21 Серпня, 2023
вечірнє місто
Кров, кокаїн і рентген плеча: творчий репортаж з-за лаштунків вистави «1984» у Театрі на Подолі
Автор: Ольга Бродська
– Вимкніть звук на телефоні! – суворо каже мені дівчинка років десяти, визираючи з дверей Театру на Подолі.
Вимикаю. Соромно, але я тут не була після реконструкції: великий світлий хол, стільці. Звисають зі стелі лампочки, пахне кавою. Вгору тягнуться сходи у залу. Та мені сьогодні за іншу сторону лаштунків.
Обережно: ми над сценою
– Ой, а ви не туди зайшли, – до мене усміхається Оксана. Вона керівниця літературно-драматургічної частини і моя гідеса театром. – Ходімо, нам у інші двері.
Ми переходимо в сусідню будівлю.
Йдемо вгору. Вниз. Наліво. Ще раз вниз. Вгору.
На стінах стрілки-вказівники, але вони мене тільки заплутують. На сходах стоять ліхтарі. На поручнях висять килими: все це реквізит.
Куди тепер, вниз? Оксана вправно маневрує звивистими коридорами і розповідає:
– Тут у нас костюмерна, це вихід на сцену. Тут курилка.
В курилці актори: головний герой у помаранчевому костюмі. Його обличчя загримоване під фінгали. Інші актори – члени партії у сірому.
Зараз вони сміються разом, а через кілька хвилин почнуть ненавидіти одне одного. Вітаюся і біжу за Оксаною далі:
– Там за дверима партер. А тут обережно: ми над сценою.
Мені відкривається карколомний вид з висоти 6 метрів. На сцені уже лежать манекени – вони гратимуть сьогодні. Їхні ноги зв’язані: підвішуватимуть за них.
А під моїми ногами вузькі металеві доріжки: ними ходять безстрашні освітлювачі та коригують положення софітів для вистав. Під час вистави вони також в роботі: для кожної сцени своє світло.
Журналісти тут не ходять. Бо стрьомно. Тому кілька кадрів, і ховаюсь у темряву лаштунків.
Пляшка вина, халат і пістолет
«1984» – саме за цією книгою Джорджа Орвелла от-от розпочнеться вистава. Театр на Подолі знайшов нову форму подачі матеріалу, тому ця постановка стабільно збирає повні зали.
Я у невеликому приміщенні: кілька метрів завдовжки і метр завширшки. Тут столик з пляшкою вина, келихами та пістолетом. На стіні висить білий махровий халат. Все це реквізит.
Ще є пульт та монітори. За ними сидить помічниця режисера Софія. Її завдання – пильно стежити за усім, що відбувається на сцені.
І якщо щось не так – зв’язатися з тими, хто може це виправити. Взагалі будь-яку виставу ставить режисер, а потім передає помічникові. І саме помреж відповідає за всі подальші вистави.
Софія нині тут головна, я не буду їй заважати.
Разом із нами у кімнаті ще один помічник режисера – Влад. Саме йому передадуть скоро цю виставу: зараз він спостерігач.
– Актори на сцену! – сповіщає переговорник.
Повз мене вихором проносяться члени партії та головний герой Уінстон. Його заковують у кайданки.
Мене попередили, що визирати з-за лаштунків не можна, та є сліпа зона. Я стаю на темний клаптик. Хвилююся так, наче на сцені я.
Ти любиш Старшого Брата?
Почалося! Члени партії підсвічують собі обличчя ліхтариками і по черзі відточеними рухами йдуть зі своїх позицій ближче до глядачів. Все це під звуки грому і крики наказів звідкілясь згори. Затамувала подих.
Це катівня. Міністерство Любові. Щоденник, куди головний герой записував свої «думкозлочини» та реальні вчинки, знайшли.
Він пішов проти системи. І тепер мусить розповісти свою історію. Інакше його мучитимуть.
– Чому твій стіл був далеко від телевізора?
– Чому ти писав саме пером, а не ручкою?
– Ти любиш Старшого Брата?
Господи, як же страшно. Ціпенію. Вистава перестала бути виставою з перших секунд.
Я стала її частиною і відчувала кожною клітиною біль, розпач і ненависть Уінстона. Мені вартувало чималих зусиль повернутися у своє життя і згадати, що я на роботі.
Всі на місцях
Відходимо з Владом у інше приміщення:
– Моя робота, – розповідає він, – щоб актори вийшли вчасно, щоб ніхто нічого не забув, а реквізит лежав де треба. Я дивлюсь по моніторах: чи всі зайшли глядачі?
Бачу, що всі. Тоді зв’язуюсь зі світлом, потім зі звуком. Вони кажуть: «Ми на місцях». Потім кажу адміністрації, що глядачі теж на місцях. Далі даємо об’явку про початок. І починаємо.
– «1984» для мене не є складною виставою – там тільки треба буде потім повісити гак. А в іншій виставі, наприклад, потрібно нагадати монтувальникам, щоб спустили м’яч. На помрежів не вчаться в університетах, я вчився на режисера.
– Сюди потрапив на споглядальну практику. Мені провели екскурсію, показали цехи: театр зсередини. Так сталося, – усміхається він, – що тепер тут працюю з травня цього року. Мені уже передають вистави. Тут все швидко.
Варю кров, сиплю скло, шукаю пістолети
Влад пильно вдивляється у монітор з трансляцією вистави: вони тут всюди, навіть у туалетах та душовій. Якщо щось іде не так – про це треба дізнаватися одразу.
Залишаю Влада працювати і йду у костюмерну: чого тут тільки нема! Десятки костюмів для усіх вистав, кеди-копита для «Сну літньої ночі», маска з бюстгальтером замість окулярів – креатив тут на кожному кроці.
А це Марія. Вона реквізиторка. Уже знайомими лабіринтами ми йдемо у самісіньке серце театру: реквізиторський цех:
– У мене вся родина тут працює, я виросла у цих стінах. Іноді варю їсти на всіх – пельмені чи макарони з ковбасою.
Ще кров варю: артеріальну чи венозну, вони різні. Буває, сиплю скло на акторів. Бутафорське, звісно. Якось під час вистави загубився пістолет. І я пішла шукати. Всяке бувало.
– Раніше пістолети у нас стріляли холостими, тепер ми вирішили, що це занадто гучно. Тому імітуємо звук.
А було так: на двох сценах одночасно дві вистави. І там, і там, пістолети. Один бутафорський, інший стріляє. Одна вистава закінчувалася раніше і я бігла на малу сцену, забирала робочий пістолет і передавала в іншу виставу.
Дивись, я в крові і в кокаїні
О, хто це? Дівчинка, яка просила вимкнути звук, залітає до нас. Це Маринка, донька костюмерки Оксани. Вона теж росте тут у театрі.
Бігає за Марією хвостиком. О, знайшла кров, вимазала руки та обличчя і хизується:
– Машо, я в крові!
Ми сміємося разом, а Марія продовжує розповідь:
– Є у нас вистава «Камінний господар» – найбрудніша. Гончарна глина, змішана з кров’ю. Варені чорні макарони з кетчупом. Актори на сцені обмазуються цією глиною, їдять чорні макарони і труть моркву. Це феєрично. І по всьому театру, звісно. Двері на сцену всі в крові, глині і моркві.
– Замість кокаїну у нас дитяча присипка. Прибігає актор посеред вистави: «Дай мені кокаїн». І я ложкою з великої каструлі насипаю йому в баночку.
Майбутня акторка Маринка знайшла цю каструлю, поки ми говорили, і вимазалась у присипці:
– Машо, дивись, я в крові і в кокаїні!
Рентген плеча і бюст Степана Бандери
Сміюся до сліз, та Марія лише трохи усміхається: дитина так розважається постійно.
Тут справжній рай для досліджень світу дорослих: валізи, музичні інструменти, кадило, маски, рентген плеча, зброя, мітли, посуд, гроші усіх часів, бюст Степана Бандери, коса. Всього не перерахувати.
Дивлюсь на годинник: антракт. Можна буде вийти на сцену!
Пробігаємо повз ще одну кімнату. Вона вся у техніці та дротах. На кріслах-мішках серед цього сидять п’ятеро монтувальників. Та зараз вони теж побіжуть з нами.
На сцені Влад розбирається з гаком, монтувальники добігли і змінюють положення кріплень. Освітлювачі виставляють червоне світло софітів на підлозі.
Марія та Марина наливають у бокали вино-каркаде. Загалом на майданчику близько десяти чоловік: це ті люди, які задіяні під час вистави.
А ще десь ховаються звукорежисери. Підготовкою та розробкою вистави займається приблизно 30 чоловік.
Моя гідеса театром Оксана каже, що у підготовці вистави беруть усі:
– Бухгалтерія платить за тканину, тендерний відділ робить договори. Пожежники перевіряють просочування тканини: не усю можна брати, інженери перевіряють механізми…
У спеціальний куб наливають воду, а головного героя одягають у білий костюм: далі його будуть піддавати тортурам струмом.
Руки актора ніжні, кайданки сильно натруть шкіру. Але це все потім. Найголовніше в театрі – щоб відбулась вистава.
Краб під сценою
Все, бігом зі сцени – другий акт. Підглядаємо з Марією у шпаринку:
– А хочете під сцену?
Звісно хочу. Ми обходимо її справа, проходимо повз Старшого Брата: актор вживається у роль у вузькому коридорчику. Він настільки переконливий, що у мене кров стине у жилах.
Синювате світло. Сходинки вниз.
– Тут у нас манекени з іншої вистави, – пошепки каже Марія. – А ще старий холодильник є.
Ми справді під сценою. Над нами йде вистава.
Через решітку люка я трохи її бачу. Відчуття просто неймовірні, друзі. Наче не просто за лаштунками, а всередині магічного дійства.
Бочком, як краби, тікаємо. Що, уже кінець?
Водичка сьогодні чудова
Актори з палаючими очима виходять на поклон. Зала вибухає аплодисментами. Куліси закриваються.
Знову на сцені всі ті, хто зазвичай за лаштунками. З куба зливають воду просто під сцену, там є потрібні комунікації.
Головному герою виносять отой білий махровий халат, що висів разом із реквізитом:
– Водичка сьогодні чудова, – каже він
Виходить помічниця режисера Софія:
– Раніше ми воду для цієї вистави гріли бойлером і розводили холодною. І постійно то захолодно, то надто гаряче. Тепер уже все нормально.
Чи було сьогодні щось не по плану? Хіба світло в останній сцені трохи не те було. У нас рідко щось йде не так. Команда чудова. Ми не сваримось, не кричимо одне на одного. Ми одна родина.
Ще коридори. Ще сходи. Мить – я знову посеред Києва. Закинувши рюкзак на одне плече, вниз Андріївським узвозом поспішив один з членів партії. Завтра він повернеться сюди уже кимось іншим. Продзвенить третій дзвоник. Вийде на сцену.
А за лаштунками Софія, Влад, дві Оксани, Марія, Маринка, освітлювачі, монтувальники та інші невидимі для глядача люди створять ще один всесвіт.
Який ви не побачите. Але точно відчуєте.
Ось, може вас зацікавить цим вечором
Ось про що ми пишемо в інших рубриках
«Чехи думали, що ми їмо одне сало!»: як рестораторки з Кіровоградщини готують українські страви в Чехії
«Це вам не естрада»: музкритик Філ Пухарєв написав книгу. Ось топ-5 статей, щоб відчути його стиль
Вішліст до свят від редакції Вечір.Media. А ще вішліст-бонус від знавчині гастрономії Марії Банько
«Плануємо секс і це так круто!»: чи можна підвищити лібідо — пояснює сексологиня