«Важко проживала розлучення і не спала»: знавчиня мистецтва Катя Тейлор про досвід психотерапії та тривожний розлад

Катя Тейлор — українська знавчиня мистецтва, яка вчилась у коледжі Christie’s Education у Лондоні. 

У 2014 році вона поїхала з рідного Луганська в Київ через напад росії. А під час великої війни займається підтримкою українських митців. 

Заснувала ГО «Порт Культури», щоб просувати українські культурні ініціативи у світі й доносити їх цінність. Співпрацювала з ЮНІСЕФ, ООН Жінки, USAID тощо.

У розмові з журналісткою Юлією Забєліною (вчиться на гештальт-терапевтку) для подкасту «Їде Дах» Катя поділилась своїм досвідом психотерапії, життям з депресією і тривожним розладом, практиками для заспокоєння. 

Вечір.Media публікує головні тези подкасту.

Повна версія розмови Каті Тейлор і з журналісткою Юлією Забєліною у новому подкасті «Їде Дах» на YouTube-каналі «Щиро кажучи».

Йди повільно туди, де страшно — не тікати

«Як ти, тримаєшся?», — відповідаю собі на це питання щодня. 

Бо іноді тримаюсь, іноді ні. Іноді нема за що триматись, іноді нема за кого, іноді не варто триматись. Однозначної відповіді немає, але завжди знаю — у себе самої є я. 

І як би не було важко, я себе не підведу. Точно з усім цим впораюсь, буду проживати це, не перескакуючи погане, проживати момент, яким би він не був. 

Заведено вважати, що від поганих, складних почуттів треба тікати, а шукати тільки хороше. 

Але у своєму житті я вчуся залишатись у всьому, що стається, проживати це. Бо в усьому є краса, іноді вона болюча, іноді вона прекрасна і приємна. Якщо проживати все, що нам випадає, то все набуває сенсу, картина цілісна. 

Не тікати від складного мене навчило життя. Був випадок, коли побачила море і зрозуміла: хочу зайти у нього. Вода була холодна і я вирішила, що швидко забіжу у нього. 

Побігла, вскочила у якусь яму під водою і не ходила два місяці. 

Мене настрашило, що вода холодна. Але, якби я зайшла у воду повільно, вирішила відчувати, що відбувається, то скоріше за все травми б ніякої й не було. Був би досвід. 

Це ілюстрація до мого принципу зараз — треба повільно йти туди де страшно.

Пам’ятаю — нескінченного ресурсу не існує

Будь-який ресурс обмежений — це добре засвоїла і не забуваю. 

Якось мала 4-5 місяців «нонстоп»-життя — постійно у дорозі, подорожі, виставки, пошук нових рішень. Коли ця велика європейська поїздка з виставками закінчилась і я перетнула кордон, то відчула, що я на межі. 

Одразу лягла під крапельницю і тиждень відновлювалась. 

Важливо балансувати між цими двома станами: часом інвестицій у зовнішній світ, задачі і часом, коли повертаєшся до себе. Є люди, які це вміють, я вчусь і це дається мені важко. 

Бувають моменти, коли думаю про людей, які воюють за нас, за нашу перемогу. І от на тлі їх героїчних вчинків є моя ситуація, коли я просто не можу дійти до роботи, бо в мене більше немає сил. 

Ці та інші порівняння часто приводять до думок — «я не гідна», «я не така класна», «я не змогла, а ось хтось зміг». І продовжую себе ґвалтувати для того, щоб щось зробити.

Раніше думала — маю багато енергії! Не знала, що тривожусь

Не можу довго залишатись вдома: для мене це обставини, де я нічого не можу змінити. Мені треба виходити за межі фізично обмеженої реальності та робити щось нове, за що я буду себе поважати. 

Раніше, коли не знала, що маю тривожність, то думала — у мене просто багато енергії. А коли дізналась, то стала обережніше до себе ставитись, шукати шляхи, як себе заспокоїти. 

У життя сталось розлучення і так важко проживала його, що просто перестала спати. Тоді поставили діагноз і призначили лікування, почалось зцілення. 

Зараз я вже жартую про себе, що діагноз «тривожність» для мене вже не актуальний. Але розумію: будь-який тригер може збудити нервову систему, «розхитати» її. 

Якщо є тривожність, то варто шукати практики, які дають стан спокою — медитації, заспокійливі чаї, все, що активує парасимпатичну нервову систему (домінує у стані спокою, сприяє відновленню запасів енергії під час відпочинку, викликає заспокійливу і розслаблювальну дію — ред.). 

Не думаю, що терапія — це щось, що вилікує вас від травми. Але це допоможе з усвідомленням, що з вами.

Бігла марафон без підготовки, подорожувала 48 годин без сну — і тіло мені помстилось

Мала ситуацію відсутності контакту: є якесь тіло, є якась голова, і не було розуміння, що ці речі взагалі якось пов’язані між собою. 

Нічим не хворіла, була здорова, могла бігти марафон без підготовки, 24 чи 48 годин подорожувати без сну і мені нічого не було. 

Я не відчувала тіло, ігнорувала тіло, довго використовувала його для якихось своїх зовнішніх потреб. І воно почало мені потроху мститись. 

В якийсь момент я опинилась в ліжку, з якого не вставала майже пів роу. Це сталось через те, що я не чула сигнали свого тіла. Було багато червоних прапорців від нього — куди не йти, чого не робити з собою. 

У 30-35 я зустрілась з наслідками всіх своїх виборів, які робила раніше. Відсутність піклування про себе довела до цього. Усвідомила, що маю страх смерті. 

Довго не могли поставити діагноз, що зі мною, а я просто не могла встати з ліжка. В якийсь момент вдалося наново із самою собою навчитись взаємодіяти, познайомитись. 

Глибока депресія, антидепресанти й через рік почався шлях зцілення, формування іншого відношення до себе. 

З тої пори шукають відповідь на питання, — «Як зробити так, щоб відчувати себе весь час добре? Не провалюватись у той відчай, який пережила».

Ще про вечори ментального здоров’я:

Віта Корнієнко

журналістка «Вечора»