Де вечір пахне м’ятою: вірші Ліни Костенко про вечірній час

У літні вечори, крім прохолодного вітерцю, хочеться трохи лірики і романтики. “Вечір” пропонує поезії Ліни Костенко – бо хто краще напише про романтику сутінків і стосунків?

“А вечір пролітає, наче крижень”

А вечір пролітає, наче крижень,
черкнувши місто синіми крильми.
У непритомне полум’я наближень
ми вже йдемо, покірніші, як ми.
Це як гіпноз, як магія безодні,
як струм жаги, що в голосі болів,
коли вуста пекучі, аж холодні,
уже не здатні вимовити слів.

Про чар вечорів у тихих, глухих місцях і сп’яніння від кохання поетеса пише коротко, але так щемко.

“Де вечір пахне м’ятою”

Недумано, негадано
забігла в глухомань,
де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.
Де вечір пахне м’ятою,
аж холодно джмелю.
А я тебе,
а я тебе,
а я тебе
люблю!
Ловлю твоє проміння
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
і вже без вороття, —
я п’яна, п’яна, п’яна
на все своє життя!

Коли трапляється гарний, наповнений день, то завжди хочеться дякувати. Як не можете дібрати слів – ось тримайте шпаргалку.

“Вечірнє сонце, дякую за день!”

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Тетяна Павліченко

Редакторка