Шиє ноші ЗСУ до пізньої ночі: вечори 83-річного волонтера Володимира Цвілодуба

Навіщо нам знати Володимира Цвілодуба?

Бо він шиє ноші для поранених. Вони можуть витримати здорового бичка. Знаєте, як це перевірили? Покатали справжнього бичка!

Ще він спроектував та почав шити спецрюкзаки для військових, у яких не відриваються лямки і йде правильне розподілення навантаження на плечі.

І козир з рукава: Володимиру Михайловичу – 83 роки, і він тільки-но повернувся зі сплаву на байдарках.

Ми сходили до нього в гості, оскільки шиє він усе це часто до пізньої ночі.

Колись робив зброю, а тепер – речі, що рятують життя

— Ой, журналістка? Може, не треба? Уже чотири телебачення було… Є багато інших волонтерів. Ну, хочете, приїжджайте.

Володимир Михайлович звик до уваги преси, але не вважає свою діяльність особливою. Робить потроху те, що може. І наближає тихенько перемогу.

Тільки-що пройшла гроза, визирнуло вечірнє сонце. На дверях під’їзду невелике оголошення: “Пропоную разом шити на дому ноші, прапори”. Мені точно сюди.

Тут живе Володимир Цвілодуб. Його квартира – це невеликий, але повністю обладнаний усім необхідним швейний цех.

Він шиє рюкзаки та прапори для військових, проте основна спеціалізація – м’які ноші. 

Величезний досвід походів та сплавів дав йому розуміння, з яких матеріалів і як потрібно шити, щоб у надскладних умовах вироби працювали на 100%.

— Проходьте, які вам капці? О, оці підійдуть. Це моєї онучки. Будете каву? 100% арабіка з вершками?

Володимир Михайлович у футболці та шортах. Його хода пряма, фігура підтягнута. Усмішка широка, в очах чортики.

Він веде на кухню невеликої, чистої та затишної квартири у серці Позняків. Тут час наче завмер. З відкритого балкону чути шум траси, на балконі встановлені лещата:

— Це я байдарку свою ремонтую сам.

У турці заварюється кава, незважаючи на вечірній час — на годиннику близько шостої вечора.

На столі, застеленому скатертиною, з’являється мед. Він набирає трохи меду в окрему посудинку і підсовує до мене. Пропонує свіжий сир.

На секунду провалююсь у дитинство на схожу кухню, де сиділа дитиною і чекала, поки мене нагодує мій дідусь. У нього теж були чортики в очах, він вірив у добро і любив життя. Вчив цього мене.

… Володимир Михайлович наповнює прозорі чашки з подвійним склом кавою, сідає за стіл і, не приховуючи задоволення, їсть ложкою мед та запиває кавою з вершками.

Маючи досвід спілкування з пресою, одразу переходить до справи:

— Євген Коломійцев влився в нашу команду, коли почалася війна. Бо коли було АТО, тобто війна була “тихенька”, нам вистачало 50 нош на місяць. А тут ми в перший місяць 1500 нош робимо. Під Києвом тут скрізь, скрізь треба було. 

Володимир Михайлович водить пальцями по скатертині, малюючі ноші, мапу Києва, процес пошиття — все. Я слідкую за пальцями:

— Щоб пошити їх, ми казали одне одному: хто вміє шити, давайте шити, тканину даємо. І нас назбиралось багато. Хто мав зламані швейні машинки, то передавав одному інженеру – знайшлась людина, яка всім машинки полагодила.

Євген їздив машиною, на машині – великий плакат “волонтер” і напис: “Везу ноші у шпиталь”.

Мости тоді були перекриті, транспорт не ходив, то він їздив по всьому Києву, збирав у нас ноші, під’їжджав до пункту пропуску і показував військовим мішки з ношами. І його швидко пропускали.

— Мости перекриті, складно навіть з продуктами, де ви брали тканину?

— На складах у Києві. Ці ноші винайшли медики ще на Майдані, під час Революції Гідності. Бо загинуло 100 чоловік, а поранених-то була тисяча. І ту тисячу треба було виносити.

От вони придумали ноші м’які. А люди хочуть допомагати, знаходять кошти і дають. На це тканину і закуповують, а потім везуть на склади, де Євген бере, скільки треба, і розвозить нам.

Тест бичком

Як ще перевіряли ноші?

— Ще на початку АТО був вишкіл у “Десні”. І вони взяли на тренування наші ноші, потім дали зауваження, пропозиції.

Бо на Майдані було багато бажаючих винести поранених, головне – швидко. Тому на ношах було багато ручок по колу. А тепер стояла задача тягнути поранених тривалий час. І ми вдосконалили їх.

Володимир Михайлович допив каву і побачив, що я не п’ю. Кажу, що гаряча. Засмучується, бо налив собі більше холодних вершків, ніж мені. А у подвійному склі довго тримається тепло…

Та я заспокоюю, що скоро вистигне. Можемо говорити далі:

— А був і веселий випадок: хлопці забили бичка, і треба було його якось перетягнути, щоб з’їсти. Був тракторець, але вирішили спробувати ношами.

Бичок – не теля, десь 200 кг було у ньому. І дотягнули, ноші витримали. Потім ще дошили стрічку, щоб витримували і 300 кг. І так вони без змін працюють.

Матеріал у нас з Китаю – міцний та водонепроникний. А на ручки ми зверху одягаємо пластикові шматки шлангів, щоб у руки не врізалось. Раніше багато часу йшло, щоб виготовити одні ноші. Тепер 2 год. 

Та зараз ми розділили на процеси, я крою, інші зшивають, Євген забирає та передає військовим. Так ще швидше все робиться. Ми всі пенсіонери, але наш осередок ГО “Мольфар” доволі потужний. Головний офіс у Вінниці, а тут ми кожен у себе вдома мольфарівець. 

Робив ракети і ходив у походи

На столі задзвенів яскраво-синій кнопковий телефон. Тепер пан Цвілодуб має плани на завтра:

— Ларисо, якщо хочете, давайте завтра: зробимо 120 штук за три години.

Тепер уже і я допила каву. Час кроїти ноші. Дорога в іншу кімнату пролягає через численні фото.

На відміну від фотографій у інших людей поважного віку, це не музей. Тут вистачає фото, зроблених недавно. І не вдома на дивані, а високо у горах.

— Я був інженером. Працював на заводі “Арсенал”. Робив зброю. Ракети, головки самонаведення. 30 000 душ там працювало, 8 000 з них – інженери.

Заробляв добре, багато подорожував. Тільки на Алтаї був 10 разів, ходив по маршруту Рериха. Ви на Алтаї були?

— Ні, але хочу. Як тільки Росія розвалиться – одразу туди.

— І правильно, там красиво. І на Соловках, і в Карелії. Сам ходив, групи водив, і водні походи організував, і спелеологією займався — всього потрошку.

Був у Гімалаях, у Фанських горах, до базового табору Евересту доходив. Там далі без грошей і носильників не можна, але якщо трохи на один уступ піднятися, то вид відкривається такий, що все видно — ось Лхоцзе справа, — Володимир Михайлович показує фото, — вона здається вищою, а Еверест зліва. А це я з онукою біля гори Арарат.

А днями я повернувся зі сплаву. Річка Горинь, знаєте? Вона впадає у Прип’ять, а у Горинь впадає Случ.

Случ всі знають, хто сплавом займається, вона чиста, прозора, піщані пляжі, камінчики є. Горинь більша, але там дерева ростуть і падають.

Пройти у деяких місцях було складно, бачите – руки у синцях? Але це все заживе, а я став трохи сильнішим. Бо якщо нема перешкод, нема що долати, то падає адреналін.

Тільки нових фото дружини уже не буде. 46 років разом і майже 16 років її нема.

Володимир Михайлович каже, що разом ще зі школи були і що дружина любила орхідеї.

Тигри у тайзі страшніші за війну

Як на скатертині, його пальці малюють на фотографіях фіолетові світанки на висоті 4200 м, кедри, стовбури яких вкриті колючками, непролазні болота, у яких в’язнуть ноги, кілометри планети, які підкорюються цій неймовірній людині.

Я бачу все це, наче у кіно. Розповіді оживають, і я згадую мамині історії про високі гори, вітер на горі Ому – вершині Румунських Капат, смак печива з салом на Говерлі. 

Проте таких історій у мене поки немає:

— А якось у тайзі були, а там тигри. Ми на ніч заряджену зброю виставляли. Чуємо тигра, і м’язи з голови до ніг завмирають, страшно. Та найстрашніше там місцева коза кричить, точніше козел. Вони не небезпечні, але цей крик…

Та й в одну воронку двічі не прилітає, тож далі я собі спокійно жив. І дійсно більше тут прильотів не було.

Все, от вінта, гуляйте

В одній кімнаті рулони тканини і упаковки зі шлангами. В іншій – швейна машинка, розкреслена підлога і штирі у підлозі, щоб зручніше було розкатувати рулон.

Володимир Михайлович розмотує тканину, моє завдання – стати на краєчок рожевими капцями. Потім підтягнути інший край. Відійти, бо далі він відточеними рухами ножа розрізає полотно:

— Все, от вінта, гуляйте!

Тепер звернути і вирівняти. Ще раз ріже. Все, ось дві пари нош і розкроєні. Якщо потрібно зробити ноші розвідникам – матеріалу потрібно більше. Бо розвідники несуть їх не у руках, а через плече, бо у руках автомат.

Та вечорами частіше інша робота: підготувати відправки на завтра, класти, розфасувати, звірити зі списками. Втім, розкрійна робота може тривати до пізньої ночі.

Особливо, якщо є помічники, які можуть постояти на кутиках. Нахилятися і повзати замість себе він не пропонує:

— Це ж замість спортзалу. Отак поприсідав і потренувався. Перед поїздками на лижі, звісно, додатково присідаю, щоб тренувати ноги. Я люблю це діло і онучок навчив – так добре уже на лижах вишивають!

Розумію, що вже час іти. Володимир Михайлович проводжає до дверей:

— Я багато говорю, вибачайте. Люблю поговорити, є що розказати. Чогось така увага журналістів до мене. Мабуть, через вік. А у мене тут сусіди, теж уже пенсіонери, і на байдарках ходять, і у гори.

Тому зараз не 200 км на сплаві було, а 70. Зате які дівчата з нами співочі були — професійні співачки-народниці. Так красиво вечорами пісні заводили!..

Мені радісно і щемно водночас. Я зустріла людину, яка живе наповненим натхненним життям і ділиться своєю життєдайною енергією з іншими. Він не скаржиться на владу, погоду чи суглоби.

На лавочці біля під’їзду для нього немає місця. Бо він зайнятий: працює на перемогу і на всі 100% насолоджується життям.

Двері ліфту закриваються і показують напис на дверях: “Бути добру”. І від Володимир Михайлович я принесла трохи добра вам.

Можливо, ви пропустили:

• Репортаж про волонтерку Ольгу Куракіну і спільноту “Лад”, які плетуть сітки та “кікімори”;
• Як волонтер Антон Сененко з іншими водіями обкатує тачки для ЗСУ;
• Про волонтерський хаб “Щире серце”;
• Як “Бджілки” вечорами плетуть масксітки.

Ольга Бродська

журналістка