Кров, кокаїн і рентген плеча: творчий репортаж з-за лаштунків вистави «1984» у Театрі на Подолі

– Вимкніть звук на телефоні! – суворо каже мені дівчинка років десяти, визираючи з дверей Театру на Подолі. 

Вимикаю. Соромно, але я тут не була після реконструкції: великий світлий хол, стільці. Звисають зі стелі лампочки, пахне кавою. Вгору тягнуться сходи у залу. Та мені сьогодні за іншу сторону лаштунків.

Обережно: ми над сценою

– Ой, а ви не туди зайшли, – до мене усміхається Оксана. Вона керівниця літературно-драматургічної частини і моя гідеса театром. – Ходімо, нам у інші двері.

Ми переходимо в сусідню будівлю.

Йдемо вгору. Вниз. Наліво. Ще раз вниз. Вгору.

На стінах стрілки-вказівники, але вони мене тільки заплутують. На сходах стоять ліхтарі. На поручнях висять килими: все це реквізит.

Куди тепер, вниз? Оксана вправно маневрує звивистими коридорами і розповідає:

– Тут у нас костюмерна, це вихід на сцену. Тут курилка. 

В курилці актори: головний герой у помаранчевому костюмі. Його обличчя загримоване під фінгали. Інші актори – члени партії у сірому.

Зараз вони сміються разом, а через кілька хвилин почнуть ненавидіти одне одного. Вітаюся і біжу за Оксаною далі:

– Там за дверима партер. А тут обережно: ми над сценою.

Мені відкривається карколомний вид з висоти 6 метрів. На сцені уже лежать манекени – вони гратимуть сьогодні. Їхні ноги зв’язані: підвішуватимуть за них.

А під моїми ногами вузькі металеві доріжки: ними ходять безстрашні освітлювачі та коригують положення софітів для вистав. Під час вистави вони також в роботі: для кожної сцени своє світло.

Журналісти тут не ходять. Бо стрьомно. Тому кілька кадрів, і ховаюсь у темряву лаштунків.

Пляшка вина, халат і пістолет

«1984» – саме за цією книгою Джорджа Орвелла от-от розпочнеться вистава. Театр на Подолі знайшов нову форму подачі матеріалу, тому ця постановка стабільно збирає повні зали.

Я у невеликому приміщенні: кілька метрів завдовжки і метр завширшки.  Тут столик з пляшкою вина, келихами та пістолетом. На стіні висить білий махровий халат. Все це реквізит. 

Ще є пульт та монітори. За ними сидить помічниця режисера Софія. Її завдання – пильно стежити за усім, що відбувається на сцені.

І якщо щось не так – зв’язатися з тими, хто може це виправити. Взагалі будь-яку виставу ставить режисер, а потім передає помічникові. І саме помреж відповідає за всі подальші вистави.

Софія нині тут головна, я не буду їй заважати.

Разом із нами у кімнаті ще один помічник режисера – Влад. Саме йому передадуть скоро цю виставу: зараз він спостерігач.

– Актори на сцену! – сповіщає переговорник.

Повз мене вихором проносяться члени партії та головний герой Уінстон. Його заковують у кайданки.

Мене попередили, що визирати з-за лаштунків не можна, та є сліпа зона. Я стаю на темний клаптик. Хвилююся так, наче на сцені я.

Ти любиш Старшого Брата?

Почалося! Члени партії підсвічують собі обличчя ліхтариками і по черзі відточеними рухами йдуть зі своїх позицій ближче до глядачів. Все це під звуки грому і крики наказів звідкілясь згори. Затамувала подих.

Це катівня. Міністерство Любові. Щоденник, куди головний герой записував свої «думкозлочини» та реальні вчинки, знайшли.

Він пішов проти системи. І тепер мусить розповісти свою історію. Інакше його мучитимуть. 

– Чому твій стіл був далеко від телевізора?

– Чому ти писав саме пером, а не ручкою?

– Ти любиш Старшого Брата?

Господи, як же страшно. Ціпенію. Вистава перестала бути виставою з перших секунд.

Я стала її частиною і відчувала кожною клітиною біль, розпач і ненависть Уінстона. Мені вартувало чималих зусиль повернутися у своє життя і згадати, що я на роботі. 

Всі на місцях

Відходимо з Владом у інше приміщення:

– Моя робота, – розповідає він, – щоб актори вийшли вчасно, щоб ніхто нічого не забув, а реквізит лежав де треба. Я дивлюсь по моніторах: чи всі зайшли глядачі?

Бачу, що всі. Тоді зв’язуюсь зі світлом, потім зі звуком. Вони кажуть: «Ми на місцях». Потім кажу адміністрації, що глядачі теж на місцях. Далі даємо об’явку про початок. І починаємо.

– «1984» для мене не є складною виставою – там тільки треба буде потім повісити гак. А в іншій виставі, наприклад, потрібно нагадати монтувальникам, щоб спустили м’яч. На помрежів не вчаться в університетах, я вчився на режисера. 

– Сюди потрапив на споглядальну практику. Мені провели екскурсію, показали цехи: театр зсередини. Так сталося, – усміхається він, – що тепер тут працюю з травня цього року. Мені уже передають вистави. Тут все швидко.

Варю кров, сиплю скло, шукаю пістолети

Влад пильно вдивляється у монітор з трансляцією вистави: вони тут всюди, навіть у туалетах та душовій. Якщо щось іде не так – про це треба дізнаватися одразу.

Залишаю Влада працювати і йду у костюмерну: чого тут тільки нема! Десятки костюмів для усіх вистав, кеди-копита для «Сну літньої ночі», маска з бюстгальтером замість окулярів – креатив тут на кожному кроці.

А це Марія. Вона реквізиторка. Уже знайомими лабіринтами ми йдемо у самісіньке серце театру: реквізиторський цех:

– У мене вся родина тут працює, я виросла у цих стінах. Іноді варю їсти на всіх – пельмені чи макарони з ковбасою.

Ще кров варю: артеріальну чи венозну, вони різні. Буває, сиплю скло на акторів. Бутафорське, звісно. Якось під час вистави загубився пістолет. І я пішла шукати. Всяке бувало.

– Раніше пістолети у нас стріляли холостими, тепер ми вирішили, що це занадто гучно. Тому імітуємо звук.

А було так: на двох сценах одночасно дві вистави. І там, і там, пістолети. Один бутафорський, інший стріляє. Одна вистава закінчувалася раніше і я бігла на малу сцену, забирала робочий пістолет і передавала в іншу виставу.

Дивись, я в крові і в кокаїні

О, хто це? Дівчинка, яка просила вимкнути звук, залітає до нас. Це Маринка, донька костюмерки Оксани. Вона теж росте тут у театрі.

Бігає за Марією хвостиком. О, знайшла кров, вимазала руки та обличчя і хизується:

– Машо, я в крові!

Ми сміємося разом, а Марія продовжує розповідь:

– Є у нас вистава «Камінний господар» – найбрудніша. Гончарна глина, змішана з кров’ю. Варені чорні макарони з кетчупом. Актори на сцені обмазуються цією глиною, їдять чорні макарони і труть моркву. Це феєрично. І по всьому театру, звісно. Двері на сцену всі в крові, глині і моркві.

– Замість кокаїну у нас дитяча присипка. Прибігає актор посеред вистави: «Дай мені кокаїн». І я ложкою з великої каструлі насипаю йому в баночку. 

Майбутня акторка Маринка знайшла цю каструлю, поки ми говорили, і вимазалась у присипці:

– Машо, дивись, я в крові і в кокаїні!

Рентген плеча і бюст Степана Бандери

Сміюся до сліз, та Марія лише трохи усміхається: дитина так розважається постійно.

Тут справжній рай для досліджень світу дорослих: валізи, музичні інструменти, кадило, маски, рентген плеча, зброя, мітли, посуд, гроші усіх часів, бюст Степана Бандери, коса. Всього не перерахувати. 

Дивлюсь на годинник: антракт. Можна буде вийти на сцену!

Пробігаємо повз ще одну кімнату. Вона вся у техніці та дротах. На кріслах-мішках серед цього сидять п’ятеро монтувальників. Та зараз вони теж побіжуть з нами.

На сцені Влад розбирається з гаком, монтувальники добігли і змінюють положення кріплень. Освітлювачі виставляють червоне світло софітів на підлозі.

Марія та Марина наливають у бокали вино-каркаде. Загалом на майданчику близько десяти чоловік: це ті люди, які задіяні під час вистави.

А ще десь ховаються звукорежисери. Підготовкою та розробкою вистави займається приблизно 30 чоловік. 

Моя гідеса театром Оксана каже, що у підготовці вистави беруть усі:

– Бухгалтерія платить за тканину, тендерний відділ робить договори. Пожежники перевіряють просочування тканини: не усю можна брати, інженери перевіряють механізми…

У спеціальний куб наливають воду, а головного героя одягають у білий костюм: далі його будуть піддавати тортурам струмом.

Руки актора ніжні, кайданки сильно натруть шкіру. Але це все потім. Найголовніше в театрі – щоб відбулась вистава.

Краб під сценою

Все, бігом зі сцени – другий акт. Підглядаємо з Марією у шпаринку:

– А хочете під сцену?

Звісно хочу. Ми обходимо її справа, проходимо повз Старшого Брата: актор вживається у роль у вузькому коридорчику. Він настільки переконливий, що у мене кров стине у жилах.

Синювате світло. Сходинки вниз.

– Тут у нас манекени з іншої вистави, – пошепки каже Марія. – А ще старий холодильник є.

Ми справді під сценою. Над нами йде вистава.

Через решітку люка я трохи її бачу. Відчуття просто неймовірні, друзі. Наче не просто за лаштунками, а всередині магічного дійства.

Бочком, як краби, тікаємо. Що, уже кінець?

Водичка сьогодні чудова

Актори з палаючими очима виходять на поклон. Зала вибухає аплодисментами. Куліси закриваються. 

Знову на сцені всі ті, хто зазвичай за лаштунками. З куба зливають воду просто під сцену, там є потрібні комунікації.

Головному герою виносять отой білий махровий халат, що висів разом із реквізитом:

– Водичка сьогодні чудова, – каже він

Виходить помічниця режисера Софія:

– Раніше ми воду для цієї вистави гріли бойлером і розводили холодною. І постійно то захолодно, то надто гаряче. Тепер уже все нормально.

Чи було сьогодні щось не по плану? Хіба світло в останній сцені трохи не те було. У нас рідко щось йде не так. Команда чудова. Ми не сваримось, не кричимо одне на одного. Ми одна родина.

Ще коридори. Ще сходи. Мить – я знову посеред Києва. Закинувши рюкзак на одне плече, вниз Андріївським узвозом поспішив один з членів партії. Завтра він повернеться сюди уже кимось іншим. Продзвенить третій дзвоник. Вийде на сцену.

А за лаштунками Софія, Влад, дві Оксани, Марія, Маринка, освітлювачі, монтувальники та інші невидимі для глядача люди створять ще один всесвіт.

Який ви не побачите. Але точно відчуєте.

Ольга Бродська

журналістка