Сухий закон і без маршруток після 18:00: як проводять вечори мешканці прифронтового Покровська

Мешканці Донеччини мають повертатись додому до 21:00, саме тоді починається комендантська година.

Покровськ – невелике місто шахтарів. Тут діє сухий закон, ресторації працюють, але тільки годують людей, випивка заборонена.

Місцеві не відвідують світські заходи, бо закладам культури не можна збирати багато відвідувачів у цілях безпеки.

Півроку тут не було газопостачання, води досі немає – через бойові дії пошкоджений водогін.

Після повномасштабного вторгнення Росії у регіоні оголосили обов’язкову евакуацію, тому багато людей виїхало. Але згодом вони повернулися – лінію фронту вдалось утримати.

Зараз тут працюють всі держустанови, банки, логістичні служби, медзаклади та сфера послуг. 

Можна ще багато писати про різні обмеження, але то все тимчасове. Попри все, люди прагнуть жити повноцінно. 

Стиль життя, що допомагає пережити війну

Олена Баранова – художниця-модельєрка та стилістка, бізнеследі, яка мала власне ательє в Авдіївці з 2008 року.

Клієнтами були навіть мешканці Донецька, які приїздили спеціально до неї. Був задум відкрити там філіал, але «руська весна» зламала плани.

Олені разом з чоловіком довелось покинути Авдіївку, яка з того моменту перебуває під постійним вогнем росіян. Так родина стала переселенцями й опинилась у Мирнограді.

“Через пару років, коли обставини на фронті трохи стабілізувались, мене почали розшукувати авдіївці, тож довелось знов відкрити ательє.

Я навіть захистила грантовий проект та придбала нове обладнання й зробила ремонт у приміщенні.

Працювала на два міста. Але сьогодні все це знищено через обстріли. З руїн ательє вдалось врятувати обладнання, яке дивом вціліло”, – розповідає Олена.

Вона працює у Мирнограді та Покровську. Виїжджає навіть до дніпровських клієнтів.

Зараз творча лабораторія модельєрки розташована у великій квартирі, яку винаймає родина.

Зазвичай тут відбуваються всі вечори майстрині, бо, як каже Олена, ідеї приходять до неї після спілкування з людьми, які спонукають її діяти.

“Я потроху набираю команду, бо попит на мої послуги є. Це не тільки створення модних колекцій, а й ремонт та реставрація одягу.

Працюю з виробами зі шкіри та натурального хутра. Даю їм друге життя – застарілі моделі перетворюю на сучасний одяг, який може ще довго радувати людей. Ці послуги наразі популярні”, – каже Олена.

Олена також працює у проекті «Граф Коленкор», який започаткувала інша стилістка, Олена Король.

Олени наразі створюють колекцію ошатних суконь, які можна придбати чи взяти у прокат для фотосесій.

Одним «Графом» співпраця не обмежилась. Команда створила кілька мистецьких проектів.

Серед них – виставка художниці Анжеліки Логвинової, інсталяція «Розквітай», різдвяний вечір з показом мод тощо. І все це під час масових ракетних обстрілів України та при відсутності світла.

Колекції створювали за допомогою генераторів, а дефіле відбувалось у холодній залі, бо у регіоні багато місяців не було газу через бойові дії.

У прифронтових містах Донеччини рано починається комендантська година, тому Олені треба так планувати роботу, щоб встигнути на останній рейс до Мирнограда.

Бо громадський транспорт припиняє ходити о 18:00, а це саме той період, коли є змога обслуговувати клієнтів, які теж працюють.

Тож модельєрка вивчила розклад робочих автобусів і зараз може довше спілкуватись з творчою спільнотою Покровська.

Коли вона повертається додому, то зазвичай відпочиває за прослуховуванням аудіокниг.

І творить: “Я люблю працювати вечорами. У тиші гарно думається, є час створювати нові колекції, малювати моделі майбутніх суконь.

Поки триває творчий запал, можу займатись улюбленою справою до десятої вечора. Вдень зайнята з клієнтами, відповідаю на телефонні дзвінки, роблю примірки.

Тому мій робочий день інколи плавно переходить в робочій вечір. Не можу кинути почату справу, поки не побачу результат”, – Олена цінує те, що має, і надіється на скорішу перемогу.

Місія, яка приносить задоволення

Костянтин Деревинський залишив успішну кар’єру у великий енергетичній компанії заради того, щоб очолити парк «Ювілейний».

Це один з найбільших парків у Донецькій області, територія якого складає майже 27 гектарів. Понад три роки тут тривала реконструкція.

Зараз це улюблене місце відпочинку містян. Багато рослин висадив керівник власноруч, знає не лише кількість, але й назви всіх насаджень.

Костянтина можна побачити у парку і зранку, і ввечері. Свої володіння він об’їжджає на велосипеді.

Не соромиться власноруч косити траву чи лагодити насос. Рік тому я бачила директора парку босоніж по коліна у багнюці, коли він разом з фахівцями займався налагодженням крапельного поливу.

Зараз у Костянтина додалось клопоту – вигодовує трійку совенят, які випали з гнізда.

Робітники парку намагались повернути їх, але мама-сова не прийняла дітлахів і вони знов опинились у траві.

Тому п’ять разів на добу директор піклується про те, щоб його вихованці не голодували.

«В мене дача травою заростає, а тут сови, – жартує Костянтин, – Дзвоню жінці, вона наразі з дітьми в евакуації, й кажу «Все, у суботу їду на дачу», а вона мені: «А як же сови?».

І нічого не зробиш, треба годувати. Наразі наш колектив складає лише шестеро людей на весь парк, тому доводиться працювати нарівні з усіма».

Коли починається весняний сезон, директор проводить у парку майже весь час.

Працює без вихідних, бо треба слідкувати за роботою атракціонів, фонтану тощо. Як він сам каже:

«Щоб парк був красивим, тут треба жити». Якби не сови, то можна в обід поїхати додому, а потім повернутись. Але не зараз. 

Вечір для Костянтина стартує о 20:00 – після того, як він огляне свої володіння й переконається, що все добре.

«Ввечері у мене обов’язковий зв’язок з родиною. Діти просять показати кицьок, вдома живуть дві. Спочатку з’явилась перша шотландська висловуха. А потім Діана з Давидом підібрали на вулиці щось брудне й обліплене блохами. І з гидкого кошеняти виросла красуня”, – розповідає сімейні історії Костянтин.

Каже, вечори наразі для нього – трагедія, бо сім’я за кордоном. Тому повністю віддається роботі. Щоб відволіктись від поганих новин, став співати у церковному хорі.

Після роботи Костянтин відвідує репетиції, а в суботу та неділю співає на службах у храмі. Співає басом. Але іноді служби доводиться пропускати, бо після дощового квітня у парку слід регулярно косити траву. Окрім хору, директор парку за власною ініціативою піклується ландшафтним дизайном території храму. Це приносить йому задоволення.

«Скучаю за родиною, особливо вечорами, коли повертаюсь додому, а там нікого, окрім кішок. Але рідні у безпеці, у Греції. В Афінах вже багато років мешкає теща. Зараз родина з нею», – згадує Костянтин.

Як людина з інвалідністю, Костянтин міг виїхати за кордон разом із родиною, але не покинув улюблений парк. У той час, коли з Донеччини масово виїздили люди, він евакуював родину і повертався додому. Каже, це його місія – робити «Ювілейний» красивим місцем для дозвілля. 

Зумба біля лінії фронту

Ганна Шаповал, напевно, вміє збільшувати кількість годин у добі. Бо встигає купу справ. Працює в школі вчителем-асистенткою, очолює власну громадську організацію та є головою благодійного фонду. А вечорами проводить тренування з зумби.

При цьому встигає виховувати двох доньок, стежити за їхнім онлайн-навчанням й возити на гуртки. А ще чекає чоловіка, який зараз у відрядженні, працює як держслужбовець на херсонському напрямку.

«Якщо у мене немає тренувань, додому повертаюсь о шостій вечора. Перевіряю домашні завдання у дітей. Потім готую вечерю, щоб їжі вистачило ще й на наступний день.

І близько десяти вечора наступає релакс. Відпочиваємо разом з доньками, дивимось цікаві фільми, обговорюємо, як пройшов день», – розповідає Ганна.

Робочі будні в неї насичені. Вдень, після основної роботи у школі, Ганна Шаповал роздає гуманітарну допомогу всім, хто її потребує.

Благодійний фонд опікується центром «Милосердя» для дітей з інвалідністю. Також звертаються соціально незахищені люди. Але ввечері відкривається друге дихання, тоді Ганна сідає в автівку та мчить до «своїх дівчат».

Кілька разів на тиждень вона проводить по два тренування у різних частинах Покровська.

Перше починається о четвертій, а друге – о сьомій вечора. Комендантська година у Покровську стартує о 21:00. Тож треба ще встигнути доїхати додому.

«Після активних тренувань відчуваю приємну втому. З роками метаболізм у жінок працює повільніше, тому починає змінюватись фігура. Фізичне навантаження допомагає не лише підтримувати себе у формі, а й долати стреси. Активний спосіб життя та спорт відволікають від жахіть війни», – додає Ганна.

Насичене громадське життя забирає багато часу, тому вечорами жінка намагається якомога більше уваги приділити родині. А ось зробити відпочинок лише для себе навіть на думку не приходить. Коли Ганна має змогу зателефонувати чоловікові, то такі вечори для неї стають особливими. «Мабуть, я не вмію розслаблятись», – з усмішкою каже.

Але війна сама зробила так, що пару місяців Ганні довелось відпочити від усіх активностей. Після того, як у регіоні оголосили обов’язкову евакуацію, багато людей поїхало з міста. Покровськ спустів, а тим, хто залишився, на перших порах було не до спорту.

«В мене почалась апатія від залишку вільного часу. Я не розуміла, що робити, хоч на стіну лізь!», – згадує жінка.

Центр танцювальних мистецтв, де Ганна проводила тренування, закрився. Тоді вона вирішила винайняти інше приміщення та поновити заняття з тими, хто залишився у місті. Вже наприкінці квітня 2022 року знов почала працювати як тренерка. З двох груп вдалось сформувати одну. У Ганни був власний спортивний інвентар, який вона придбала раніше завдяки участі у грантовій програмі.

Лінію фронту вдалось утримати, тому згодом люди почали повертатися. Приватні спортивні заклади відновили роботу. Замість старих відвідувачів з’явились інші – люди з гарячих точок Донеччини, які знайшли прихисток у Покровську.

Тож наразі вечірні тренування допомагають зняти стрес багатьом жінкам.

Завдяки таким людям як Ганна Шаповал, життя у місті біля лінії фронту триває. 

«Чекаю на перемогу, щоб нарешті відчути смак повноцінного життя. Щоб діти мали змогу ходити до школи, чоловіки повернулись з війни, а батьки з евакуації. Сподіваюсь, все так й буде», – мріє Ганна Шаповал.

Всі фото: Дар’я Хрипкова

Єрмоленко Олена

журналістка, Покровськ