День вишиванки: особисті історії редакції «Вечір» і людей, які зберегли для нас український одяг-оберіг

16 травня — Усесвітній день вишиванки. 

В цей день редакція «Вечора» ділиться особистими історіями про вишиванку. 

Як ми обирали вишиту сукню для важливого виступу, їздили у бабусиній вишиванці в Париж, працювали з вишиванками в музеї. І святкували День незалежності у вишиванці у вільному Бердянську. 

А ще — розповідаємо про тих, хто зберіг український одяг-оберіг. 

Оля Бродська, журналістка

У мене не було вишиванки до початку 2023 року. Не знаходилась моя. 

Після початку великої війни я прийшла в аматорський хор і для першого концерту вирішили, — «А, давайте у вишиванках! У всіх же є». Блін, не у всіх! 

Та висить красивенна сукня-вишиванка в одному магазинчику. Дорога. Ходжу на неї дивитись, бо нащо вона мені?

Я побігла туди. Лишився тільки мій розмір в одному екземплярі. Моя! Купила. Концерт був фантастичним, зокрема, завдяки їй.

Як Ольга Косач зберегла українські орнаменти

От знаємо Ольгу Косач (Олену Пчілку), як дитячу письменницю й маму Лесі Українки. 

А вона ще зберегла для нас українську вишивку в часи, коли українцям радили «не висовуватись». 

Ольга цікавилась етнографією: збирала фольклор, вивчала український орнамент на одязі. 

У 1876 році матеріалу зібралось так багато, що вона видала книгу «Український народний орнамент». З 298 зразками нашої вишивки. 

У передмові пояснила: український орнамент — річ самобутня. А між українською й російською традицією вишивки — провалля відмінностей. 

Як у стилі, так і в характері використання: якщо в Україні вишивку використовували більше в одязі, то там — у побутових речах. 

Книга стала бестселером, перевидавалась.

І все це на фоні Емського указу 1876 року російського царя Олександр II з забороною на книги, пісні, вистави й вчителювання українською мовою. 

Книгу «Український народний орнамент» можна купити й сьогодні. А бренд Etnodim створив вишиванку за зразками з неї. 

Саша Семенченко, креаторка 

Моя перша вишиванка була навіть не моя, а бабусина, яку я в неї позичила, бо своєї не мала. 

Я — мале-худе, вишиванка — завелика, але байдуже. Адже я в ній їхала… в Париж!

Це був 2009 рік. Батьки організували для мене поїздку до подружки у Францію, але їхати потрібно було зі «старшаками» з моєї школи.

Я тоді не сильно розуміла, чому так, але совісно ходила на усі репетиції до вчительки музики. Нас готували до вечірнього виступу для української діаспори. На справжній сцені!

Ця вишиванка слухала «Ой на горі два дубки» серед паризьких сосен, у виконанні дітей (без музикального слуху), а потім віддано повернулася до бабусиної шафи.

Можливо, нині вона гойдається на тремпелі, згадує той вечірній фестивальний вайб та сумує за ароматом круасанів й сиру на вузьких вуличках Парижа. 

Вишиванки в колекції Івана Гончара

Існує міт, що за радянських часів українська вишиванка нібито була під забороною. 

Насправді виробництво вишиванок тоді було поставлене на потік. Вишиванку носив генсек СРСР Нікіта Хрущов і Олександр Довженко під піджаком з орденом Леніна.

Вишиванка викликала занепокоєння радянської влади тоді, коли в неї вкладали непідконтрольні, проукраїнські сенси.

Це добре відчув на собі етнограф й колекціонер Іван Гончар. У 1950-х він зібрав українські старожитності зокрема й вишиванки у «хатній» музей. 

Це були речі, які містили дух не казенного українства — вишиті сорочки з унікальними орнаментами, картини про вільну козаччину, експонати зі знищених українських церков.

В 1960-х на колекцію приїжджали дивитись шістдесятники й цього було достатньо для звинувачення Гончара у націоналізмі. 

Колекціонера виключили з партії. Підсилали агентів з пропозицією купити українські старожитності за валюту, що було злочином. 

Колоризована світлина української родини у вишиванках з Музею Івана Гончара

Сьогодні колекцію Івана Гончара можна побачити у музеї на Лаврській. А віднайдені й збережені ним вишиванки служать для натхнення сучасних виробників. 

Віта Корнієнко, журналістка

Якийсь час працювала в музеї й моїм улюбленим заняттям там було розглядати експонати, особливо старовинні вишиті сорочки та рушники. 

Жіночі, чоловічі, весільні, дитячі. Ніколи б не подумала, що існує такий різновид вишиванок: «українка», «гуцулка», «чумачка». 

Вишиванки з різних регіонів мають свій особливий орнамент. 

Люди, які приносили вишиванки рідних у музей казали, що це родинна пам’ять. Про них говорили, як про обереги від усього лихого. 

В моєї сімʼї, на жаль, не зберігся традиційний одяг. Але нині мрію, що якось теплими літніми вечорами я власноруч вишию сорочки, які будуть оберегом для моєї родини.

Артем Кузьменчук, головред

Якось позичив вишиванку, щоб піти на марш УПА в Києві у 2000-х. Не знав до пуття, як її носити, одягнув… під джинси, кросівки й «олімпійку» Adidas. 

Тоді вишиванка була провокацією, на кшталт виклику суспільству. Або мені так здавалось. 

Пам’ятний вечір вже у власній вишиванці відбувся влітку 2021 року у Бердянську.

Був День незалежності, відпустка. Я одягнув сорочку, пішов на фестиваль на набережну. 

Ввечері запивав чібереки вином, слухав українську музику на Приморській площі. Зараз місто в окупації. 

Артем Кузьменчук

головред «Вечора»