Гнуть арматуру при світлі налобних ліхтариків: як вечорами будують нові домівки волонтери Чернігова

Центр Чернігова майже такий самий, як до великої війни. Тут мене висадила маршрутка Київ-Чернігів. Подекуди нема стріх. На стінах точкова побілка: замазані дірки від невеликих уламків. Будинки наче у веснянках.

Ідеальні дороги. Доглянуті парки. Працюють затишні кав’ярні. Падає легкий вересневий дощ. Їду далі.

Чорні провалля стін, перекручені паркани. Відчинена зелена хвіртка: визирає на вулицю бетономешалка в тіні тачки.

Чути роботу будівельних інструментів: мені туди.

Сьогодні розкажу вам, як волонтери Чернігова вечорами відбудовують зруйновані окупантами будинки своїх сусідів.

Арматура, в’язана гачком

– Тут був не ноль, а мінус: фундамент знесло взагалі, – зустрічає мене голова ГО «БО Можемо» Андрій. – Від дому лишилась жменька силікатної цегли. А тепер готуємося робити стелю: фундамент та коробка готові.

Цей район на передньому краї оборони. Звідси 300 м, знак «Чернігів» і Новоселицький район. Там ще гірше.

У невеликому дворі кипить робота: хтось ріже дерево для майбутнього даху, хтось укладає каркаси. Волонтерки Ірина та Катя в’яжуть їх з довгих тонких арматур:

– Оце тільки зараз роздуплилась, як отим крючком в’язать. Хлопці казали: «Ну як ти не розумієш»? А не виходить і все. Місяць пройшов, – жаліється Ірина.

Вона з відбудовниками від початку, але ще не всі види робіт опанувала. – А Каті показали і все, один-другий раз – сама в’яже. 

На Катіній куртці-спецівці підкатані рукава: їй лише 8 років, а одяг для дорослого. Та це не заважає їй працювати нарівні з іншими.

Вона зосереджено несе арматуру та тримає міцно, поки Ірина рівняє інші три. Моїх питань соромиться і ховається в обіймах тата Андрія.

Кажу їй, що виглядає дорослішою: отримую легку усмішку.

– Я електрик по «шнурках», – розповідає Андрій, продовжуючи обіймати доньку. – Як є різні лікарі, по голові, руках-ногах, так і електрики: я високовольтник. Тут мої знання ніяк не використовуються. Он айтішник. Ось фотограф.

Ірина бухгалтерка. Бухгалтерка-цеглярка я її називаю. Сергій – інженер-електронщик. Один Юра професійний штукатур: хоча б дотичний до будівельної сфери. А ми всі – ні.

Тьотя Наташа

Доглянутий город. Посеред двору – стіл та імпровізовані стільчики з колод.

На столі – горнятка з кавою: спати хочеться всім. На мотузках сохне одяг хазяйки – тьоті Наташі.

Вона живе у модульному будиночку, який надала ООН. Невеличка кімната з кутиком-кухнею та туалет. Ось і весь дім. Двері відкриті: вона спостерігає за нами і смажить печінку. Пахне:

Шкварчить печінка на електроплитці, тьотя Наташа відсуває від мене тарілку з кляром – негарна:

– Мій чоловік не добіг до погреба… Сарай розбило, потім дім. Нас солдати звідси вивезли… Тут блокпост був, бліндаж, танки. Вулицю перекопали, зробили окопи. Ми з дочкою у квітні 22-го року приїхали розбирати тут. А Андрій їздив на велосипеді – дивився, як у кого. Поміг сусідам з дахом. А потім приїхав на розбори з іншими, багато волонтерів було.

Повивозили мусор, все розібрали. Потім дзвонив, питав, як ми. Якось вже цього року каже: можемо починати будувати. Бо у цьому вагончику холодно. Ми жили у добрих людей. Лиш на літо я рано приїжджала сюди, бо город. Своя земля…

Тьотя Наташа відвертається і витирає сльози:

– Шо я, у мене лиш пенсія. Велике щастя, що у нас так багато добрих людей.

У кожного свій ліхтарик

Виходжу від тьоті Наташі під мряку. Зараз майже восьма година вечора, уже зовсім темно і холодно.

Та будівельникам погода і темрява не заважає: взимку, ще до початку тотальної відбудови з нуля, латали дахи жителям Чернігівщини в темряві, у мороз і під снігом.

Там же люди живуть, як не допомогти? Дрібних покрівельних робіт за холодну пору року зробили більше двохсот. 

– Ми звикли, – каже бухгалтерка-цеглярка Ірина. – Якщо щось щєпєтільне класти, то да, вдень краще. Але ж вдень всі по роботах. Шо маємо, те маємо. У кожного свій ліхтарик.

…У нічній чорноті світлячком здається налобний ліхтарик волонтера, який укладає каркаси у простір між стіною та майбутнім дахом. Далі їх залиють бетоном і так дах не тиснутиме своєю вагою на стіни. Ірина веде мене подивитись.

– Я страхую, – каже вона, притримуючи драбину.

Лізу. Каркаси затишно лежать у газоблокових виїмках. У ніс залітає будівельний пил: його я привезу у Київ як сувенір.

Атмосфера на даху романтична: по вулиці ліхтарів не видно, тож тільки ліхтарик-світлячок, арматура і вересневий вечір. Нічого зайвого.

Хоп і під ключ – такого не буває

Організація добровольців ГО «Бо можемо» та БФ «Дах Чернігів» налічують разом близько 200 людей. З них п’ятеро знаються на будівництві: вони вчать, планують та перевіряють роботу на різних етапах.

А ще допомагає YouTube, технічна освіта, прямі руки та гарячі серця: навчитися, за словами Андрія, може кожен.

– Ми отак з нуля-мінуса будуємо тільки одиноким літнім людям. Якщо в сім’ї є кому працювати – робимо базовий поштовх, показуємо, шо і як. А далі вони самі. Упираються у якийсь момент – треба, скажем, залить поли за 2 год і людей побільше. То просять, ми до кучки збираємось, залили і забули. Хоп і під ключ – такого не буває. Це не про халяву.

Щоб побудувати дах та коробку, основу будинку, потрібно близько 10 000 доларів. Зараз одночасно в роботі на різних етапах – близько десяти будинків. З матеріалами проблем нема: кошти надходять від українських та закордонних донаторів.

Допомагають у цьому світлини розбомблених домівок. Саме з цього почав інший Андрій – фотограф.

Сьогодні він гнув арматуру, та виконує й інші роботи. Як і всі тут:

– Я започаткував благодійний фотопроект: серію фотографій людей, які втратили житло. Ці фото допомагають розповісти про нашу роботу за кордоном та збирати кошти. Інші українські фотографи теж брали участь, але моїх світлин більшість. Найбільше задоволення у процесі відбудови мені продовжують приносити фото: коли я порівнюю два. Одне «до», інше «після».

За 5 хвилин до комендантської

Час стрімко наближається до 21-ї: саме о цій порі їде у Київ остання маршрутка. Питаю, чи ще не збираються додому будівельники:

– Та де там, – відмахується Ірина.

Чому щовечора після роботи айтівець, інженер, бухгалтерка, штукатур, електрик та фотограф приходять будувати будинки для інших людей? Я спитала кожного. І щоразу відповідь була сповнена нерозуміння питання: ми ж маємо допомагати. Ми ж українці. Як інакше?

Цю зиму тьотя Наташа теж проведе не у себе вдома. Але вона готова чекати, скільки треба.

Знає: її не покинуть напризволяще. У неї буде дім.

Колись вона запросить туди їх усіх на каву та смажену печінку. Сядуть на кухні. Згадають ці часи.

Витруть сльози і зі сміхом шукатимуть по будинку місця, які зробили своїми руками. А за вікном буде… Може весна. Чи осінь. Все одно. Аби після перемоги.

Ольга Бродська

журналістка