Русалки в українських традиціях – це вам далеко не діснеївські героїні: що кажуть бувальщини

Напередодні ночі на Івана Купала знову згадують русалок – містичних істот, які, за різними легендами, живуть у лісах, водоймах, і можуть в ніч на Івана Купала потягнути за ноги під воду.

«Вечір» нагадує в цей день статтю етнологині про русалок, як вони відображені в українських бувальщинах. А це ще той жахастик!

Більшість відомостей про походження русалок це, здебільшого, бувальщини, з яких дізнаємося, що русалками ставали померлі на Русальному (Троєцькому) тижні, померлі незаміжні чи посватані дівчата, померлі “без пори” (дочасно) нехрещені діти, утопленики.

Русалка, мабуть, найвідоміший жіночий персонаж нижчої міфології, яку етнографи відносять до демонології – вірувань українців про злих духів (тобто демонів – фантастичних істот), що дійшли до нас із давніх часів.

Народні уявлення та повір’я про русалок поширені на більшості території України, проте найбільш збережені на Поліссі, Волині та частково в Карпатах.

Щодо цього персонажа у народі найчастіше вживали загальновідому назву “русалка”, але відомі також інші найменування як от: “росалка”, “русавка”, “цимбавка”, “русал”. Паралельно існують назви “нявка”, “мавка”, “марвавка”, які походять від давньоукраїнської назви “навіє” – померлі.

З поміж інших демонологічних персонажів русалку вирізняє певна сезонність перебування у земному світі. За найпоширенішими народними уявленнями, час появи русалок чітко приурочений до Зелених свят.

Тобто – цієї ночі. А безпосередньо поміж людей русалки перебувають протягом всього Зеленого тижня (сьомий та восьмий тижні після Великодня).

На Поліссі на позначення періоду їхньої присутності від дня Трійці до понеділка Петрового посту (так званої Петрівки) вживали здавна відому назву “Русальний тиждень”. Русалок можна було зустріти як в темну, так і в світлу пору доби.

На Волині вірили, що русалки можуть з’являтися і у великодній період, а саме у Світлий Четвер, який в народі називали “Навським” Великоднем. У цей день русалки разом з мавками та відьмами збиралися біля церкви, на цвинтарі та роздоріжжі та розважалися іграми, танцювали, співали пісень, веселилися.

На Поліссі, Поділлі та Середній Наддніпрянщині днем “проводів русалок” вважали “Розигри” – понеділок, котрим розпочинався Петрів піст. У цей день їх можна побачити в житі, в лісі та поблизу осель на городах.

У волинських селах вірили, що русалок можна побачити не лише у певний календарний період, а будь-коли ввечері чи вночі, але тільки при місячному світлі. Ось як люди розповідали: “Ай, не йди там вночі! Ай, там до води не йти. Тих русалок ніхто не бачив, але такий поговір був: “Не йдіть, як ще місяць світе, не йдіть там” (записано у 2013 році етнографом Анастасією Кривенко у с. Городиловичі Сокальського району Львівської області, Волинь).

Який вигляд мали русалки

У сучасному світі існує стереотипний образ русалки, сформований під впливом художніх творів, де русалка (дівчина-утоплениця) – істота із довгими зеленими косами та риб’ячим хвостом замість ніг. Або ж донька водяника, яка сидить на березі водойми і розчісується золотим гребінцем, а живе на дні в кришталевому палаці.

Такий образ романтичний і привабливий: касові збори нового фільму Діснея “Русалонька” за перші вихідні прокату, наприклад, становлять майже $186 млн. І це при тому, що ідею римейку і підбір акторів критикували.

Але народне бачення русалок зовсім інше.

Це найчастіше молоді, красиві дівчата, одягнені “як на весілля”, тобто в одязі, який дівчина готувала для весілля. Ним здебільшого був традиційний народний стрій з вишитою сорочкою та вінок з кольоровими стрічками, в якому і хоронили незаміжню дівчину.

На Волині побутують уявлення, що русалка приходила покрита білою накидкою чи полотном. Підтвердженням цьому є звичай, якого дотримувалися матері, що втратили дитину та не встигли охрестити.

На Русальному тижні такі жінки кожного вечора вивішували біля хати біле полотно, щоб коли прийде русалка, то мала чим вкритися. Дуже часто це полотно символізувало крижмо, в яке загортали немовля під час хрещення.

Характерна риса зовнішнього вигляду русалки молодої дівчини – розплетене, довге, розкуйовджене волосся, що спадало аж до пояса. Якщо демонологічний персонаж поставав в подобі малих дітей, то вони були одягнені у таке вбрання, в якому їх похоронили: вишита сорочка чи біла сукеночка, віночок на голові.

Підтверджують вищеописане відомі широкому загалу “русальні пісні”, в яких згадуються “весільні віночки”: “Гух, гух, гух! Солом’яний дух! Мене мати породила, у вінці на лавці положила”, а також про русалок, якими стають діти, поховані без обряду хрещення: “Ух, ух! Солом’яний дух! Мене мати породила, нехрещену положила”.

Хто може побачити русалку

Волиняни вірили, що не всім дано бачити русалок, а уздріти їх може лише “мізинець”, тобто найменша дитина в сім’ї.

Поліщуки вважали, що побачити русалок може тільки та людина, котра “щось знає” або ж той, хто опівночі Зеленої суботи, коли вони начебто сходяться до церкви, спостерігатиме за ними з дзвіниці.

За давніми віруваннями, доволі часто русалки вступали в контакт з людьми. До прикладу, просили знайти дорогу чи розв’язати шнурки, якими зв’язані руки або ноги, що забули зняти при похованні.

Проте контакт з русалкою для живої людини був вкрай небезпечним і міг фатально завершитися для останньої. Донині побутують вірування, що русалки можуть залоскотати до смерті чи втопити у річці.

Саме тому віддавна дотримувалися різних пересторог та заборон: у Русальний тиждень не ходили в ліс, до річки, не купалися у водоймах, не прали одяг. Дієвим засобом охорони від русалок вважали певні обереги, зокрема полин та часник, а також металеву шпильку на одязі. Щось із цього завжди носили із собою дівчата, таким чином оберігаючи себе від небезпек, що походили від русалок.

Нічні історії про русалок

“В одному селі було, шо померла дівка, а одна осталася. Її нарідили, вбрали, але не наділи ту юбку шо вона любила. От уже прийшла ця русалка, прийшла до свеї сестри:

“Оксана, винеси мою сподницю”. Та: “Нашо вона тобі?” – “Я гуляти пойду”.

І так вона ходила: сколько це дньов була Русалка, і вона так і приходила. Ввечері приходить, та ввечері виносить цю юбку і вєшає на воротах. А та приходить і забирає цю юбку і йде гулять, ця русалка”.

(записано у 1997 році етнографом Володимиром Галайчуком у с. Тепениця Олевського району Житомирської області, Полісся).

“Чи то було на Зелені свєта, чи то було в суботу перед Зеленими свєтами, того я вже не знаю.
Сказали жінці, щоб пішла в дзвоницю (церковну дзвіницю. – М. О.) і там в дзвониці була… В дванадцять годин (опівночі. – М. О.) будут йшли тії дівчатка в церкву.

Ну і стоїт та мати, чекає. Дванадцята година – ідут дівчатка у віночках. Дивиться, а її дочка несе… воду… Та й вона каже: “Дитино, а шо ти так несеш?”, “А ваші сльози”, – та дитина так казала…

І від того разу мама перестала тужити, вже стримуваласі, шоб не плакати. Шоб та дитина тих сліз не носила…” (записано у 2013 році етнографом Анастасією Кривенко у с. Хоробрів Сокальського району Львівської області, Волинь).

Більше про українські традиції, зокрема передвеликодні, можна почитати отут.

Марія Баглай-Олійник

етнологиня, кандидатка історичних наук