годувати.

Все те посади, виполи, побризкай, збери. Всю весну-літечко до пізньої осені на городі.

Обоє з чоловіком працювали, тож справлялися з домашніми клопотами та обов’язками до та після роботи…

Та з часом зрозуміли, що скільки землі для городу не потрібно. Залишили собі невелику площу на необхідне, а решту засадили плодовими деревами.

Починали з кількох деревець, а потім — пішло-поїхало… Давай оте посадимо, потім оте…

Вечір у селі-12475
Вечір у селі-12476
Вечір у селі-12468

Хотілося, щоб вітамінного добра усім вистачило: і діткам, і внукам, і рідним-друзям-знайомим.

Зараз на території обійстя два садки: старий і молодий. Там сто плодових дерев. Яблука, груші, сливи, абрикоси, черешні. Ще ростуть плантації винограду, ожини, малини, полуниці.

Вечір у селі-12193
Вечір у селі-12192
Вечір у селі-12191

Доглядати за цим добром морочлива і забарна справа.

– Саша в садку безвилазно. Покосити, прополоти, поробити прищепи, вдобрити, підв’язати, полити — це забирає багато часу. А я на підхваті, — засміялася Галина. – Бо з перших днів сімейного життя ми звикли все робити разом.

До речі, біля хати росте черешня, посаджена ще свекром, коли Саші було років шість-сім. Дивина, бо не ростуть стільки черешні. А наша ще й родить та щедро дарує солодкі жовті ягоди…

Зараз сад для нас як сімейна реліквія. Бо знає всі наші таємниці. А найсокровенніше завжди припадає на вечір…

“Галюсю, пора садочок поливати”, – так зазвичай гукає мене Саша. Люблю ці миті, бо після жаркого літнього дня яке ж це задоволення підставити долоні під прохолодні струмені води. А запах!

Який блаженний запах щойно напоєного садочка!

Раніше, коли сад був невеликий, носили воду відрами. Саша носить, а я поливаю. За цим заняттям обговоримо все, що накопилося за день, сплануємо, що робити завтра, повирішуємо домашні проблеми.

Отак тихо-мирно, деревце за деревцем… Коли ж сад розрісся, поливаємо водичкою за допомогою шлангу, закачуючи воду з колодязя. І хоч робота ця не така важка, як відра носити, все одно вже звикли вечорами робити цю справу разом…

Квіти  

Всю іншу площу двору, яку не займає сад, заполонили квіти… Кожна квіточка для Галини – втіха. Готова годинами милуватися розмаїттям.

Тільки випаде вільна хвилинка, так і біля них. Найбільша гордість — троянди. Їх у господині близько 70 кущів.

Старі, ті, що садили ще як будували дім, довелося викорчувати. А натомість посадили нові сорти, які і в’ються, і стеляться. Ними обвито майже весь двір. А ще різносортні лілії, сальвії, півонії, рябчики, ромашки, клематіси, петунії…

— Тюльпани вже викопала, пересушила, перебрала і відправила на зберігання. Квіти півоній, що вже відцвіли, довели до ладу внучата, які зараз гостюють, — розповідає Галина. — Взяли ножиці, тачку, відро і зрізали суцвіття та вивезли на смітник. Привчаємо дітвору до роботи. Для мене це відчутна допомога. Свого часу і сина та доньку навчили всім премудростям господарювання. А це стало їм в нагоді вже в дорослому житті. Допомагають хлоп’ята і садочок поливати. 

Коли разом із чоловіком поллємо сад, вже майже поночі, при ввімкненому надворі ліхтарі, разом із внуками напуваємо квіти. Це особлива мить, яку люблю і якою дорожу.

Жарти, сміх, веселі витівки дітвори, яка так і норовить облити бабусю водою – хіба це не щастя?

А після всіх оцих вечірніх «забавок» біля квітів та саду, всією родиною сідаємо за чималенький стіл у затишній альтанці. Тут маю особливе задоволення спостерігати, як мої маленькі помічники за обидві щоки уплітають вечерю.

Рукоділля

У селі Галину Миколаївну знають як вмілу майстриню. Свого часу скільки шила-перешила одягу для односельців!

Ішли до неї із замовленнями, бо рука легка. Зараз Галина вже не займається шиттям, хоча донечці Тані відмовити не може. Все, що дівчина десь побачить чи видивиться із новинок моди — під силу майстрині.

Раніше, коли Тетянка ще ходила в школу, а потім навчалася у виші, вечірні сукні та й щоденні наряди частенько вирізнялися серед придбаних подружками на базарі.

А от від вишивки Галина відмовитися не може. Вишила гору картин, сорочок, платтів, блузок, рушників. 

Їх односельці бачили на виставках народних умільців, які організовували до дня села чи інших свят.

У кожного члена сім’ї є вишита нею річ.

У доньки та внучок — плаття, у чоловіка та внуків — сорочки, з індивідуальним орнаментом. Але коли вона встигала їх шити?

Шила… довгими зимовими вечорами. Навіть цієї зими, коли вимикали світло, відігрівала душу за улюбленим заняттям при світлі ліхтарика чи свічки.

Зараз Галина «загорілася» алмазною вишивкою. Для цього придбали спеціальний стіл, на який розкладається алмазне добро.

— Вже як розкладу на столі кульочки із різнокольоровими блискучими камінцями, то не відірвуся, поки спину не зведе, — жартує майстриня. — Так воно захоплює, що можу провозитися з картиною з вечора й до ранку. 

Робота з алмазними камінчиками скрупульозна. Але результат того вартий. Від алмазних картин не можна очей відвести. А якщо на них ще й сонечко світить, то сяйвом наповнюється вся кімната. Вже маю шість таких картин.

Риболовля

А от Олександр без вудочки життя не уявляє. А як інакше — ставок в огороді!

Галина каже, що таких трудяг як він, ще пошукати треба. Тож коли в чоловіка випаде хоч якась можливість піти порибалити, жінка тільки «за». В основному, це вечірні години, коли сонечко викупує в ставочку останні промінчики.

— Для Саші немає роботи, яку б він не міг зробити, — розповідає дружина. — Наприклад, в цьому році самотужки зробив човен, ще раніше — кладку, на якій і рибалить.

І внуки із задоволенням проводять час на ставку із дідусем. А це приємно для нас обох. Спостерігаю, як вони, непосидючі, перевтілюються біля води: стають тихенькими та смирненькими. Аби дідусеві рибу не сполохати.

Любимо гуртом зустрічати першу вечірню зіроньку. Навіть гра у нас така є: хто перший побачить зорю на небі, той і бажання загадує, яке треба виконати.

Отак і живе родина. Вечірні зорі, каже Галина дають наснагу жити. Але найбільше хочеться жити без війни. У спокої. Як у молодості, сидіти тихими вечорами на лавці під будинком і мріяти разом з чоловіком під тихими вечірніми зорями.

Валентина Патик

редакторка та журналістка, Полтава

читати наступне

Ось про що ми пишемо в інших рубриках

Київське ескімо, смак борщу, сиру й хліба: 7 закладів Києва з оригінальним морозивом

Щоденник Atlas United 2024. День третій: японська психоделіка, рокова Сердючка та нестримний Жадан

Святий вогонь, портал світів й вечірня «оргія»: 7 фактів про свято Купала

«Чоловік з передової хвалив дистанційний мастурбатор»: як секс-іграшки допомагають парам кохатися на відстані