--21872

23 Жовтня, 2023

життєстиль

Вечори волонтерки, які вас здивують: сміх на цвинтарі та збір Коксом коштів на військо

Ганна Терянік – єдина працівниця, яка залишилася в Музеї російсько-української війни в Дніпрі після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Решта членів команди – у війську.

Вечорами Ганна затримується в музеї, гуляє з собаками та пише оповідання, які збирають кошти на автівки для війська.

Ганна вивозила цивільних з прифронтових територій у перші місяці вторгнення, потрапляла під обстріли, і продовжує допомагати обороні.

Цікаво, що за освітою Ганна – економіст, і її життя круто змінив один вечір 2014-го року…

Хочете допомогти – возіть поранених

Ганна багато років працювала за спеціальністю. Аж допоки не почалася війна у 2014-му. 

До Дніпра почали везти багато поранених з фронту.

Одного вечора Ганна разом з чоловіком приїхала на власному авто до воєнного шпиталю. Пара запитала, чим допомогти.

Медики запропонували перевозити поранених. Відтоді пара цим займалася наступні три роки.

«Нам могли зателефонувати з хірургічного відділення і ввечері, і вночі, – згадує Ганна. – І я або чоловік та везли хлопців, куди треба».

Дорогою військові розповідали про себе та товаришів. Ганна слухала-слухала, і зрозуміла, що не може тримати це в собі.

Почала писати пости у фейсбуці. Їх побачило видавництво «Ліра» і запропонувало надрукувати. Так з’явились «Попутники», а потім – їхнє продовження. 

Згодом Ганна звільнилась з посади економіста та зосередилась на волонтерство та письменництві.

А три роки тому почала працювати у Музеї АТО (колишня назва Музею російсько-української війни), отримавши можливість їздити на війну «по роботі». І продовжила волонтерити.

Чимало історій з волонтерства Ганни пов’язані з вечорами. Часто їй доводилось не тільки забирати поранених зі шпиталю, а зустрічати їх на вокзалі.  

«Вони приїжджали до нас з Харкова, потяг приходив о 22.25, – згадує. – Я разом з іншими волонтерами мала забрати їх та відвезти до одного з реабілітаційних центрів на Дніпропетровщині.

Одного зимнього вечора з цього потяга зійшли 18 хлопців на милицях. Вони тільки-но отримали їх і ще не вміли на них пересуватись.

Була ожеледиця, тож їхні милиці роз‘їжджалися у різні сторони. Коли я побачила це, була у шоці. Пам’ятаю тільки, що йшла поряд і благала: «Хлопці, тримайтесь! Зайвих переломів нам не треба!».

Коли спустились у підземний перехід, з’явились друзі Ганни, які теж приїхали на своїх машинах. Допомогли, разом дотягнули військових до площі, де були припарковані авто.

Коли поранені вийшли з темряви під ліхтарі та зупинились, щоб перепочити, Ганна побачила, що майже в нікого з них немає брів, вій, волосся. Виявилось, що вони танкісти. 

«Я не знаю їхніх імен, але назавжди запам’ятала їхні обгорілі обличчя, – каже Ганна. – Було мінус 20, а вони роздивлялись привокзальну площу незнайомого міста та усміхалися. Вони були щасливі від того, що живі. Гадаю, нам теж треба шукати щастя саме в простих речах. Так, ми живемо в країні, де війна. Але маємо ранкову каву, вечірній чай та можливість займатись своїми справами. Значить, все не так погано».

Зараз Ганна – єдина працівниця музею, яка не в ЗСУ. Двоє колег-чоловіків воюють, а колежанка тепер – військова медикиня.

«Я ними пишаюся та на них чекаю, – каже. – Зараз майже живу у музеї, намагаюсь зберегти тут життя».

Вона часто залишається тут допізна, особливо коли є заходи: екскурсії на замовлення, відкриття виставок.

Ганна тут наразі – єдина зберігачка експонатів, науковий співробітник, виконуюча обов’язки завідувачки та екскурсовод.

«Всі експонати для мене є живими, – ділиться Ганна. – Я подумки розмовляю з ними.

Ввечері кажу намальованим художником жінкам: «Ну все, дівчата, до завтра». Потім йду до зали пам’яті та кажу нашим загиблим хлопцям: «Бувайте, завтра ви знову будете приймати відвідувачів».

Коли ввечері тут нікого немає, я вимикаю світло – і настає повна тиша. Така, як коли дивишся у зіркове небо над морем на півдні.

Я слухаю її та знаю, що завтра обов’язково розпочнеться новий день. І ми будемо ще ближче до Перемоги.

Музей для мене – енергетично сильно місце, бо тут всі свої. Я хочу бути з ними до кінця цієї війни, якого всі ми мусимо дочекатися».

Та вечірній спокій Ганна відчувала тут не завжди. Коли повномасштабна війна, музейники боялися, що окупанти почнуть бомбити Дніпро так само, як Харків. І почали рятувати цінні експонати.

Співробітники Дніпропетровського національного історичного музею імені Яворницького, відділом якого був Музей АТО, займалися цим у перші місяці після початку великої війни. 

Експозицію зачинили і цілими днями тягали у сховища найцінніше та з острахом чекали вечорів. Бо здавалось, що саме вони приховують найбільшу загрозу: ось стемніє – і почнеться…

«Страхи не справдились, – згадує Ганна. – Тож коли ми нарешті все надійно сховали від ворога, я зачинила музей та зрозуміла, що маю тепер займатись іншою справою.

Почала їздити по військових бригадах, частинах. Заразом брала з собою гуманітарку, щоб віддати місцевим. Та все ж головною метою був збір матеріалів, які стосуються нинішньої війни».

Історичний музей знову запрацював лише навесні 2023-го. Наразі найважливіші речі все ще сховані, побачити можна здебільшого стенди, світлини, картини.

А ще по музейним справам Ганна їздить збирати артефакти в небезпечні регіони. Зазвичай виїжджає разом з оператором та фотографкою. І історій вечірніх тут теж вистачає.

Наприклад, якось ввечері Ганна з друзями виїхали з Чорнобаївки. Був листопад, рано темніло. Раптом натрапили на величезну чергу машин. Спочатку не могли зрозуміти, звідки вона. А потім з’ясували, що міст через річку зруйнований.

Через це машини одна за одною пірнали вниз, у глину, а потім поверталися наверх. 

Ганна підійшла ближче, вдивлялася у темряву. Побачила багатотонний цементовоз, який на її очах в себе всмоктала пітьма. Але вже за хвилину він знову був нагорі та переможно виблискував фарами.

Тоді Ганна повернулась до своєї «Мітсубісі», яка у порівнянні з цементовозом була крихітною. Подумала: «Якщо він зміг, я теж зможу».

«Заплющивши очі, я поринула у потік багна, – згадує Ганна. – Мене кудись занесло, потім вивернуло у бік. А потім багнюка нарешті закінчилась, і ми побачили тверду поверхню, камінці.

Зупинились, протерли скло, фари та поїхали далі.

У темряві їхали до Миколаєва – це була зона поряд з лінією зіткнення, де йшли важкі бої.

Проїжджаючи повз одне з майже зруйнованих сіл, Ганна побачила, що у якійсь хаті горить вікно. Подумала, що це круто: значить, сюди обов’язково будуть повертатись. Потім бачила ще такі самі вікна біля Ізюму, у Лиманському районі на Донеччині. А поруч – машини з будматеріалами.

Дуже шкодую, що не пішла туди та не спитала про те, як вони там будуть жити. Бо навіть якщо відбудують дім, все одно вулиці немає. Але ті люди, певно, сподівались, що вони будуть не єдині, хто повернеться». 

А ще команда ховалась за цей час у замінованих посадках, бачила, як тікали росіяни на Харківщині, і як раділи звільненню люди у Херсоні. «Я такої радості не бачила ніколи у житті», – згадує волонтерка.

Коли в Ганни немає відряджень, після роботи щовечора вона йде гуляти зі своїми таксами, Коксом та Райтером.

У Ганни є чоловік, донька-студентка та син-школяр, та вечірні прогулянки з песиками – її улюблений сімейний обов’язок.

Ганна живе біля Севастопольського парку, який міська влада почала реконструювати перед великою війною. Там все було майже зруйноване заради відновлення, яке поки що не сталося.

На місці цього парку колись був цвинтар, на якому у позаминулому сторіччі ховали загиблих під час Кримської війни.

«Зараз там немає освітлення, тож беру з собою ліхтарик, – розповідає Ганна. – Гуляю та вголос сміюся над собою – скрізь розриті рови, стирчать кабелі, іноді й людські кістки трапляються. А я йду зі своїми собаками та згадую світлини, які деякі мої знайомі виставляють у соцмережах.

Багато хто з тих, хто зараз за кордоном, хизуються морем, сонцем, красивими будівлями. Я вже два роки не бачила моря і не знаю, коли побачу. Але така щаслива, що тут. Море ще буде в житті. І прекрасні міста теж. Я вдома. І намагаюся боротися».

І в цьому Ганні допомагають… песики! Теж вечорами!

Декілька років тому Ганна почала вигадувати кумедні оповідання про Кокса та його друзів. Заради розваги.

Показала друзям. Їм сподобалось. Так з’явилися дві книжки. 23 лютого 2022-го Ганна закінчила роботу над третьою, але до видавництва ті тексти поки що не потрапили.

Розуміючи, що книжки про пригоди песиків зараз не на часі, Ганна створила сторінки своїх собак у соцмережах і почала писати замальовки туди та використовувати милий собачий контент у волонтерстві.

Зараз на сторінці Пса Кокса у Facebook – майже 3500 підписників, які щовечора чекають зустрічі з ним.

Ганна намагається відкласти всі справи, щоб створити оповідання, сфотографувати Коксика та Райтера, зняти відео. Іноді залучає до цього доньку, яка читає її тексти. А люди радіють.

«Радіють ті, хто живуть у Новій Каховці, очікуючи на визволення з-під окупації, –  каже Ганна. – Радіють ті, хто виїхали з Маріуполя та втратили все. Радіють українці в Європі та Америці.

Якщо я запізнююсь або у відрядженні у зоні бойових дій – там, де немає зв’язку, вони пишуть Коксику, що в них сьогодні сумний вечір. Бо в ньому немає веселої історії від такси.

Я намагаюсь виправитись».

Як тільки вдається спіймати інтернет, Кокс – на зв’язку.

Зазвичай він розповідає про те, як пройшов його день.

А після того, як черговий допис опублікований, Ганна до пізнього вечора відповідає на коментарі та повідомлення з різних країн світу.

Завдяки Коксику вже вдалося придбати шість машин для ЗСУ, на підході сьома. 

Коли до Ганни вперше звернулися давні знайомі з десантно-штурмової бригади і попросили машину, вона не знала, як до цього підступитись. Але спробувала оголосити збір на сторінці Кокса, і все вийшло.

Вона особисто їде забирати кожну машину. А після фарбування та технічного обслуговування відвозить на фронт. 

«Я кажу військовим, що це від собак, а вони радіють як діти, – усміхається волонтерка. – Вішають на машини прапори «Собачих Сил», наліпки з Коксом. Кажуть, що це їх береже».

Юліанна Кокошко

Юліанна Кокошко

журналістка, Дніпро

читати наступне

Ось про що ми пишемо в інших рубриках