Я знаю, чому не хочу дітей: про вибір бути чайлдфрі та поради непроханим порадникам

Кілька років тому я нарешті сказала мамі, що не хочу дітей. До тої розмови я думала про це вже кілька років: від людини, яка була тоді поруч, народжувати якось не хотілося, а соло–мамою ніколи не мріяла бути.

Всі хочуть, і мені треба?

Можна сказати, що дітей я хотіла за інерцією – всі хочуть, значить, і мені треба. Та це ніколи не було моїм істинним бажанням. Хоча я знаю дівчат та жінок, які ледь не з дитинства мріють про велику сім’ю, з часом її створюють. І це прекрасно!

Ота наша розмова з мамою закінчилась сваркою. Мама ніяк не могла зрозуміти: як так?

«Ти ж жінка! – кричала тоді в трубку. – Ти маєш їх хотіти і любити!»

А я взагалі не горіла бажанням. Ми після тієї розмови не говорили десь місяць – і більше тему дітей мама не піднімала. Так було спокійніше. Я тоді ще розійшлася з своїм тодішнім партнером, тому офіційно і народжувати не було від кого.

Пригадую, що про дітей я чула з юності. Коли збиралася на дискотеку, тато казав – і мама теж, до речі: «Диви, нікого не принеси в подолі».

Мені чути таку фразу було дивно, бо я її навіть не розуміла. Я була досить пізня: коли мої подруги вже нормально гуляли з хлопцями, а дехто, як потім виявилося, вже з тими кавалерами і сексом займалися, я читала книжки. І з радістю би гралася ляльками, якби мене за це не соромили.

Та і ляльки мені були потрібні не для того, щоб уявляти їх моїми дітьми, а гратися в моди: я шила на них одяг, придумувала образи – і там всі моделі були більше бізнес-вумен чи мистецькі діви, ніж мами і домогосподарки.

Коли вступила в універ, то мала офіційну відмазку: треба довчитися, а потім можна і сім’ю. Бо я бачила, як мої однокурсниці вагітніли, виходили заміж – так, саме в такій послідовності, – переводились на заочне чи взагалі кидали навчання.

А мені цей варіант не підходив, бо я ж так сильно прагнула вчитися на журналістиці, практично з сьомого класу вже писала невеличкі тексти в районну газету. Ну от які діти, а?

Та чим ближчим був останній курс універу, тим частіше мама питала мене, коли ж я піду заміж та народжу їй внуків? «Бо всі діти як діти, а ти ото вічно в книжках. Так і залишишся сама. Хто тобі склянку води в старості принесе?»

До старості взагалі-то треба було ще дожити.

Моє життя вирувало, я пішла на свою першу роботу, почала подорожувати – і в моєму розпорядку дня не залишалося часу ні на стосунки, ні на сім’ю. І мені було ок.

Ну хоча б для себе народити!

У 27 я переїхала в Київ, і тут вже почався новий етап пиляння мами про внуків або хоча б про хлопця. Ну бо як, дівка вже не така вже і молода, сидить в тій столиці одна як палець, хлопця нема, заміж ніхто не бере.

Навіть дитину – хоч для себе! – не хоче. Коли я нарешті знайшла собі хлопця і повідомила про це, то вона була рада: все йде по плану! Але я мамин план поламала:)

Десь глибоко в підсвідомості я починала розуміти, що сім’я з двох людей для мене є достатньою, але говорити про це вголос? Ні, сміливості тоді не вистачало.

Бо в уявленні рідних в родині мають бути діти! Тепер радію, що ми з тим хлопцем жили разом і не одружувалися. Це теж сильно розчаровувало маму, а в мене був залізний аргумент: діти тільки в шлюбі! Принаймні це моє рішення вона підтримувала.

З усього попереднього тексту видно, що рішення не мати дітей в мені зріло довго, але неухильно. Правда, спершу я боялася його висловлювати, щоб не відгребти купу осуду.

При чому, з неетичними питаннями до тебе може звернутися будь-хто: і сусідка, і якась далека родичка, і на роботі питають, і лікарі уточнюють.

В якийсь момент я навіть перестала їздити додому на свята, бо кожного разу мене чекали одні і ті ж розмови: а коли заміж? Може, вже треба дітей? А чого ти без чоловіка? А часікі тікають!

І тобі одразу хочеться втекти з того товариства. Думаю, більшість дівчат за 30 розуміють, про що я зараз пишу.

У мене було кілька спроб побудувати стосунки, та наші уявлення про майбутню сім’ю були надто різними, в тому числі і про те, якою вона мала б бути.

Так і сталося: я зустріла свого майбутнього чоловіка. Здається, майже одразу ми обговорили всі найважливіші теми і дійшли висновку, що наші бажання та потреби збігаються. Це був ідеальний метч!

Та я чітко розумію, що мені цього достатньо. І це нормально.

Ганна Шевченко

психотерапевтка, членкиня Європейської Асоціації Гештальт Терапевтів (ЕАГТ) та Національної Асоціації Гештальт терапевтів України (НАГТУ).

«В сучасному світі все більше спостерігається свобода в проявах створення стосунків: традиційні сімʼї (чоловік+жінка+діти) вже не є єдиною прийнятною формою сімʼі, – погоджується Ганна Шевченко, психотерапевтка.

Будь-яка форма сімʼї має право на існування, навіть якщо вона складається з одинокої людини, не говорячи вже про пару партнерів. Будь-яка форма спільного проживання: одностатеві партнери, бабця/дід, що виховує внуків, подружжя без дітей, один з батьків, що виховує дитину і т.д. – це все прояви сучасних сімей» . 

Зрозуміло, що не всі люди, які є у вашому оточенні, думають так само. І періодично – та я сподіваюся, що з часом все менше, – вам доведеться екологічно та адекватно осаджувати людей.

Як це зробити?

«Тут є багато варіантів, в залежності від ступеня агресивності навʼязування «своєї, єдино правильної» думки, – розповідає фахівчиня.

Якщо є можливість, то це спокійне розʼяснення своєї позиції щодо власного, незалежного ні від кого вибору. Якщо співрозмовник дуже агресивно налаштований, то може бути спонтанна симетрична реакція, або взагалі самоусунення з розмови, яка беззмістовна, оскільки співрозмовник вас просто не слухає і не чує» . 

Але її часто навіть не приймають до уваги. Бо для того, щоб не мати свою маленьку копію, треба щось серйозне: наприклад, хворобу. Тоді, можливо, від вашої сім’ї і відстануть.

Або ж почнуть давати непрохані поради, наприклад: як тітка двохрідного сусіда ходила гола лісом, вила на місяць ціну ніч, і їй помогло. Чи ще щось таке ж саме несусвітнє. І взагалі, порада, яку не просять, не потрібна.

«Давати пораду без запиту на неї – це взагалі найневдячніша і найбезглуздіша річ, яку можна зробити, – говорить Ганна Шевченко.

Найкраще – просто промовчати, оскільки ви ніколи не знаєте істинної причини відсутності в пари дітей. Іноді можна своєю непроханою порадою травмувати людей і викликати бурю негативних наслідків» .

Я знаю як мінімум одну таку пару, які довго разом лікувалися, жінка зробила два еко, а діти так і не вийшли. І це для них була невимовна трагедія, про яку таки не хотілося пояснювати всім підряд. І там якраз більша проблема була в чоловіку. А люди дивилися косо на жінку. 

Хтось також приймає рішення заводити дітей тільки тоді, коли зможе гідно їх забезпечити. Не завжди це хороша стратегія. У наших реаліях можна довідкладатися до пенсії, а на дітей так і не заробити.

Та і сподіватися на диво, що: «буде дитинка – буде і хатинка» теж якось не дуже ок. Не раз бачила ситуації, коли з появою дітей фінансовий стан сім’ї таки погіршується. Особливо коли певний час працювати може лише одна людина, яка не завжди має можливість забезпечити той же рівень доходу, який був до народження нового члена сім’ї. 

І ніхто не має права зневажати чи засуджувати вас за нього.

Бо ви в себе одні, чуєте?

Пані М.

засновниця анонімного ТГ-каналу “Ці блядські історії” про стосунки та секс