Креатив уві сні, шпіц, ровер – як проводить вечір ресторатор Михайло Гросуляк з Тернополя

Ресторатор Михайло Гросуляк згадує, що свій бізнес почав зі сну. У 1994 році йому наснилась ідея купити старі автомати газводи і поставити у людних місцях Тернополя.

Й гадки не мав, чи буде затія успішною, але діло закипіло! Тепер сім’я Гросуляк керує шістьма знаними ресторанами у місті. А ще 65-річний Михайло будує ферму, де планує розводити овець, мангалиць, раків та креветок.

Які ще ідеї сяйнули йому надвечір, як зустрічав на ровері заходи сонця у Греції і чому вечірню буденність вважає щастям, Михайло розповів “Вечору”. Далі – його пряма мова.

Про вечори з дитинства у селі

Я виріс у селі Вигода Бощівського району, далеко від Тернополя. В селі вільних, святкових вечорів було небагато.

Тато казав: “Маємо два праздника: коли Христос родився і коли Христос воскрес”.

Певно, в тій атмосфері я й отримав заряд трудоголізму. Мені вже 65 років, а я все зупинитись не можу.

Були толоки, коли з усього села люди приходили комусь будувати хату – не за гроші, а щоб колись і їм помогли. Оце дійство праці, злагодженість мене заворожувало.

Ввечері така толока закінчувалась застіллям. Люди сідали за довгі столи на вулиці, вечеряли.

Хлопці могли випити самогонку-бурячанку. Ту саму “Три гички”, від якої штин стояв у повітрі. Жінки співали. Для мене це казкові вечори.

Як ідеї для бізнесу приходять вночі

Ввечері я ніколи не включаю лінь. Вона мені чужа.

До пізньої ночі думаю над роботою, новими проєктами. Часто ідеї приходять уві сні.

Ресторан “Ковчег” надумав, коли ввечері міркував про Ноя та його корабель. Ідея “Старого Млина” прийшла, коли думав, що робити з будівлею млина, яку купив.

Дружина може сваритись на мене, коли ввечері поринаю у думки про роботу. Але пам’ятаю слова батька: “Михасю, пильнуй те, з чого їси свій хліб”. От і пильную.

Буденність – це щастя

Сімейні вечори у нас спокійні: кличемо в гості дітей або йдемо з дружиною провідати онуків. У нас троє дітей, дев’ятеро онуків. А ще 400 працівників у шести ресторанах. Мати таку сім’ю і роботу – щастя, винагорода від Бога.

Вдалий вечер для мене зараз той, коли немає повітряних тривог. Коли можу вийти на город, поговорити з дружиною. Нам є із нею що згадати. Коли є ця буденність ввечері, то вважаю його вдалим.

Ще люблю її соломаху, мамалигу. Вона у мене не така гурманка, як я. Але коли бачить з яким апетитом їм, то не може втриматись.

А можу обійтися й салом з чорним хлібом. Ще піти на город і нарвати всього свіжого.

Кажуть, Бог створив їжу, а чорт дав кухаря. От і я люблю натуральні страви, щоб кухар мінімально втручався у приготування.

У своїх ресторанах беру традиційні страви: пироги, голубці. Подобається італійська кухня, можу взяти пасту, не цураюсь піци. Ми, до речі, одні з перших, хто розвивав цей напрям у Тернополі. Нашій піці на дровах у “Фламінго” вже 30 років.

У ресторані “Ковчег” замовляю наші хінкалі – де багато начинки, з тонким тістом, соковиті, з бульйоном всередині.

Діти сиділи біля вогнища і різали правду-матінку

Якось з кумами й дітьми поїхали на Збруч з ночівлею. Розбили намети над річкою, засиділись біля вогнища до ночі. І діти почали різати нам правду-матінку про нас як про батьків.

Казали в очі, який я суровий батько, як не давав спуску. Чи то вогонь пригрів, чи сором, але я не знав куди діватись, так пекло! Але й згадали приємні моменти, дякували за них. Це був душевний вечір відвертої розмови. Не можу його забути.

Моє хобі – їздити на ровері. Якось вирушив з компанією у велоподорож до Атен у Греції. Спали в палатках, мали у компанії скрипаля і він грав нам вечорами при заході сонця. Незабутні вечори, повні романтики мандрів.

Але, якщо відверто, то не вподобав собі Грецію. Коли побачив наші чепурні, розписані хатки у Чернівецький області, то ледь не розцілував українську землю. У нас і чистіше, і миліше, ми і працьовитіші і завзятіші.

Дітей повно, літні люди виходять гуляли, закохані тішаться одне одним на Острові Кохання. Шедевральне місце у місті.

Ввечері заспокоюю себе молитвою. Ми зіткнулися з великою темною силою. І кожну нашу молитву бачу як добрий посил у всесвіт, який попадає ніби на шальку добрих сил на терезах.

Треба виказувати свою вірність добру, показувати, що ми не хочемо війни, нас змушують брати зброю до рук, бо нам треба захищатись.

Втішаюсь думками про онуків, не дочекаюсь, коли виростуть. Хочеться, щоб вони мали характер, щоб могли дати собі раду у житті.

Розраду ввечері мені дає і собачка шпіц – він такий мініатюрний, завжди радий мене бачити, так і хочеться притулити до себе.

Вечір перемоги України буде офіґенний! Перевершимо тих футбольних фанатів, які шаленіють від перемоги своїх. Певно, сорочку на собі порву від тих емоцій, які будуть виливатися з мене.

Ресторани, ферма з раками, креветками, іншою живністю – все це я роблю з думкою про майбутнє. Зараз наші атланти тримають на плечах фронт проти страшного звіра.

Світ це бачить і захоче приїхати до нас, подивитись – що ж то за українці такі, що так борються за свою свободу.

Артем Кузьменчук

головред «Вечора»