Святвечір з панкреатином, копійками у варениках і колядою: власні спогади команди «Вечір»

Як святкують Різдво у різних регіонах та різних родинах? Своїм особистим ділиться команда.

Цьогоріч уперше всі українці святкуватимуть Різдво 25 грудня.

Команда медіа «Вечір» родом з різних регіонів України: Чернівці, Полтава, Тернопільщина, Житомирщина, Київщина.

Ми росли у різних контекстах і мали різний досвід на Святвечори. І вирішили ним поділитися з вами. Діліться й своїми у коментарях ✨

Ірця Андрейців, Тернопільська область

Я виросла в містечку Бучач на Тернопільщині. Спогади про Різдво в батьківському домі одразу б’ють у носа запахом пампушків і куті.

Кутя була обов’язково солодка і з домашніми вишнями з закруток, горіхами, узваром, медом, маком та сухофруктами.

Мама варила грибну юшку, до якої смажила пампушки з часником. І були ще окремо солодкі без начинки.

Я ж, окрім прибирання дому з братом, аби на вечір було чистенько все, обожнювала ліпити маленькі вареники.

У нас була традиція в деякі вареники заліплювати копійки. Кому попадеться, того й гроші в наступному році чекають. 

Дітьми ми з братом ще урізноманітнювали забаву: могли запхати туди горошини чорного перцю, наприклад, придумавши пояснення, що у власника такого буде рік «з перцем».

Увесь день, поки все парувало, пробиралося й готувалося, вдома грали колядки.

Накривали на стіл святкову скатертину, під кути якої ми завжди клали часник. Вочевидь, це традиція про нібито відганяння нечисті.

Ставили дідуха.

Також завжди ставили окремо на стіл порожню тарілку зі жменею додаткових виделок та ложок – як символ того, що до нас на вечерю приходять ще й померлі родичі. 

Під стіл завжди ставили сіно, як символ того, де народився Ісус. На стіл – красиву різдвяну свічку. 

Обов’язково було 12 пісних страв. Треба було спробувати кожну, почавши з куті. Її після спільної молитви благословляв тато.

Далі ми разом вечеряли, наїдаючись до пуза. Бо страви-то пісні, але ж спачнющі які були!

Після вечері відпочивали, зазвичай вмикали якесь різдвяне кіно. І потім йшли на опівнічну службу до церкви.

Після служби, десь близько другої ночі, вже ж не піст, тому завжди була якась шинка / домашня ковбаса з канапкми. І після того вже лягали спати.

Філ Пухарєв, Чернівці

Я – дитя асфальту, тож про різдвяні традиції знаю мало. До колядників у моїй родині ставилися як до працівників ТЦК: коли ті дзвонили в двері, робили вигляд, що нікого немає вдома.

При тому ми з друзями ходили колядувати по району суто з меркантильних міркувань.

Це був непоганий шанс назбирати кишенькових грошей, які потім витрачали на якусь несусвітню фігню.

Одного разу ми купили лазерний ліхтарик із підсвіткою в формі голови Міккі Мауса. Як тобі таке, Дісней?

І ще одного разу нас присоромив сусідський дідусь. Бо ми співали Щедрика, а це, виявляється, щедрівка, а не колядка.

Сьогодні, згадуючи про це, з подивом озираюся на цього малого шкета. І осудливо дивлюся на нього очима мудрого дідуся.

Артем Кузьменчук, Житомирська область

Виріс у русифікованій і далекій від релігії сім’ї українців, які довгий час жити далеко від України (у Казахстані).

Коли сім’я повернулась, то багато традицій були незрозумілими й майже чужими — Різдво? Різдвяний стіл? Колядки? Що це, як це, для чого? Наше коріння було геть відірваним.

Вперше пощастило потрапити на справжнє Різдво вже у 2000-х — запросили до столу великої родини у глибинці Житомирської області.

І ото було диво: чисто прибрана хата, великий, щедрий стіл з безліччю смакоти, бабуся на чолі дійства, члени сім’ї, які приїхали здалеку (це ж Різдво!), діти, які співають колядки і їх частують. І все це на кілька годин, у піднесеному настрої, після святкової служби в церкві.

Тоді зрозумів суть свята і прийняв його: українці так збирались з покоління у покоління, відчували підтримку одне одного, приналежність до чогось спільного і рідного.

Не став більш релігійним, але кілька років тому зробив зірку і ходив із нею до друзів — співав колядки, підіймав настрій, нагадував про таку традицію.

Оля Бродська, Київська область

Я теж виросла у русифікованій родині з радянськими цінностями.

Ми святкували 1 та 9 травня, Новий Рік.

Різдво та інші релігійні свята лишалося за кадром.

Вже у підлітковому віці я потрапила на якусь безкоштовну виставу на Різдво та походила з колядниками по квартирах. Заробила 5 гривень і купила свій перший лак для нігтів – фіолетовий ?

А коли дізналась історію Нового Року – була шокована і перестала розділяти Різдво та Новий рік.

Релігійності мені це не додало, але є якесь особливе відчуття дива на Різдво. Коли навколо так багато людей вірять, починаєш і сама переймати різдвяний вайб ❤️

Саша Семенченко, Київська область

В моєму дитинстві щороку на Різдво ми їхали до бабусі в село (Білоцерківський район).

Які б події не намагалися зруйнувати наші плани – усі як штик сиділи за одним столом 6-го ввечері.

Соромʼязливі колядки для родичів; стіл, який вже прогнувся від кількості страв; бабуся, яка питає, чого я нічого не їм, панкреатин на допомогу – все по класиці ?

Якось ми з батьками навіть застрягли посеред поля на вузькій дорозі, бо все замело снігом.

Жодної хати поруч, ні живої душі, про евакуатор взагалі мовчу.

Досі не розумію, як тато відкопав нас тоді, але до столу ми встигли, бо сніг снігом, а Різдво – то святе ♥️

• Даня Бумаценко, Полтава

Вечорами на Різдво ходив в гості до хрещеної. На жаль, бачились тільки раз на рік, тому це була довгоочікувана зустріч.

Кутя, подарунки і різдвяне чудо в теплих розмова – ніякої магії.

А ще: «як там в школі», «чи є дівчинка» та низка інших крінжових питань, через які я червонів.

Запам’ятався один вечір, коли після застілля всі дорослі почали танцювати під пісні своєї молодості.

А малий я спостерігав за цим трошечки хмільним дійством.

Тоді я зрозумів, і, напевно, визначився із майбутніми цінностями. Відтоді родинне коло – найкращий варіант святкування Різдва та Нового Року.

Тепер, коли я сам собі Санта Клаус та Миколайчик, хвилюють інші цінності – кар‘єра, розвиток і бла-бла-бла.

Вже байдуже від тих подарунків, головне: як заплатити за оренду квартири та не втрапити у халепу із кредитами.

Рано чи пізно втомлюєшся від постійного руху. Іноді хочеться бути просто дитиною, і ходити на кутю до хрещеної.

Ірина Андрейців

шеф-редакторка “Вечора”