«У кожного є своя майстерня — вона всередині нас»: вечори художниці Христини Стринадюк з Гуцулії

Христина Стринадюк — графічна дизайнерка та художниця зі «столиці Гуцулії», міста Косів.

Зараз вона живе й працює в Івано-Франківську.

Разом з чоловіком вона перенесла майстерню дідуся Михайла Стринадюка з косівської вулиці у будинок у великому місті.

Про її майстерню «Коцюбинського, 10» кажуть, — «Ціла вулиця з будинком в… одній творчій квартирі».

Христина прийняла творчу естафету дідуся. Займається різьбярством, створює принти на тканині й папері, вчить і надихає інших.

Як ілюстраторка книжок співпрацювала з видавництвами «Фонтан казок», «Легенда», «Видавництво».

В інтерв’ю «Вечору» Христина розповіла свої пошуки української автентики й про те, чим вона наповнює свої вечори.

Далі — пряма мова мисткині.

Росла там, де творити — норма життя

З дитинства любила малювати. Росла поруч із геніальною людиною — моїм дідусем.

Був годинникарем, столяром й різьбярем.

Не розуміла, що таке мистецтво. Але росла там, де творити — норма життя.

Якщо зранку до вечора дивитись, як хтось щось постійно створює, то й сам цим займешся. Так сталось і в мене.

Вчилась на графічну дизайнерку. Дізналась про станкову графіку, гравюри. Склала «два плюс два» й спіймала себе на думці — «Роблю те, чим займався дідусь!».

Він різьбив і я різьблю. Тільки я пішла далі: прокатую форми фарбою і віддруковую.

Кожен носить у собі свою майстерню

Маю думку: дім — це те місце, де ти є.

Говорила з українцями, які через російсько-українську війну втратили дім. Знайшли в собі сили створити вечірній затишок на новому місці.

З’ясувалась, що моя історія, — переїзд з майстернею «Коцюбинського, 10» з міста Косів у Івано-Франківськ, — надихнула інших не опускати руки.

Зараз це формулюю для себе так, — «Кожен носить у собі свою майстерню».

Для когось це місце і стан, щоб віддатись письму. Для іншого — щоб помалювати. Або готувати.

Місце і настрій, в яких ми шліфуємо самі себе, стаємо кращими.

Про це й кредо моєї майстерні, — «Ми — не про адресу, ми про цінності».

Хочу, щоб це надихало інших: якщо додому повернутись немає можливості, то дім можна створити там, де ви зараз.

Хочу створювати унікальні речі про Україну

Якось прочитала у коментарях до альбому сувенірної продукції, — «Ото шароварщина!».

Розумію цей біль. У туристичних місцях часто продається сувенірна продукція низької якості.

Захотіла це змінити, донести до загалу традиційні орнаменти, локальні й унікальні речі.

Не завжди вдавалось знайти «контакт» з широкою авдиторією, зацікавити.

І ось у 2014 році сталась перша хвиля піднесення. Українці звернулись до своєї культури, коріння, автентики.

Повномасштабний напад росії у 2022 році підсилив цей запит.

Люди шукають унікальні речі про Україну. Такі, щоб дали відчуття: «Так, я українець/українка, це моє!».

Вечори дослідження України

Кілька років тому виграли з друзями грант House of Europe й створили проєкт — «Жити (з) мистецтвом».

Це онлайн-галерея, яка розповідає про гуцулів. Хочемо, щоб люди більше знали про культуру Гуцульщини.

Створили мапу краю з розповідями про його митців, мистецтва, особливості — літературу, гастрономію (створення сирних коників), виробництво музичних інструментів, діалекту гуцулів тощо.

Вечори підготовки проєкту були наповнені крутими відкриттями — «О, і таке в нас є!».

Після перемоги України хочемо з командою наповнити проєкт новими історіями. І надихнути людей в інших регіонах розповідати про свій край.

Яка наша Слобожанщина? Чим особлива? А Наддніпрянщина — чим не схожа на решту України?

Мій вдалий вечір — той, коли не треба працювати. Є вільний час і можна подумати рідкісне «Чим би зайнятись?».

У такі вечори читаю. Ділюсь своє полицею:

• «Жага до життя» Ірвінга Стоуна. Так сподобалась книга, автор пише біографії митців, досліджує їх життя.
  
• «Пройти крізь стіни» Марини Абрамович. Художниця перформансу, мисткиня з Сербії. Вона пише про своє життя, про подолання болю, виснаження, небезпек.
  
• «На високій полонині» Станіслава Вінценца. Мені ця книга, як розшифровка генетичного коду Гуцулії.
  
• «Дорослі діти емоційно незрілих батьків» Ліндсі К. Гібсон. Це з останнього. Цікавою буде всім — людям у ролях, як батьків, так і дітей.

У вільний вечір можу забігти на YouTube. Піти гуляти містом або горбами, якщо я в горах.

Найчастіше свій вільний вечір розділяю з чоловіком.

А якщо є потреба, то усамітнююсь для самоаналізу: що зробила, що планую.

Мрію про рутину життя і передбачувані вечори

Їмо двічі на день — снідаємо й вечеряємо. Готуємо найчастіше самі. Іноді готую я, іноді чоловік.

Люблю, коли у страві багато овочів. А чоловіку подавай м’ясо.

Можемо пасту зробити. М’ясо тушковане з гарніром, салати, кулешу з бринзою й грибами.

Якщо готую борщ, то обов’язково з квасолею.

Ввечері п’ємо чай або просто воду.

Після трьох років лікування від депресії у мене немає «ввечері я ніколи не».

Зараз не існує справ, які ввечері для мене недоречні.

Іноді мій активний день тільки починається ввечері. Можу вперше поїсти. Робити справи, які накопичились.

В ідеалі не хочу ввечері відчувати тиск справ. Було б чудово створити у житті передбачувану рутину й вечори, де є правила, — «ввечері я ніколи не».

Найпам’ятніші вечори — з дитинства

Ґрунт моєї ідентичності — у дитинстві. Це вечори й час з батьками, дідусем, бабусею.

Типовий вечір тих часів — мені п’ять років, бабуся готує вечерю, дідусь доробляє свої творчі роботи.

Мені приємно бути залученою у цих справах. Допомагаю бабусі, хоча більше, певно, заважаю. Чи перебираю різнобарвні ґудзики у шухляді креденса.

Могли з бабусею розпалити піч, похазяйнувати біля курей і кіз. Поки бабуся мила посуд на літній кухні, я слухала вечірню казку для дітей. Опісля казки — спати.

Звучить звичайно й просто. Але в тих вечорах стільки цінного спокою. Звичних речей, які дають відчуття безпеки.

В такі вечори знаєш — завтра буде новий день, нові гарантовано хороші враження.

Хотілося швидше заснути, щоб те приємне й звичне завтра скоріше настало.

Зараз у моїх вечорах більше страху перед невідомим. А приємного очікування майже немає.

Хочу вірити, що наші безтурботні й спокійні вечори повернуться після перемоги України.

Ще про творчі вечори:

Артем Кузьменчук

головред «Вечора»