«Драбина» Євгенії Кузнєцової стала книгою року від ВВС: розповідаємо про вечори письменниці

Євгенія Кузнєцова – українська письменниця, дослідниця, авторка книг “Готуємо в журбі”, “Спитайте Мієчку”, “Драбина”, “11 помідорів і 1 маленький”, “Мова–меч” та коміксу “Коротка історія українського борщу”.

14 грудня «Драбина» Євгенії стала одним із трьох переможців премії «Книга року» від ВВС.

«Вечір» вітає Євгенію та інших переможців та нагадує атмосферну розповідь письменниці про її вечори у селі, чому іноді хочеться в тиші дивитись знадвору на хату ввечері і під яку лекцію Тімоті Снайдера добре викопувати часник.

Далі – її пряма мова.

Вечір для мене – це час із собою. У Кастанеди є така фраза, що сутінки – це тріщина між світами. Так і вечір для мене – це перехід від одного дня до іншого. Мені дуже важливо увечері побути наодинці.

Я давно живу між двома домівками і в кожній у мене свої вечори. Вечір в селі – це темрява, тиша, “віддалений гавкіт собак”.

Вечір в Іспанії – це часто гамір, чайки, скрекіт сорок і тіні кажанів. Зовсім інша атмосфера.

Із маленькою дитиною вечори інакші: часто я настільки виснажуюсь за день, що у мене немає ніяких вечорів. Я просто заплющую очі і лягаю о восьмій разом із Соломією.

Вечеря для мене не має особливої ритуальності. Я дуже люблю сніданки – їх я готую натхненно і радісно.  А щоб отримувати задоволення від сніданків, бажано не вечеряти.

Найсмачніша вечеря – це вечеря в гарній компанії. Якщо є гості, тоді є вечеря. Тому для мене практично кожна вечеря – свято.

У гарній компанії доречне гарне вино. Я люблю вино на смак, але останнім часом мені не подобається алкоголь, бо для мене майже завжди це настрій в кредит. Наступного дня, навіть якщо випила пару келишків, доводиться віддавати борги.

Майже не дивлюсь кіно. Ввечері можу почитати, попереписуватись з рідними чи друзями. Іноді буває так, що я раптом вирішую доробити всі поточні справи і ефективно це роблю перед тим, як лягти спати. 

Здається, до маленької дитини у мене було більше вечірньої свободи, але це швидко забувається, а за кілька років так само швидко згадається.

Ввечері телефон весь час зі мною. Я постійно читаю новини, зокрема літературні – наприклад, канал “Непозбувний книгочитун”. 

Але у мене мало часу залипнути в телефон. Тому частіше слухаю, коли роблю якісь справи вдома. 

Я навіть на городі слухаю якісь лекції чи аудіокниги. Ось недавно викопала часник під лекцію Тімоті Снайдера на Книжковому Арсеналі.

Прожитий день ввечері не аналізую, хіба можу повернутись думками до якихось епізодів. 

Наступний день звечора не планую і в принципі дуже не люблю лягати спати із думкою, що завтра у мене якась справа є. 

Мабуть, саме тому я так і не змогла працювати в офісі. Щодня я б таке не пережила.

Колись я вважала своєю суперсилою засинати за шість секунд і гарно спати. На жаль, чи то час, чи то війна цю суперсилу у мене забрали. 

Тепер сплю тривожно і вночі прокидаюсь часто із відчуттям, що точно не знаю, де я. Тепер дуже стараюсь берегти сон свого сина – нехай спить скільки завгодно, поки може.

Люблю ввечері вийти надвір, потім подивитись на хату знадвору. Там світяться вікна, хтось усередині, а я дивлюсь на рідних і рідне наче зі сторони. Це не щоденний ритуал, випадковий, але повторюваний. Відчуваю тоді меланхолійну і теплу повноту життя.

Ввечері я ніколи не кажу ніколи 🙂

Найкращий вечір у житті – це вечір із собою.

У вечір, коли ми дізнаємось, що перемогли у війні з Росією, я б хотіла обійняти рідних і нарешті поплакати.

Тетяна Павліченко

Редакторка