«Мрію сказати у прямому ефірі: «Ми перемогли» – репортаж у навушниках з нічної зміни радіоведучого Романа Коляди

– Забув кинути під час повітряної тривоги гімн України. Похєривши тривогу, біг у студію пустими коридорами, щоб його поставити. Бляха, розумів, що радіо, яке не зіграло гімн, не може бути під час війни. Повернувся у сховище і почув, що грає вчасно: в нуль годин. Встиг.

Радіо не замовкло ні на секунду

Радіоведучих мало хто знає у лице. Вони – це голоси. Ниточки, які з’єднують маленьку студію із великим світом.

У центрі Хрещатика таких студій багато, та о 8-й вечора тільки в одній починається великий ефір довжиною у 12 годин. Це нічна зміна на Українському радіо.

Її вестиме креативний продюсер і ведучий Роман Коляда.

До повномасштабного вторгнення радіо потроху перетікало в інтернет та подкасти, часто можна було чути: час радіо минув. Та коли з усіх засобів зв’язку та джерел отримання інформації лишились тільки «брехунці», все змінилось.

У підвалах та в окупації слухачі ловили хвилю Українського радіо як кисень. І тепер радіо, як сірники, свічки, консерви і валізки на ядерку: мають бути у кожного українця. 

– Я шалено пишаюся, що ми не замовкли ні на секунду. – каже Роман, проводячи мене у студію. – В основній нашій ремонт, ми поки тут. Будеш макарун?

На студійному столі комп’ютер з відкритим  сценарієм, телевізор з трансляцією Марафону «Єдині новини», Телеграмом і мапою повітряних тривог. Біля робочого обладнання солодка вода, тістечка і перепустка. 

– Тут ще яблучка домашні передали – беріть, нам на зміну вистачить, – пропонує режисер Вадим Колосок. Він за пультом у іншій студії, Рома бачить його через скло та подає сигнали жестами.

Нічна зміна дуже довга, поспати не вийде: початок та кінець години – вихід у прямий ефір. Якщо екстрених новин немає, то просто нагадують, хто в студії, котра година і навіщо ми тут всі зібралися. Та часто посеред години також є виходи. Переважно це оголошення про повітряні тривоги:

Інші станції записали текст про початок тривог та відбої, чому ви так не зробили?

– Ми багато це обговорювали, – Роман чухає потилицю. – Живий голос має бути. Я готовий вести нічні зміни скільки буде потрібно. Аби люди чули не робота і знали, що вони не одні.

Давай домовимось: ти вже помер

Нічні зміни запустили за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення.

Серед працівників Українського радіо знайшлися ті, які готові були бути в ефірі, незважаючи ні на що – «група швидкого реагування». 

Роман прокинувся близько 5 ранку 24 лютого 2022 року і перше, що зробив – увімкнув радіо. А там уже йшов живий ефір: про початок війни розповідав генеральний продюсер Дмитро Хоркін:

– Потім ми вели ефіри разом. Він переживав за всіх, кричав на мене диким голосом, аби я… Як це чемно сказати? Негайно забирався у бомбосховище. Спочатку працювали по двоє на нічних змінах, у нас був надувний матрац у студії.
Дивлюсь – шеф задрімав, роблю монітори трошки тихше і сексуально-еротичним голосом оголошую повітряну тривогу. Розбірливо, але тихо, щоб не розбудить. Я не знаю, як він вивіз це психологічно. Поважаю нескінченно. 

Його перша нічна зміна випала на 25 лютого. Взяв з собою тривожну валізку з купкою одягу, документи та ноут. Поставив автівку трохи вище по вулиці на випадок того, що рускіє захоплять будівлю і не буде можливості виїхати з двору. 

Роману сказали: «що б не сталося, тримай ефір до 9 ранку». Потім мали сказати, куди їхати. Керівництво розуміло, що перш за все потрібно рятувати ведучих та режисерів. На Берестейській йшов бій.

Коляда почав зміну і сказав собі так:

 Страх відступив. Хто чув ефір у ту ніч, зазначав: голос був дуже спокійним.

Їли консервацію, чекали деокупацію

Жителі окупованих міст і сіл знаходили на горищах приймачі і ловили хвилю:

– Бо орки їздили по вулицях і казали, що України «больше нє существует». А вони слухали мій спокійний голос, сиділи в підвалах, їли консервацію і чекали деокупацію. І це дорогого варте, блін.

На нічних змінах зароджувались ідеї для віршів, які нині увійшли у збірку «Сьоме небо війни». А ще знайшлись старі клавіші, і Коляда грав вживу слухачам колискові.

Тижнями з дня у день: авто–ефір–авто–готель.

Мапа на моніторі змінює колір: уже близько 9 вечора і активізується янсур анабой. Вадим киває: прямий ефір запущено:

– Шановні слухачі, повітряна тривога оголошена, окрім Полтавської, у Запорізькій, Харківській та Дніпропетровській областях, будь ласка, бережіть себе, прямуйте до укриттів.

На переносицю Романа лягає зморшка, питає режисера: 

– Я оголосив Херсонську область? 

Той хитає головою. Червона лампочка прямого ефіру загоряється ще раз:

– Полтавщина, Херсонщина, Харківщина, Дніпропетровщина, Запоріжжя – повітряна тривога.

Ведучий повертається до мене: 

– І отак уже півтора роки.

За кілька хвилин червонішає Київ:

– Ідемо у резервну студію

– Всі мають іти? Може перечекаємо?

Роман пильно дивиться мені у вічі:

– Ми. Всі. Йдемо. В укриття. Завжди.

Радіостанція – стратегічний об’єкт. Найбільший страх радійників – захоплення ефіру, який для багатьох є й досі єдиним віконцем у світ правди:

Уяви, що ти вмикаєш радіо, а там «Кієв пал»…

В ефір з окупації

Ми спускаємося у напівпідвальне приміщення. Тут стара студія, яка тепер є резервною. Прохолодно і трохи пахне пліснявою. На стіні таблиця з 90-х з переліком наголосів для деяких слів. Стоїть той самий радійний набір: комп’ютер, монітори, пульт, мікрофони з навушниками. Тільки яблук і макарунів нема.

Зараз 40 хвилин розмови з експертами по телефону: бізнес-тренерка з продажів Людмила Калабуха розказує про «Дію. Бізнес», а керівник дитячого танцювального колективу «Вітамінчики» – про угорських прикордонників, які не хочуть пропускати в ЄС українців.

Редактори готують сценарії для ведучих, проте цю годину вони зараз планують самі. Далі довга ніч, яка закінчиться ранковою «перекличкою» кореспондентів:

– Якось я кореспондентку переселив у інший населений пункт. Ще й іншим іменем назвав. Та коліжанка з розумінням сказала, що зараз ранок, все ок, але звати її ось так і вона там-то. А є ще у нас кореспондентка в Херсоні, яка в окупації кожен день виходила в ефір. Ховала десь телефон і щоранку розповідала, як справи в місті. Не знаю, чи зміг би я так.

Мапа тривог стає блідою. Ми можемо повертатися в основну студію. 

На годиннику уже майже 11 вечора. Час їхати. Швидко дожовую домашнє яблуко і ставлю останнє питання:

– У тебе уже готовий текст, який ти скажеш після фрази «Ми перемогли?»

– Бачиш, в чому проблема: ми не знаємо, який вигляд матиме перемога. Вихід на кордони 91 року? Путін здохне? Я не вірю, що буде підписаний акт про капітуляцію. Але сказати «Ми перемогли» у прямому ефірі – це моя мрія з першого дня.

Ми виходимо порожніми темними коридорами.

Я викликаю таксі, Роман повертається назад у нічну зміну. Тримати ефір.

Що б не сталося. 

Ольга Бродська

журналістка