“Третя після опівночі”: максимально сенсорний репортаж із темряви

Чи боїшся ти темряви?..

Чи вмієш ти бути у ній, чи знаєш, як жити, коли вимикача світла немає? Я розкажу тобі. І ти побачиш. У темряві.

Та спочатку… Спочатку треба дочекатись поки з’явиться вільне місце на екскурсію – а я поведу тебе саме туди. У музей. Та не спіши крутити носом: це незвичайний музей. Тому я чекатиму можливості піти.

…У мене йде близько тижня, щоб мій вільний час співпав з вільним місцем у групі. Справа у тому, що багато людей одночасно навряд вихоплять вайб цього місця. Максимум 6 учасників.

Старий центр Києва. По мапі наче десь тут. Дивлюсь навколо – о, табличка-вказівник: 3:00 та це саме шрифтом Брайля. Назва музею – “Третя після опівночі”, а шрифт Брайля – бо гіди тут незрячі.

Ще кілька табличок, і я на місці. На рецепції просять покласти до камери схову усе, що може давати хоч якесь світло. Ех, друзі, цього разу прямої мови спікерів не буде, бо телефон я кладу до чорно-жовтої комірки.

Поєднання чорного та жовтого є найбільш контрастним, його найлегше помітити слабозорим людям. Тому випуклі плитки на станціях метро, обмежувальні полоси та інші попереджувальні помітки роблять саме таких кольорів.

-Ви можете бачити якісь спалахи світла – це нормально. Це мозок грається з нами, через півгодини адаптуєтесь до темряви і ці ефекти зникнуть, – приблизно так попереджає нас пані адміністраторка перед екскурсією. Телефон у комірці сумно зітхнув, бо пам’ять у мене як у рибки і слова точно були іншими. Та сенс лишається.

Двері закриваються за мною, і світло зникає. Нас зустрічає гід Ярослав Плюта. Просить зробити кілька кроків вперед, тримаючись за стінку. Стінка м’яка. Пахне кондиціонером. Кліпаю очима – ось вони, спалахи. І суцільна темрява. 

Ми у першій залі. Тут… Що це, голови? Аби не справжні. Ярослав запрошує їх добряче обмацати і здогадатися, чиї бюсти під нашими пальцями. Уява працює на максимумі: так, що це, очі? Якісь дивні. Багато волосся. Гід підказує, що це хлопець. Ми на локації з відомими особистостями і точно його знаємо. То що з очима?

Здається, я зараз йому в мізки залізу – не виходить зрозуміти. Гід питає, що люди носять на обличчі…

-Аааа, Гаррі Поттер, це окуляри!

-Ну…Це Джон Леннон. Але принцип ви зрозуміли

Так-так, принцип ми зрозуміли. Хто там ще є, не скажу, приходьте і самі помацайте.

Ми йдемо далі, тут картини. З цим набагато складніше, але з Моною Лізою я впоралась. Після підказки, що ось оце у неї схрещені руки, а не гілки дерева. Бачити пальцями складно, вони якісь наче незручні для цього. Нігті заважають і, наскільки розумію, відсутність розвиненої тактильності. 

Але навіть якщо твої очі ніколи не бачили, ти можеш роздивитись картини руками. Я мала міф, що незрячі асоціюють кольори з температурою: гаряче – червоне, холодне – синє. Та насправді кольори передаються текстурою: один колір гладенький, інший шершавий, третій – щось середнє.

Як це – переходити дорогу, коли нічого не бачиш?

Наступна наша зала… Це не зала. Чую звуки машин, голоси людей. Ярослав дає нам білі (це він сказав, що вони білого кольору) тростини: зараз ми вийдемо на вулицю, і там вони потрібні. Через темряву, до якої звикла, здається, ніби справді виходимо на вулицю.

Тротуар. Проїжджа частина. Кнопка, яку треба натиснути, щоб перейти дорогу. Божечкі, страшно же. Гід каже, скільки й куди приблизно кроків, де буде сходинка, яку маємо намацати тростиною. Йдемо. По відчуттях – справді переходимо дорогу та нічого не бачимо.

Фух, нарешті знову тротуар! Адреналін пульсує у скронях. Та Ярослав заспокоює: білий колір добре видно здалеку, саме тому тростини білі. Ми рухаємося по стінах великого міста. Вони з різних матеріалів та мають різне призначення. Я притискаю до них руки так, наче від цього залежить моє життя. Ось паркан. Ось теж паркан, але низький. А це що? Ой. Скло. Шкіра. Метал. Здаюся, що це?

-Та це ж мотоцикл. Припаркований неправильно

А це…Це я знаю, це… Не знаю. Якесь квадратне з пластику.

-Кавовий автомат. Ось вам гроші, купіть собі кави

Тааак. Квест значить. Ну ок. Знайти дірку, засунути гроші. Знайти кнопки, відрахувати п’ять та натиснути шосту. Тепер слухати: має вистрибнути стаканчик, з шипінням набратись кава. Пуньк – мішалка опустилась у напій. Клац. Пік. Готово. Обережно забираю. Далі йдемо на лавочку. Сидимо, п’ємо каву десь на Шулявці. Наприклад. 

Зараз час для спілкування – Ярославу можна ставити питання, і я з радістю користуюсь цією нагодою. Дізнаюся, що незрячим людям потрібна професійна реабілітація. 

-А позначки шрифтом Брайля, світлофори зі звуковими сигналами?

-Реабілітація.

Після реабілітації незряча людина в принципі здатна обходитись без цього, проте, звичайно, з тактильною плиткою, озвученими світлофорами набагато зручніше. Простір, доступний для всіх, має стати нормою. Та реабілітація – це першочергова потреба і проблема в Україні.

Ще можуть стати в нагоді собаки-поводирі, але їхні можливості обмежені: попередити про небезпеку чи провести знайомим маршрутом. На думку Ярослава, незряча з народження людина чи та, що втратила зір, має бути сміливою. Не ставити на собі хрест, не закриватися вдома, не нити, не спихувати усі проблеми на державу чи соціум. А йти і досліджувати простір навколо себе. 

Білу тростину видно здалеку. Люди готові допомагати. Частіше, до речі, їхня допомога не потрібна. Та якщо ви помітили, що незряча людина вагається виконати якусь дію чи шукає допомогти – торкніться долонею до її плеча. Це найменш інтимний жест.

Про що не питати незрячих?

Про що краще не питати незрячих? Про зір. Як і коли втратив, чи відрізняє світло від темряви… Все це недоречне. Питайте про те саме, що питаєте зрячих. Зараз вистачає додатків, які роблять їхнє життя наповненішим: переведення звуку в текст, наприклад. Один мій знайомий через цей додаток такі пости у фейсбуці викатує – складно повірити, що він їх не бачить.

А ще є додаток, який допомагає розібратись з продуктами. До речі, ми якраз зайшли у магазин. Це цибуля, це мило, це цукор. А, рис? Ок, рис. А це банка консервів. Вони стандартні, тож тепер добре було б дістати смартфон, навести на банку та почути, що у ній.

З продуктами куди піти? Додому! Двері під’їзду. Старий замок, де треба одночасно натиснути три цифри. Хана манікюру. Але впоралась. Сходи. Квартири. Довго шукаю номер потрібної – для цього треба пообніматися з іншими дверима у пошуках номерів. Відкриваю. 

Коридор, кухня. Ярослав пропонує налити воду у чашку. Наливаю забагато, вода скрізь. А як треба було? Покласти у чашку спеціальний пристрій: він пікне, коли води набереться достатньо. Розумно. 

У квартирі піаніно. Пальці пам’ятають “собачий вальс”. У темряві звучить епічно. Нам дають листочки та ручки, щоб написати самим собі послання з темряви. Пишу. Потім побачу, що цей корявий почерк майже не відрізняється від мого звичайного.

Наша остання локація на іншому кінці підвісного мосту. Він хитається, але йду уже впевнено. На невеличкій терасі зупиняємося. Ми у парку. Чути музику, спів пташок. Ярослав пропонує уявити, що ми все це бачимо. 

І уяву не треба довго просити: я стою у повній темряві і заворожено дивлюся на зелену траву, різнобарвні квіти, яскраві дитячі майданчики, ларьок з морозивом. Як красиво!..

…Нам радять не відкривати очі одразу, щоб ми швидше адаптувались до світла. Проводять у кімнату, де ми можемо спробувати написати щось шрифтом Брайля. Стукаємо по дощечці – виходить. Навколо нас тут багато книг, ігор. Затишні зони для проведення дозвілля. Сюди приходять потусити, відсвяткувати дні народження – тут вирує життя. 

Спочатку у приміщенні “Третьої після опівночі” хотіли робити квест-кімнату, проте власники почули про ідею такого музею від друзів, які за кордоном відвідували схожий, і загорілись нею. Самі до відкриття в таких музеях не були і це насправді було принциповою позицією, щоб не обмежувати себе готовою реалізацією.

Тепер у Києві є місце, де можна пізнавати темряву та самих себе. Звісно, однією цією екскурсією все не обмежується – варіантів проведення часу у темряві вистачає. Наприклад, побачення. Сходили б?

Свіже повітря. Виходимо на вулицю. Чую вітер у листі дерев та шум траси. Бачу. Бачу, все бачу!

Одна з екскурсанток зітхає:

-Тут має побувати кожен. Особливо діти. Тоді світ буде добріше. Ох, не дай боже…

А що думаю я? Що нам би простоти і легкості. Ну не бачить людина. Ну не ходить. Або не чує. Теж мені подія. Відкинемо акценти на тому, що “не так” – помітимо те, що насправді важливе. Хто не бачить очима – бачить вухами, хто не ходить ногами – ходить протезами чи руками катить візок. 

Хто не чує вухами – чує серцем.

А чути серцем набагато важливіше, ніж вухами…

Ольга Бродська

журналістка