Покази тільки з 21 по 22:00: як митці знімають Хмельницький і показують його просто неба

Неділя. Пізні сутінки… Люди поспішають насолодитися прогулянкою до комендантської години.

Втомлені, невиспані через нічні сигнали повітряної тривоги, вони ідуть головною пішохідною вулицею Хмельницького.

Дівчина збентежено щось розповідає знайомому, компанія друзів обирає заклад для вечері, а літній дідусь гуляє з собакою…

Загоряється яскраве світло. Погляд перехожих завмирає.

Через проектор на стіні місцевого театру з’являються випадкові світлини незнайомих людей.

Перехожі стають свідками втілення вуличного мистецтва. Вони потрапляють на стріт-виставку. На побачене реагують по-різному:

“Таке відчуття, що у цих фото немає границь. Круто, коли пересічні речі, які не помічаєш в житті, стають мистецтвом. І класно, що вуличні фото можна глянути прямо на вулиці”, – каже хмельничанка Яна.

Вона, як і її товариш Олег, бачать таке видовище вперше. Та серед людей на фото є і ті, кого вони добре знають.

“Щойно помітив на цих фото свого сусіда Антона, він у моєму під’їзді живе. Обов’язково скажу йому про це”, – каже Олег.

”Атмосферно бачити різні роботи фотохудожників, щовихідних. Це прикольно… Я частенько приходжу сюди саме для цього. Що подобається у світлинах – відвертість, мабуть”, – додає інший хмельниччанин Сергій.

Що це і хто робить

Так би мовити, повернути мистецтво на своє місце торік вирішили українські митці, організувавши в Хмельницькому урбаністичний проект ROZOU UKRAINE (RO – вулиця японською, ZOU – зображення).

Основне його завдання – зафіксувати і зберегти час, в якому ми живемо. З усіма протиріччями та перевагами, кажуть автори світлин.

“Цей проєкт про культуру, яка йде до людей. Їм не потрібно виділяти час, одягатися, аби піти кудись. Це робимо ми – фотографи, ідучи до громадськості із мистецтвом.

Так наша спільнота піднімає українську фотографію, це певна рефлексія, яка дає реальний зріз життя. Буває, ти за долю секунди наводиш об’єктив на людину чи якийсь предмет і вуаля, все вдалося.

А, буває, приходиш на локацію і чекаєш моменту… допоки хтось не зайде, чи не пролетить птах, який оживить фото. Тут важливо, аби те, що фільмуєш, було в одному стилі і передавало настрій. Такі випадкові світлини є найправдивішими”, – підкреслює автор світлин, учасник проєкту ROZOU UKRAINE, член Національної спілки фотохудожників України Сергій Аніськов.

Каже, цей проєкт – про життя, яке стане минулим для нащадків. Сьогодні ж – це можливість побачити речі, на які майже не звертаєш увагу.

“Ми намагаємося зловити мить і перетворити її у мистецтво, розуміючи, що вона ніколи більше не повториться.

Це і відрізняє фотомитців від художників, що створюють щось на полотні. Наша місія важлива для людей, які в майбутньому будуть сприймати ці світлини, пропускатимуть через себе подію. Тут в кожного фотографа є своя філософія, як і в глядача”, – ділиться Андрій Півень, фотограф з Донеччини, учасник ROZOU UKRAINE.

Звідки пішла така ідея

Започаткував такий фото стріт-арт японський митець Тадаші Ониші. Ідею підхопив його український колега Євген Бондаренко родом із Краматорська.

Євген уже другий рік поспіль в українських містах, спільно з іншими фотографами, популяризує вуличні світлини.

“Ініціатива діє з 2018 року. В 2020 я познайомився з Тадаші через Instagram. І він запропонував організувати такий проєкт в Україні.

Першопоказ був в Одесі у 2021 році, потім у Кривому розі, Нововолинську, Полтаві… і ось уже рік він діє в Хмельницькому.

Це свого роду протест проти класичної фотографії. Авторами світлин зазвичай є фотомитці, що захоплюються японською вуличною фотографією.

“У своїх роботах ми наслідуємо стиль, у якому розмитість, різке зображення простору не брак, а перевага”, – пояснює Євген.

У Хмельницькому проект показують щонеділі. Фото вмикають на білій стіні місцевого театру з 21 по 22 годину, коли в місті уже суцільна тиша, проте воно ще не спить.

За один сеанс автори презентують близько 300-400 світлин, залежно від того, скільки фотографів залучені до виставки.

Свіжі роботи за необхідності доповнюють архівними кадрами.

Так, кажуть, під час трансляції виставки вулична фотографія повертається на вулицю. Та не усе відзняте потрапляє на проектор.

“Готуючись до презентації в тому чи іншому місті, зазвичай я роблю одну фотовилазку в тиждень.

Під час такої прогулянки вдається отримати десь 100 фотографій. У моєму архіві їх уже понад 10 000, разом із чорновим матеріалом. Серед них близько 3 400 відзняті у Хмельницькому” – каже Бондаренко.

На таких фотопрогулянках в об’єктив фотографа може потрапити будь-що: старі вагони потягів, закинуті будівлі, світлофори, зруйновані дороги, дощові вулиці, ранкова роса, усмішки на обличчях людей, їхні прогулянки берегом Південного Бугу чи сумний погляд біля портретів загиблих на війні Героїв.

Головне, аби світлини відображали реальне життя.

“Загалом, як і раніше, так і зараз – люди перебувають “у собі”. Проте під час повномасштабної війни вони стали більш настороженими. Особливо помітно, як змінюються їхні емоції після повітряних тривог, безсонних ночей та коли вони щось насторожено видивляються у своїх гаджетах”, – спостеріг Сергій Аніськов.

• Фоторепортаж з Дніпра: як вечоріє на найбільшій набережній Європи
• Вечірній фоторепортаж з Ужгорода – єдиного облцентру без комендантської години

Ірина Білоока

журналістка, Хмельницький