Гуманітарний Tinder: як мама з донькою вечорами зводять людей на добрі справи, і вечеряють аж о 22:00

Тетяна та Марія Лапікур – мама і донька, які разом волонтерять у благодійному фонді «Співдія». Працюють операторками і щовечора зводять людей, які пропонують допомогу, з тими, хто цієї допомоги потребує.

За 16 місяців через їхні дзвінки допомога надходила в деокуповані та прифронтові області для сотень потерпілих. Жінки волонтерять ввечері, бо вдень зайняті. До того ж, саме в пізній час люди більше налаштовані допомогти іншим. Далі – їхня пряма мова.

Активна зміна починається з 18:00

Тетяна: З березня 2022 року я працюю кейс-менеджером у відділі ресурсів фонду «Співдія». Вечорами спілкуюся з тими, хто може допомогти. Наприклад, передати одяг. А потім шукаю тих, кому ця допомога потрібна. Це такий собі гуманітарний Tinder: робимо так, щоб стався метч між тими, хто може допомогти, та тими хто потребує допомоги.

Працювати доводиться переважно ввечері. Людям на робочому місці не завжди зручно  обговорювати всі організаційні моменти, тому вони просять зателефонувати пізніше.

Серед потребуючих подібна ситуація з мамами, в яких маленькі дітки, які вдень сплять. Саме ввечері/вночі люди знаходять час, аби надіслати фотозвіт та залишити відгук. Тому моя активна зміна починається десь з 18:00 до 20:00. Потім починаю готувати вечерю.

Маша: Наша робота – не завжди саме обзвін. Інколи по заявці вже телефонували, а я оформлюю виписку, готую накладну для складу. Потім людині продзвонюють по цій накладній, кажуть, де забрати допомогу. Також стежу за соцмережами: нас щось питають, я відповідаю. Пишуть і подяки, і навіть скарги лишають.

Інколи пишуть диваки. Якось написав чоловік з Єгипту, сказав, що без гуманітарної допомоги закінчить життя самогубством.

Тетяна: Ми з Машею працюємо в одному просторі і розуміємо, що кожна з нас робить спільну і важливу справу. Хоч і доводиться кожному в свою гарнітуру волати чи інколи іншого поштурхати: «тихіше».

Маша: Іноді мені навіть страшно, що мама зі мною в одному робочому просторі. Бо коли щось не так, то я скоріше не в пригніченому стані, а гніваюся. Тобто може прилетіти сусіду по кімнаті. Тож у важку зміну важливо стримуватись не від сліз, а щоб не образити один одного.

Тетяна: Так і є. Мова скоріше про те, щоб разом відпочивати і нагадувати про це, ніж спонукати ще більше працювати.

Їжа – найпотрібніша

Тетяна: Складно спілкуватися з людьми, яким потрібна допомога. Так, ти сама внутрішньопереміщена, але тут у людей трапилося горе.

Буває, люди потребують допомоги тут і зараз, а ти мусиш просити почекати. Ресурси надходять не одразу. Іноді потрібен час, щоб зібрати допомогу, організувати перевезення. Сказати про це складно. Інколи люди плачуть: «Я не можу чекати, мені дітей нічим годувати».

З часом вчишся не пропускати це так глибоко через себе. Лишаєшся небайдужим і розумієш, що можеш та мусиш допомагати, а не сидиш та переживаєш.

Запам’ятовуються розмови, які підіймають настрій. Коли з якоїсь причини під час розмови насміялися і ти, і людина на іншому кінці дроту.

Маша: Надихають подяки. На сайті цього немає, але в соцмережі надсилають фотозвіти отриманої допомоги, дякують… це мотивує.

Тетяна: Зазвичай, їжа – найпотрібніша, найбільше запитів на неї. Після неї ідуть засоби гігієни, одяг, дитячі іграшки. 

Бувають і цікавіші запити. Наприклад, пані Тамара готова була віддати холодильник, але за умови самовивозу. Тоді я почала шукати водія: раніше водіїв було багато, люди з авто самі зверталися і пропонували допомогу. Зараз транспорт довелось шукати кілька годин. 

Знайшли Володимира, він завіз холодильник з Тарасівки в Ірпінь родині, якій росіяни спалили будинок. Коли власниця холодильника дізналась, для кого везуть, то запропонувала ще й пральну машинку!

Вчинки таких людей, як Тамара та Володимир, надихають та підтримують віру в те, що у нас все вийде.

Люблю моменти на зміні, коли все складається як пазл. Інколи на одну начебто просту заявку півдня витрачаєш. А інколи надходить купа складних, і ти розумієш: капець, це на тиждень.

Починаєш шукати і відразу знаходиш родину в тому ж місті, з тими ж потребами, телефонуєш. Чуєш в слухавку:  «Так, саме це вкрай потрібно! Одразу заберемо!» – відчуття, що все зійшлося, тішить. 

Вечір, сміх та родинне коло

Тетяна: Вечір – час для традиційної сімейної вечері десь о 22:00. Це особливий час для родини: якщо обід чи сніданок можуть бути стрімголов, то вечеря – це святе.

 Через вечірню роботу ми часто прокидаємося пізненько, тому ранки бувають метушливі. А родинна вечеря – традиція.

Готую я: зазвичай це щось спечене з духовки і салатик. Це все власноруч, в тому і магія, і феєрія. А от щодо вина, то після повномасштабного вторгнення з алкоголем якось не складається, вживати перестала.

Чоловік та донька дозволяють собі гальбу пива. Але це рідко: всі ми розуміємо, що ніч може бути непередбачувана, тому дуже обмежено.

Під час вечері ніколи не дивимося кіно. Завжди обговорюємо день, що смішного сталося. А ще – настільні ігри, особливо в коридорі під час повітряної тривоги.

Маша: У мене немає особливих вподобань, окрім одного: щоб вечерю готувала мама, тоді вона буде найкраща. Моя мама неймовірно готує, їм всі її страви.

Вечеря – чудова можливість поговорити. Про роботу, якщо щось особливо зачепило, чи про будь–що інше.

Ввечері ви ніколи не…

Маша: ніколи не буду нудитися. Нам завжди є чим зайнятися. Якщо це не робочі, то побутові питання. Якщо не побутові, то допомогти комусь з родини.

Тетяна: ніколи не читатиму новин (крім повідомлень щодо повітряної тривоги). Вечір – це сімейне. Протягом дня новин вистачає. Читаю/слухаю цікаві інтерв’ю/передачі, дописи людей/джерел, які викликають довіру та повагу, але не стрічку новин.

Найкращий вечір у житті це… 

Маша: Вечір за настільними іграми. До повномасштабного вторгнення, коли не було стільки робочих, волонтерських задач, у нас майже кожен вечір проходив з якоюсь настолкою. 

Тетяна: Найкращій вечір – вечір в колі близьких друзів. На жаль, більшість з нашої компанії зараз не в Україні. Ми близькі, до лютого багато часу проводили разом, тож їх вкрай бракує.

Що ви б хотіли зробити у вечір нашої перемоги над Росією

Маша: Хочеться провести його спокійно, в родинному колі. Але це навряд вийде і буде гучне свято, обійми, сльози та багато родичів. Коли всі наплачуться та напосміхаються, ми сядемо втрьох, сім’єю, відкриємо щось приємне алкогольне і просто порадіємо.  Бо справжню тишу, спокій та мир ми зможемо відчути лише після перемоги.

Тетяна: Буду ходити містом і кричати про перемогу, плакати і обійматися.

Почитати ще про вечори волонтерів:

• як 83-річний волонтер шиє м’які ноші для військових;
• як мотомеханік вечорами вечорами збирає мотоцикли для ЗСУ;
• як зварювальник в гаражі ремонтує генератори для військових.