«Ех, осінні вечори на Полтавщині, як я нудьгував за вами!»: вечори поета і шістдесятника Василя Симоненка

«І коли химерною габою спеленає землю довга ніч, довго серце тужить за тобою, довго сон мені не йде до віч», — писав Василь Симоненко.

Сьогодні, 8 січня, виповнюється 90 років з дня народження одного з найталановитіших українських поетів ХХ століття — Василя Симоненка. 

Його дитинство, як і подальша доля, не були безжурними. Але в зимові вечори він знаходив розраду у книгах і мріях про рідну Полтавщину. 

Розповідаємо про його вечори — часи, коли на літературних заходах і зустрічах він ділився своїми думками та переживаннями, залишаючи незабутній слід у серцях однодумців і вічно актуальну спадщину для всіх поколінь.

«Його дитинство чуло ридання матерів»

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше писав, що з рідних людей у нього були тільки мати, Ганна Щербань та її батько — дід Федір, з козацького роду. Федір Трохимович був освіченою людиною і передавав знання внукові. Працював писарем у сільраді, завдяки йому сім’я не бідувала поки Василь був ще геть малий.

«Його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство», — говорив письменник Олесь Гончар.

Навіть учителі не читали стільки книжок, як Василь

Почав шкільне навчання Симоненко у рідному селі. По закінченні отримав золоту медаль. Проте навіть у відмінника Симоненка протягом навчання таки були «плями на сонці»: завершуючи семирічку в 1949 році «при відмінній поведінці», учень отримав три четвірки — з фізпідготовки, української та російської мови.

Місцева вчителька Уляна Демченко згадувала: «Якось зарядили хуртовини. В такі дні наша школа затихала, бо підвозу ж тоді не було. І раптом на шкільному порозі з’явилась снігова баба. Це з усіх чужосельців прийшов до школи один Василь. На уроках він був серйозний — аж занадто. Ніколи не сміявся, не ганяв по шкільному подвір’ю. У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень».

Ех, осінні вечори на Полтавщині, як я нудьгував за вами!

Згодом вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка.

Ще на першому курсі майбутній «шістдесятник» занотував у своєму щоденнику: «Знайомство з курсом збентежило мене ще більше. Зрозумів, що щирості і невимушеності тут не буде. Вечором кидався в постіль, втикався в подушку, кусав губи, щоб не плакати. Тепер невблаганно тягло в село. Хотілося кинути все, примчати додому, піти з Гришею збирати жолуді, ритися в осінньому сухому листі, пекти в багатті картоплю і гонитися в кущах за дівчатами. А вечорами. Ех, осінні вечори на Полтавщині, як я нудьгував за вами!».

Робота в редакції

Після війни Черкаси набули нового дихання. В 1954 році місто стало обласним центром. Новий статус означав, що в Черкасах буде виходити й власна газета — «Правда». Саме туди скерували Василя Симоненка після закінчення університету в 1957 році.

Василь працював там недовго. Через декілька років перейшовши в редакцію «Молодь Черкащини» (до речі, тут він очолював відділ пропаганди). Симоненко мав відмінне почуття гумору та любив розіграші, спогади його друзів сповнені веселих історій з редакційного життя.

Однак його власні щоденники не передають радості журналістських буднів: «Сьогодні проїздом у наших Черкасах був Микола Вінграновський. Вперше я зустрівся з ним у 1958 році. Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети, і я не зміг поїхати разом з Миколою до Канева. Давно в мене не було такої втрати бо, по правді кажучи, нікого було втрачати».

«Причарував» Люсю завдяки вину з троянд

У редакції останньої Симоненко познайомився з дівчиною Людмилою Півторадні — коханням всього життя, яка працювала там кур’єром. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.

У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся». Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся.

Один з друзів поета, журналіст Микола Сніжко, розповів, що «причарувати» Люсю вдалося завдяки вину з троянд. Робити цей напій Василь навчився під час відрядження у Тальне, де почув легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася.

«Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино — щоб закріпити успіх», — пригадував Микола Сніжко. За його словами, Василь називав своє фірмове вино на французький манір — «Симоне». А дружину Людмилу – «Люсьєн».

«Треба перем’яти з цукром пелюстки троянд. М’яти потрібно руками. Коли пустять сік, додати води. А потім чекати, поки заграє. Тільки треба брати лише рожеві троянди, вони найкраще для цього підходять».

Але стосунки з дружиною складалися непросто і особливої підтримки Симоненка вдома не мав. Тож він часто мандрував — до Одеси, Львова та Києва. Там були його друзі, однодумці: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Лесь Танюк, Алла Горська.

Клуб творчої молоді та літературні вечори

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового поховання жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.

Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував… череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт… Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. 

Після цього Василь разом з іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла — за Симоненком встановлюється нагляд.

«Зустріч із владою» та смерть

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь показав редакційне посвідчення», — так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.

Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих «охоронців порядку», звісно, ніхто не шукав.

Життя Василя Симоненка обірвалося в грудні 1963 року, коли йому було лише 28 років.

Ще вечори українських митців:

Віта Корнієнко

журналістка «Вечора»