Готові випасти з балкону, щоб подивитись «Марію Стюарт» Уривського: як пройшла генеральна репетиція. Репортаж

24 та 25 квітня в театрі імені Івана Франка відбулась прем‘єра вистави «Марія Стюарт». 

На ці дні квитки розкупили в перші дні репетиції, коли ні постановки, ні афіші ще не було. До кінця червня місць на «Марію Стюарт» — немає.

Причина: тандем режисера Івана Уривського і художника-постановника Петра Богомазова. Й знайомі глядачам актори.

«Вечір» також не вихопив квитків, тож відправився на генеральну репетицію, яка проходила 22 квітня, спеціально для медіа та «своїх».

Щоправда, щось пішло не за планом і про прогін дізналось пів Києва.

Хто прийшов подивитись на нову постановку Уривського, що нового в стилі режисера та які перформанси цього разу – читайте в матеріалі. Хоч так потрапите на виставу. 

Новенькі «конверси»

Підбори, туфлі, кросівки – люди збуджено юрмляться й товчуть одне одного. «Аби тільки не прилетіло моїм новеньким конверсам», – проноситься думка. 

Всесвіт одразу відгукнувся. Щоправда, щось не дочув – хтось від душі гарцює на моєму взутті. «Вибачте», – каже незнайомка. 

«Вибачте»? А моральна компенсація? Не мені, кедам. Хто у них перепросить? Хто помиє, висушить й пригорне? 

У цій тисняві жалю немає місця – всі хочуть подивитись на прогін нової вистави «Марія Стюарт» режисера Івана Уривського.

– Пустіть, в мене запрошення на Уривського, – кажу.

– Гарна спроба, – не вірить дівчина.

– Посміхніться, – якийсь юнак робить селфі й додає: – Всіх відмічу.

Не смішно. Повітря у натовпі наелектризоване, навіть токсичне – ніхто не поступається ні на крок. Генеральна репетиція планувалась тільки для «своїх» та медіа. 

Та «сарафанне радіо» досі працює краще, ніж ваші наворочені старлінки. Про подію дізнались студенти театральних вишів, актори театрів та їх друзі.

Під дверима «Івана Франка» зібрались мало не тисяча охочих. Але пробитись на виставу вдалось лише 800 – стільки вміщає головна сцена. Дивом пощастило й мені.

На горизонті, десь у фоє, майорить чорний картуз та чорна плащівка – Іван Уривський увібрався у «тотал блек». Ніби сьогодні не театральне свято, а траур. 

Махаю рукою й ледве не підстрибую, аби режисер помітив того, хто пожертвував новенькими «конверсами». Помітив – «конверси» втратили цноту не дарма. 

За чарівним помахом руки Уривського, юрба роздається у різні боки. Проходжу крізь заздрісні погляди й опиняюсь всередині. Місія виконана. І тут би видихнути після «спітнілої катки», та режисер підганяє, — «Хутчіше за мною». 

До вистави 10 хвилин. За спиною зникають знавіснілі обличчя охочих, які я згадуватиму зі страхом до кінця вистави. 

У залі новий квест – знайти вільне місце. Квитків тут немає, сідай куди хочеш. Точніше – куди зможеш.

Можна сісти?

Щасливці умостились у кріслах. Гомонять про очікуванням від нової постановки Уривського. 

Бачу в залі молодняк театральної тусівки. Леонід Шеревера – актор Дикого театру, Марія Деменко – акторка театру на Подолі, місцеві Олег Воронько та Олександр Рудинський. 

Знані обличчя — Наталія Сумська, Олександр Печериця, новопризначений художній керівник Євген Ніщук та інші. 

Всім кортить глянути: чим здивує цього разу Уривський? Певно, кортить й самому режисеру. Іван нервово ковтає воду, трохи почервонів.

У залі задуха, місць не вистачає. Пані у костюмах – працівниці театру розгублені: де вільно, а де зайнято. Розгублений й я.

Кидаю оком у залу й зупиняюсь на порожньому кріслі. Жінка стріляє очима з посланням «навіть не суйся», і кладе куртку на вільне місце. Цей жест розумію – зайнято. Продовжую шукати. 

Люди дивляться на мене зі спочуванням. «Бідний хлоп… Штурхався в черзі, вимастив кеди, щоб врешті стояти на ногах. Життя не шкодує його», – читається в поглядах. 

На іншому кінці партеру помічаю руку, яка кличе до себе. Знайшлось одненьке місце для хлопця зі складною долею. Всесвіт повертає борги. 

Глядачі на балконах визирають головою вниз. Хтось не боїться й випасти заради того, щоб ближче роздивитись нову постановку Уривського, яка ось-ось розпочнеться. Чи «Марія Стюарт» вже триває, а глядачі просто не помітили?

Ти з’явишся, мов ненавмисне, там;

Хай буде все це ніби випадково…

«Я вам не заважаю?», – дорікає глядачам персонаж зі стаканчиком кави в руках. Допоки люди сновигали рядами, між ними походжав підставний актор. 

Це вигаданий режисером образ – такого персонажа у п‘єсі Шиллера немає. Він схожий на гіпстера, а радше – фріка. Вбраний в шубу, носить окуляри, фіолетове волосся. Чудій плямкає жувальною гумкою й просить в людей капучино. 

Згодом лунає оголошення з неба: «Шановні гості театру…». Надалі розповідь про Марію Стюарт оповідатиме він, глямурник з Рейтарської. 

Так Уривський з перших хвилин ніби встановлює правила гри, – «Ця історія про нас з вами. Це і є ми». 

Режисер вже використовував прийом руйнації четвертої стіни між глядачем і актором у своїх минулих роботах. 

Щонайменше, у виставі «Хазяїн» в театрі на Подолі. Тож, як форма – нічого нового. А як щодо змісту? Треба дивитись далі, щоб спробувати вловити закладені сенси авторів. Завіса повзе вгору – починається щось глобальне.

Хромований напис «Crown», скляна камера чи то пак кліть, героїчна музика, чиї вібрації проймають тіло. Певно, в Україні все ж з’явився «масовий» театр. 

Моментами важко відірватися від видовища та зосередитись на сюжеті й сенсах. Відчуття стилю Уривський не загубив. Режисер навчився влучати у запит глядача, тому іноді заграє з ним. 

Танці в неоні, гра зі світлом й фактурами, вибір акторів з якими вже знайомий глядач. Іван Уривський зробив те, що добре вміє. 

Щоправда, на генеральній репетиції відчувається, що полотно вистави ще не зіткано докупи, а існує шматками. Переходи добре відчуваються, бракує плавності. Актори часом «зажовують» текст.

Іноді це технічна проблема, іноді ознака сирості матеріалу, який ще треба розкатати. А які розмови в глядачів у антракті? 

Перший акт закінчується жартом про капучино з початку – це знову про «шматковість» та вичерпну «чіткість переходів». Люди розбігаються і вйо розминати ніжки. Але не всі. 

Жінка, яка поклала на вільне місце куртку продовжує чатувати над кріслом. Певно, це і є відданість подрузі, другові чи чоловікові –, чи кого вона там чекає. Вдивляюсь їй у вічі, — «I will be back, паняночко».

Та щось не дуже

На стіні висить портрет актора Олексія Богдановича, а ось і він сам вибігає «на перекур». Живий актор, якого можна помацати руками. 

Щоправда, не факт що йому сподобається – треба перед цим спитати дозволу. Навколо тиняються глядачі, які вмить всі стали театральними критиками. 

Студенти пищать, актори ходять із загадковим поглядом в роздумах – певно, грають. Гурт глядачок перешіптується між собою.

– Як тобі? – допитується одна.

– Та поки не зрозуміла, але щось не дуже, – відповідає інша.

Перший акт не зумів паралізувати глядачів, щоб атмосфера у фоє змінилась. Всі так само сміються, голосно говорять, хтось усамітнено походжає у своїх думках.

Відтепер очікування від Івана Уривського завищені. Кожний приходить на виставу із запитом, — «Ну ж бо, майстре, вражай мене». 

Принаймні, я. Та це лише перша частина. Можливо, в другій станеться катарсис? Лунає дзвінок і в центрі зали знову розгортається перфоманс.

Дивак носиться з кавою і підходить до однієї з глядачки – акторки театру – вітає з днем народження. Збоку підказують, що це Наталя Сумська. Весь зал схоплюється на ноги й аплодує пані Наталії. 

Вона вклоняється, ніяковіє та удавано сварить актора Івана Шарана. Акторка всідається і запрошує інших. Другий акт розпочинається.

Катарсис: бути чи не бути

Дим стелиться залою. Окутує голови глядачів й утворює спільний простір зі сценою. Знову – з перших секунд ламається стіна між глядачами й акторами. Щоправда, тепер інша матерія – дим. 

Так само спокійно рухається і сюжет до певного моменту, головного «поєдинку» між Єлизаветою і Марією Стюарт. 

Змістовна мізансцена – одна вище, інша нижче. Потім, ближче до кінця, останні повідомлення перед стратою, до Марії вишиковується черга. 

Оперний «вереск». Яскравий перфоманс: французи прямо серед зали. І крапка – страта Марії Стюарт, яку глядачам показали, не приховали.

«Для мене ця вистава про битву жінок, яка точиться завжди. І про стосунки людей, які то можуть домовитись, то не можуть. Коли є помилки, які прирікають людину на смерть», – говорить акторка Анжеліка Савченко у відеофрагменті для телеканалу 1+1.

Анжеліка Савченко, акторка

А чи стався катарсис у глядачів? Після овацій, які також виконувались в образах, що дивно для більшості вистав, розмовляю з глядачами.

«Це якісно. Я задоволена. Історія зрозуміла, сучасно і смачно оформлена. І я бачу, як Іван (Уривський, – ред.) росте, він дає більше волі акторам», – каже акторка Марія Деменко.

Марія Деменко, акторка

А ось тутешні актори, які грають в інших режисерів, від вистави, м’яко кажучи, не у захваті. 

Один з них наводить поетичну метафору: «Було у вас, що йдете вулицею у темних окулярах і ні на що не звертаєте увагу?». Можна лише припустити, що лицедій мав на увазі. А що скажете ви, глядачі? 

Людський потік суне до метро, вистава закінчилась. Чи, можливо, вона йде з нами додому й триває серед нас. А поряд з нами не перехожі, а підставні актори? Хтозна. 

Даня Бумаценко