«Іноді просто помовчати поряд — вже сильна підтримка»: Тетяна Трощинська про життя з втратою і пошук опори

Втрата з якою важко змиритись — це ситуація з якою зіткнулись у житті журналістка і медіаменеджерка Тетяна Трощинська.

«У 18 років за 18 днів», — сказала вона про свого сина Тараса, який помер від онкозахворювання у 2023 році. Їй важко про це говорити, але вона говорить, щоб підтримати інших українців, які пережили втрату.

У новому випуску подкасту «Їде Дах» Тетяна Трощинська поділилась досвідом проживання травми й психологічної допомоги.

Вечір.Media публікує головні тези подкасту.

Нижче — повна версія розмови Тетяни Трощинської із журналісткою Юлією Забєліною у новому подкасті «Їде Дах» на YouTube-каналі «Щиро кажучи».

Зараз важливо заощаджувати ресурс

«Їде Дах» — подобається цей вираз, ми часто про це кажемо, собі і іншим. Але… дах у нас не їде.

Якщо люди, до прикладу, у фейсбуці здатні сратись через якусь фігню до піни з рота, то точно нічого не поїхало. Все ок.

Бо є такі ситуації і стани, коли настає повне безсилля і апатія.

Думаю, менше «їде дах» у тих, хто адаптується, а не тримається. І чим більше ми будемо казати собі — тримаємось, все добре, тим більше він їхатимете.

Бачу вихід для себе в адаптації, у роботі з реальністю, у бережному ставленні до своїх ресурсів.

Мене зараз підтримують друзі, чоловік, батьки, Підтримує те, що я підтримую інших. І добре підтримує робота.

Але… це тільки моя ситуація. Ніяких загальних рецептів, щоб «триматися» не існує. Напрягають люди, які дають універсальні поради іншим щодо того, як справлятись зі стресом.

Світ прекрасний, шкода, що мій син його не побачить

Травма втрати — болюча і сильна. Але, впевнена, що у всіх, хто пережив це, бувають моменти, коли ми розслабляємось. Коли відчуваємо моменти щастя.

Маю свіжу втрату, помер син 18 років, але відчуваю це.

Дивлюсь на це світ, на небо, особливо, коли насуваються грозові хмари. І думаю, — «Боже, який цей світ прекрасний! Маю цю прекрасну мить».

А потім думаю, що цей прекрасний світ мій син вже не побачить. Як десятки й сотні інших синів, дочок, мам, татів.

Війна, російські ракети літають, але все одно такі миті щастя бувають.

Ми «тривожний» народ

Зараз відчуваю — я фізично втомилася. Відчуваю це по стану, ніби ніколи не висипаюсь.

Наче постійно чимось завантажена голова, не здатна на креативні речі. Здатна тільки виконувати велику кількість оперативної роботи, якій у журналістиці кінця краю немає. І все.

Цей стан з нами давно. Але зараз у нас для цього є цілком реальні причини для тривоги: втрати людей, домівок, рідних міст, рідні в окупації.

А от коли бачу у фейсбуці коментарі, на кшталт «Не могла спати три дні, бо загинув той, кого я не знала», то хочу звернутись — люди, вчіться керувати своїми емоціями й тривогою.

Це так важливо зараз: ставитись екологічніше до самих себе.

Бачу підлітків віку мого сина і завжди бажаю здоров’я

Втрата — це частина випаленої душі, дірка, яку нічим не заповнити. Нічого не поробиш, з цим доведеться жити.

Мені складно прийняти ідеї, що «душа прилітає» через 9, 40 днів після смерті, потім відлітає і ми живемо собі далі. Ні, це так не працює. Маємо порожнечу всередині, яка не зникає, люди живуть з нею завжди.

І в інших людей не повинно бути почуття провини, що вони не можуть цю порожнечу заповнити. Можна просто бути поруч, просто мовчати й цього достатньо.

Зараз маю невеликий ритуал. Коли бачу підлітків віку мого Тараса, то завжди подумки бажаю їм здоров’я. Не знаю, чи це допомагає, але мені важливо бажати цього, бо зрозуміла цінність.

Не плутаймо підтримку друзів з психотерапією

Психотерапія, підтримка і допомога — це різні речі. Підтримку і допомогу нам дають наші близькі. А психотерапія — це вже професійна річ. Якщо після втрати чи через стрес відчуваємо постійний дискомфорт, то варто все ж йти до спеціаліста, а не розраховувати на рідних і близьких.

Хтось називає підтримку друзів «психотерапією». Ні це не те саме, не плутаймо.

Я жодного дня не була у психотерапії, але мене не треба слухати — це суто мій досвід. Є ті, хто без професійної допомоги з ліжка встати не може і ніякі найкращі подруги, близькі з цим не допоможуть впоратись.

Вони можуть щиро хотіти, але не знають, як це зробити.

Ще про ментальне здоров’я:

Артем Кузьменчук

головред «Вечора»