Вечірні професії, яких більше нема: що робили і як виглядали ліхтарники

Київ до кінця XVIII ст. з настанням вечору занурювався у темряву. Звісно, мандрувати містом після заходу сонця було нелегкою справою. Ніч приховувала міських грабіжників, вбивць, ями та рови. Одні грабували, в інші можна було ненароком впасти – небезпека всюди.

Проблему освітлення нічних вулиць вирішували по-різному.

Наприклад, у Лондоні існували «лінкбої» – хлопці, які несли запалений факел, вказуючи дорогу. Та часто вони були лихими й заводили людей одразу в руки грабіжникам. 

Така ситуація робила нічні прогулянки дійсно ризикованими, аж поки мер Лондона Генрі Бартон на початку XV ст. не наказав містянам вивішувати ліхтарі на фасадах будинків.

Ініціативу на століття пізніше перехопила Франція. Для освітлення першими ліхтарями використовували звичайні свічки, тому вони давали мало світла. 

У Києві міське освітлення з’явилось тільки тому, що цесаревич Павло із дружиною у 1781 році мандрували через нашу столицю.

По всьому місту встановили ліхтарні стовпи. А серед переліку професій виникла нова – ліхтарник.

Ліхтарники стали одним із вечірніх символів міста у 18-19 століттях.

Що робили і як виглядали ліхтарники

Робота ліхтарника була непростою. Вони починали зміну задовго до настання сутінок. У світлу пору доби в спеціальну лампу, яку поміщали всередину ліхтаря, заливали олію. А коли темніло, ці ліхтарі запалювали.

Один ліхтарник часто мусив слідкувати за двадцятьма ліхтарями. Пересуваючись вузькими вуличками міст, він щодня долав довгі дистанції при будь-якій погоді. Робочий час ліхтарника закінчувався пізно вночі.

Ліхтарники мали бути не тільки фізично витривалими, але й готовими стикатися з небезпеками нічних вулиць: від зустрічей із злочинцями до потенційних ризиків, пов’язаних з роботою на висоті.

Щоб запалити ліхтарі, чоловіки носили із собою спеціальну розкладну драбину, яку прикладали до стовпа. Крім драбини, в арсеналі ліхтарника був маленький ліхтар, від якого запалювали вже великий вуличний. Також вони мали щипці та ніж, щоб обрізати фітіль. Губка, щітка та вода були необхідні для миття скла.

Після запалювання ліхтарів, працівники усю ніч слідкувати за тим, щоб світло горіло, а скло було чистим.

Ліхтарники носили робочий одяг, який захищав від вітру і дощу. Часто на голові була кепка або капелюх.

Чим заправляли ліхтарі: еволюція від спирту до газу

Перші ліхтарі були на спирту. Кажуть, що вночі містяни його вичерпували. Щоб вирішити це питання, придумали сучасну модель скляного ліхтаря, який замикали на ключ.

Тоді вже самі ліхтарники, користувались службовим становищем, випивали спирт й одразу ставали нездібними до роботи. Так з’явився образ ліхтарника-пияка. 

Наступним ноу-хау у ліхтарній справі став світильний спирт – це суміш спирту та скипидару. Такі лампи потрібно було відвозити у спеціальні депо, де їх заправляли сумішшю, а потім повертали на місце.

Але й ці ліхтарі не були довговічними, бо дорого коштували містянам. А самі ліхтарники отруювались такою «горючою сумішшю», тому що продовжували її красти.

Світильний спирт згодом замінили на олію коноплі. Ситуація не покращилась: олію крали, щоб додавати її в кашу. Горіла олія погано, а каша з нею була смачнішою. А ще вона капала на одяг й залишала масні плями із в’їдливим запахом.

Використання керосину дало можливість значно посилити яскравість освітлення. Проте справжній прорив у сфері вуличного світла відбувся тільки на початку XIX століття з приходом газових ліхтарів. 

Образ ліхтарників змінився на краще, тому що газ (на відміну від олії чи спирту) не можна було привласнити собі. Для містян ліхтарник ставав відомим обличчям, символом безпеки та порядку. Але газ ніс іншу небезпеку. Вдихання диму та газових випарів ставало серйозною загрозою для здоров’я.

Газовий ліхтар запалювався спеціальною довгою палицею, на кінці якої був палаючий гніт. Нею ліхтарник відчиняв стулку шестигранного ліхтаря, запалював ґніт і закривав.

Але запалювати потрібно було у точно визначену годину дня, яка залежала від пори року.

Ліхтарі в українських містах

У 1888 році у Львові налічувалось уже 656 газових ліхтарів.

У Києві такі ліхтарі з’явились завдяки інженеру Аманду Струве. Міська дума заключила із Струве договір, за яким він отримував монополію на газове освітлення аж на 50 років. Кожен газовий ліхтар коштував думі 19 рублів.

З 2 листопада 1872 року ліхтарники уже регулярно освічували вулиці міста.

Та ці ліхтарі, або як їх ще називали – ріжки Струве, мали один суттєвий недолік. Просто під час горіння випускали велике полум’я, яке не гасло годинами.

Складалось враження, що вулиці освітлюють не ліхтарі, а великі факели. Особливої шкоди вони не приносили, та одного разу такий факел загорівся у театрі саме під час вистави. Перелякані відвідувачі втекли на вулицю й «Фауста» не додивились.

Газові ліхтарі замінили електричними, з такою модернізацією ручне обслуговування ліхтарів стало не потрібним. І професія ліхтарника поступово вийшла з ужитку.

Тепер про них згадують хіба на екскурсіях – як-от у Чернівцях, де на вулиці Кобилянської ліхтарники запалюють ліхтарі, але не через необхідність освітлення, а як видовище для містян.

Саєнко Анастасія

історикиня, блогерка