«Книжок не читав, у театри не ходив»: як проводить вечори Олексій Коган

«Доброго вечора, з вами Олексій Коган». Понад тридцять років із цих слів на радіо «Промінь» починається легендарна передача «Година меломана». Її незмінний і так само легендарний ведучий – Олексій Коган.

Журналіст, критик, діджей, промоутер, ведучий, музикант, – як Когана тільки не називають. Та сам Олексій не є прихильником гучних слів. Він скромно вважає себе людиною, яка просто любить джаз і робить усе для того, щоб його любили інші. 

Стосунки Когана з музикою почалися у 1971-му, коли він 14-річним тінейджером потрапив на київський концерт Дюка Еллінгтона. Тривають вони і досі, попри повномасштабну війну, повітряні тривоги та обстріли. Що б не сталося, слухачі знають, що у вівторок увечері почують на радіохвилях улюблений та вже рідний голос.

А подивитися, як Олексій Коган грає наживо із Jazz In Kyiv Band, можна у столичному Caribbean Club у рамках програми «Джаз для дорослих».

Ми зустрілися з Олексієм Коганом у холі Національної радіокомпанії України на Хрещатику, щоб поговорити про його вечірній життєстиль та як він змінився після 24 лютого.

Про ресторани, наркотики та бас-гітару

Підлітком я жив подвійним життям. Вдень ходив до школи та робив уроки, а увечері брав інструмент і грав у ресторанах за гроші.

Старші музиканти так мене і називали: «Малий». Не було такого закладу в Києві, де б не ступала моя нога.

Більшість часу грав на бас-гітарі, хоч у музичній школі вчився на скрипці. Її діставав тільки тоді, коли замовляли народні мотиви. Грати на басу після скрипки – як насіння лускати.

За один вечір міг принести додому більше грошей, ніж мій батько, – кандидат медичних наук, – заробляв за місяць. Він ображався, але намагався цього не показувати. Треба було чимось оплачувати лікування мами.

Батько переживав, щоб ресторани не довели мене до алкоголю, наркотиків, непорядних жінок і так далі. Але нічого, крім цигарок, я з цього списку тоді так і не спробував.

Про диплом бібліотекаря, політику та повернення в ефір

На радіо я потрапив у 86-му. Спочатку працював позаштатним журналістом, а в 92-му почав вести ефіри.

Не маю ілюзій: тоді на роботу взяли не мене, а мою музику. 

Коли влаштовувався на «Промінь», начальник подивився на мій диплом бібліотекаря і запитав: «Чому у вас не профільна освіта?». Я не розгубився і відповів: «А вам що важливіше, мій диплом чи нормальна передача?». Чоловік виявився з гумором, тож на роботу мене взяли.

Кілька разів я отримував догани за «не володіння політичною ситуацією». Мене викликали до кабінетів, запитували: «Чому у ваших ефірах так багато американської музики? Ви що, не любите Україну?». На що я перепитував: «А чому у вас авто японське, а не «Таврія»?».

Кількість української музики в ефірі ніколи не була для мене свідченням українськості. Це до питання радіоквот. 

Після десяти років роботи на «Промені» мене «скоротили». На той час в Україні з’явилися FM-станції, куди я і подався. Пропрацював майже на всіх.

Я не з тих людей, хто не може всидіти на одному місці. Міняв роботи, бо змінювалася політична ситуація.

Як у нас працює комерційне радіо? Політик купує станцію, і якщо програє вибори – продає її тому, хто виграв. Якщо новому власнику не потрібен джаз, мені кажуть: «До побачення!».

Повернутися на «Промінь» мені запропонував нинішній шеф станції, Максим Яковенко. 25 років тому я привів сюди Максима за руку як діджея. Так буває.

Безмежно вдячний керівництву радіо за те, що працевлаштували пенсіонера. І за те, що від 24 лютого не зняли з ефіру жодної моєї програми.

Про ліцензійні диски, джаз на лекціях та музику, якої немає в інтернеті

Стрімінги мені до пічки. Хоча розумію, що сучасна молодь без них, як без рук.

До вінілу ставлюся прохолодно. Вважаю, що двічі в одну річку не увійдеш.

Музику зберігаю на дисках. Для мене це не колекція, а знаряддя праці.

Останнім часом музиканти забувають приносити на ефіри музику. Просять, щоб качав з інтернету. А я принципово нічого не качаю. Працюю лише з офіційними релізами.

Олексій Коган із колекцією CD, 2004 рік

Коли я викладав в університеті Глієра, слухали на лекціях джаз. Бувало, вмикаю щось і бачу, як студенти оживають. Дістають телефони, починають шазамити, але нічого не знаходять. І тоді я з єхидною посмішкою говорю: «Тема сьогоднішнього заняття: «Музика, якої немає в інтернеті»».

Моє життя надто коротке, щоб когось чомусь вчити. Хоча з багатьох моїх студентів виросли хороші музиканти. Не факт, що це я на них так повпливав. Але від того, що вони почули від мене в аудиторії, гірше їм точно не стало.

Про листування з лейблами та слухачами

Знали б ви, які шалені гроші я витрачав тридцять років тому на листи закордонним лейблам. Так і писав: «Вітаю! Я радіодіджей з України. Чи можете надіслати щось для ефіру?».

Багато листів залишалися без відповіді. Хтось запитував, скільки людей слухають станцію. Щоб ви розуміли, аудиторія «Променя» на початку 90-х – це 17 мільйонів людей на 50-ти мільйонну країну. З такими цифрами тобі надішлють що завгодно, аби лиш звучало.

Лише за півроку роботи на радіо я отримав три з половиною тисячі листів від слухачів. Писали навіть із в’язниць!

Історій було багато. Один професор із Могилянки зізнавався, що перекладав працю Юнга під «Годину меломана», тому вважає мене співавтором. Якось написав паралізований хлопець і розповів, що моя програма врятувала йому життя.

Одного разу до редакції прийшла жінка. Подарувала мені малюнки доньки, що померла в 17 років. Дівчинка творила під мої ефіри.

Такі листи досі зберігаю вдома, поруч із дисками. Мав би більшу квартиру, їх було би більше.

Про роботу без відпусток і настрою та вільні вечори

Люблю працювати наживо зі студії. Хоча через тривоги часто доводиться робити записи наперед. 

Коли закінчив програму, наступної ж хвилини починаю думати про наступну. Працював за цим принципом задовго до війни.

Згадую, як молодим прийшов записуватися без настрою. Головним режисером на «Промені» тоді працював Микола Єдомаха. Каже: «Олексійчику, якщо ви так будете говорити зі слухачами, то ми ставимо повтор, а ви йдете додому». Довелося перезаписуватися. Після слів Миколи Івановича це вже була зовсім інша справа!

Відтоді я зрозумів, що радіо – це двері, в які ми стукаємося до людей. І те, як тебе зустрінуть, залежить насамперед від тих, хто сидить по той бік мікрофона.

У мене ніколи не було відпустки. Мій наставник Микола Аммосов (радіоведучий, а не лікар) каже, що на радіо немає вихідних. Робота поглинає мене повністю, з ранку до вечора. Звісно, родина від цього страждає.

Ви тільки уявіть, я 38 років працюю на радіо! Через цю с***ну музику ні книжок не читав, ні в театр не ходив.

Мій ідеальний вільний вечір: відпочинок вдома із дружиною та онуками. Або з друзями за горілкою, якщо це вихідні.

Олексій Коган із онукою Софією

Про початок війни, блекаути і нову музику

Я відчував, що росіяни підуть на Київ. Близькі та рідні казали: «Cлухай, ти ж у самому центрі живеш. Може, посидиш на дачі?». Я сміявся і відповідав, що не маю дачі.

Від першого дня російського вторгнення залишаюся в Києві. Жодного героїзму в цьому не бачу. А куди мені їхати? 

Коли почалися блекаути, ходив заряджати гаджети у бар через дорогу. Потім повертався додому і працював із налобним ліхтарем. 

Підіймався пішки на 13-й поверх. А це 369 сходів! Двічі застрягав у ліфті. І нічого.

Після 24 лютого закордонні приятелі запитують, як мені можна допомогти. Кажу: «Нічого не треба, надсилайте музику». Вже отримав від них 178 дисків, і всі прокрутив в ефірі.

Про музику під час війни та вечір після Перемоги

Довго думав, чи доречно ставити музику під час війни. Та якось мене перестріли солдати в балаклавах і подякували за програму. Після цього питання відпало.

Багато хто каже, що не може слухати музику після 24 лютого. У мене такого не було. Музика зі мною завжди. Навіть тоді, коли нічого не слухаю, вона все одно звучить у голові.

У мене є традиція: щовечора ділитися у фейсбуці якоюсь композицією. Це переважно сумні пісні. Зараз не до веселих.

Яким буде мій перший вечір після Перемоги? Зі сльозами на очах за тими, кого втратив. З родиною та онуками, яких давно не бачив. Вечір як вечір.

Якщо ви любите джаз так само, як Олексій Коган – радимо звернути увагу на ці концерти:

Pokaz Trio

• Що: концерт одеського тріо, що поклало початок розвитку нової хвилі джазу в Україні. У своїй музиці Андрій Показ, Костянтин Іоненко та Олександр Поляков поєднують джаз, фольк і електроніку.
• Де: 32JazzClub
• Коли: 24 cічня, 19:00
• Скільки: 600 грн
• Придбати квитки

Джаз під зірками

• Що: джаз-бенд Андрія Соловйова зіграє класичні стандарти у планетарії. Почують навіть іншопланетяни.
• Де: Київський планетарій
• Коли: 24 cічня, 19:30
• Скільки: 550-800 грн
• Придбати квитки

Джаз для дорослих із Олексієм Коганом

• Що: чудова нагода подивитися, як герой цього матеріалу кльово грає на басу. І послухати, як цікаво та натхненно Олексій Вадимович розповідає про джаз.
• Де: Сaribbean Club
• Коли: 25 cічня, 18:30
• Cкільки: від 490 грн
• Придбати квитки

Dennis Adu & Yana Vialova

• Що: виступ одного з найкрутіших українських джазових трубачів. Компанію Аду на сцені складе вокалістка і композиторка Яна Віялова
• Де: V’YAVA
• Коли: 28 cічня, 17:00
• Скільки: 1000-1200 грн
• Придбати квитки

Andrii Barmalii

• Що: cольний концерт саксофоніста, що грає з найкращими українськими інді-музикантамии. Наша молода шпана неоджазу – вона така.
• Де: Bel etage
• Коли: 10 лютого, 18:00
• Скільки: від 700 грн
• Придбати квитки

Фото зі сторінки Олексія Когана у фейсбуці. Автори знімків: Vasyl Stefurak, Viacheslav Yanuk 

Філ Пухарєв