Як проводить вечори скрипалька Богдана Півненко: концерти, фільми, дорога

Богдана Півненко – скрипалька, заслужена артистка України, продюсерка і викладачка.

Активно концертує в Україні та за кордоном – може виступити у Харкові, а через два дні грати у Лондоні, Женеві чи Мюнхені.

Для “Вечора” вона розповіла про те, як це – коли не існує поняття “вечір”, бо з такою кількість виступів та мандрів залишається просто час. Далі – її пряма мова.

Вечори в дитинстві

До 16 років я жила у Харкові. Моя мама — мистецтвознавиця, організовувала в музеях виставки та робила експозиції, і всюди з собою тягала мене.

Тож дитинство я провела в музеї або у майстернях художників.

Мама часто їздила у відрядження, я жила в інтернаті Харківської музичної школи, мені там подобалось.

В інтернаті ввечері було весело, ночами часто не спали — веселились, грали в ігри. За таке раз на тиждень ходили до директора.

Вечорами там ми мали сидіти і робити уроки, був вихователь, який контролював це.

Після виконаних завдань я йшла грати на скрипці — приблизно з сьомого класу я багато займалась музикою.

Вчителька придумувала для нас класні вечори з тематичними концертами.

Наприклад, у восьмому класі був концерт з творами Паганіні — уявляєте, як багато треба було займатись, аби добре зіграти?

Я росла в одній кімнаті з дівчинкою з Бєлгорода, Машою Івановою. Якось у 1993 році вона мені розповіла сон: що вона стала відомою співачкою і композиторкою, яка живе в Нью-Йорку, а я — знаною скрипалькою, граю в Карнегі Холл, і вона прийшла до мене на концерт.

Після випуску я поїхала до Києва, а вона в Москву. Ми спілкувались, з часом вона переїхала в США.

У 2017 році я перемогла в одному конкурсі і приїхала на фінальний концерт у Карнегі Холл. Маша прийшла на цей виступ. Отак збувся дитячий сон.

Концерт у Харкові

Нещодавно виступала у Харкові на фестивалі. І цей вечір для мене був надзвичайно емоційним.

Концерт був трохи екстремальним, бо потрібно було зібрати оркестр з музикантів, які залишились у місті.

Вважаю, що всі, хто там живе, працює, волонтерить — герої. Це був не просто концерт — важко уявити, що в таких умовах люди мають бажання і сили приходити грати та слухати музику. В цьому є щось дуже зворушливе.

Я грала в Харкові у січні, тоді концерт відбувався під землею.

Центр був зовсім пустий, мало людей, все зачинено. А цього разу — багато молоді, життя повертається.

Я їхала потягом з Києва, зі мною були дві студентки, років десь 23, може 25. Вони повертались у Харків з Німеччини. Я здивувалась — серйозно?

Відповідь вразила — так, бо ж Харків кращий, крутіший, ніж Німеччина. Це було так приємно чути. У нас всіх всередині щось сильно змінилось.

Типовий вечір

У мене немає поняття “вечір”, бо немає роботи з дев’ятої до шостої.

Мій день безрозмірний, тож перетворюється на просто час, який проводжу по-різному.

Не маю вечірніх ритуалів чи традицій. 

Ввечері постійно працюю: або виступаю, або займаюсь з кимось музикою чи сама граю. Іноді можу зустрітись з друзями.

Часто в дорозі — сьогодні буду летіти з Женеви в Лондон.

Іноді в мандрівках трапляються конфузи — у понеділок я пропустила свій літак, сидячи в аеропорту біля гейту.

Таке зі мною вперше, значить, замандрувалась. Та зараз складно з пересуванням — в Україну нічого не літає, тож доводиться планувати складні та довгі маршрути.

Після 22:00 люблю дивитися кіно — фільми радять чоловік або син.

Стараюсь переглядати те, що підказують, аби мати теми для розмов. Останнім часом дивилась серіали “Гострі картузи”, “Люцифер”, люблю Netflix. З повнометражних фільмів — “Хороший рік”, “Врятувати містера Бенкса”. 

Коли син був меншим, у нас вдома були всі настільні ігри, які тільки можна було уявити.

В нас тусили мої учні, ми любили грати разом. Улюблені ігри на логіку або реакцію.

Але вже син в Англії, всі роз’їхались, тому ігровий клуб закритий. 

Також ввечері люблю читати — останнім часом читала “32 ключі”, на концерті подарували біографію Черчилля. Та все ж кіно як варіант проведення вільного часу ввечері стоїть на першому місці.

Я не вмію готувати, цим займається чоловік, коли ми вдома. Готує фантастично. Або ми кудись ідемо поїсти. Я люблю хороше вино, а далі вже ніхто не заморочується.

Планувати наступний день — ідея хороша, я можу перед сном записати, що треба зробити завтра.

Часто працюю в ліжку, розбираю робочі папери — я ще викладаю у Київській консерваторії і маю справу з купою витягів, програм та інших бумажок. Як творча людина, все це роблю в останній момент.

Також ввечері можу послухати записи своїх студентів чи конкурси — щоб бути в курсі, що робиться. Youtube мій друг.

А от Інстаграмом не користуюсь, хоч сторінку там маю. Фейсбук можу погортати, коли чекаю на літак — читаю там новини.

Важко виділити якийсь один вечір і сказати, що він був найкращим. У мене був мільйон прекрасних вечорів: романи, побачення, концерти…

Мені подобається, коли щось стається несподівано і дивує.

Мій перший чоловік любив мене дивувати — якось я була в гостях у подруги. Він подзвонив і сказав, що зараз приїде машина, передасть щось для нього і відвезе мене в аеропорт.

Дзвонить таксист, каже, приїхав. Спускаюсь — а там чоловік сидить. Він спеціально прилетів в інше місто, щоб мене здивувати. Звісно, ми залишились ще потусити.

Зазвичай люди звикають до чогось, а потім не хочуть змінювати стабільний плин. Щоб отак когось дивувати, це треба постійно виходити за рамки звичного, фантазувати, горіти. 

Вечір на сцені

Приїжджаю до філармонії, розігруюсь, граю концерт, їду геть.

Якщо є сили, то можна з друзями ще кудись завернути.

Після концерту не лягаю відразу спати — потрібен час, щоб розслабитись, це завжди досить емоційно.

Часто після виступу біжу на потяг.

Буває, що я задоволена концертом і щаслива з того. А бувають вечори, коли відчуваю, що могла б краще.

Не можуть бути всі концерти на одному підйомі. Якось у мене був такий невдалий виступ, що я йшла, плакала і збиралась кидати скрипку.

Це було чи у 2001, чи у 2003 році. Насправді все було не так трагічно, та я тоді так відчувала.

У нас четвертого квітня був нестандартний концерт.

Я була в турі з Оксфорд філармонія, ми грали в Мюнхені.

І раптом мені дзвонить власник крутої великої агенції — у них горів якийсь виступ, і йому показали мої записи.

От дзвонить він у неділю ввечері і пропонує зіграти у вівторок концерт в Женеві. Я сказала, що готова грати українську програму з моєю піаністкою (яка тоді була в Києві, бо ми мали грати там).

Об 11 вранці у понеділок цей власник агенції мені відповідає, що на все згоден, тільки б прилетіли. І я починаю організовувати доїзд моєї піаністки Ані з Києва в Женеву.

Та і решту важливих речей — ноти, прес-реліз, фотографії… І все це — в дорозі Баварією, бо мала ще там концерти. 

В Женеву Аня прилетіла у вівторок о 17:00 — добиралась трьома поїздами і двома літаками. О 19:30 ми вже виступали.

Тепер ця агенція пропонує нам концерти у Швейцарії, хочуть всім показати українську музику.

Мій чоловік питав: а що було б, якби літак запізнився? Що б ти робила? Я не знаю, що, але відчувала: все буде окей і добре складеться. Бо отакі можливості — це один шанс із тисячі. 

Тетяна Павліченко

Редакторка