Вузлики на кікіморах, абізяняча робота та кашка з котлеткою: медитативний репортаж з вечора волонтерки Ольги Куракіної

Сітки на машини, що стріляють

Сьогодні похмурий день, парить на дощ. Київ сірий, але його сірість розрізає навпіл самокат Олі Куракіної:

— Привіт, я думала раніше звільнюся, о 18-й, але тренер казав: давай ще оце зробимо, і оце. Не фотографуй! Я ж тільки з тренування.
— Фото будуть все одно. Бо це історія про тебе.

У неї білі кросівки з неоновими жовтими полосками і кофта з рукавами-татухами. Її рухи розмірені, але швидкі. Світлі, добрі, але дуже втомлені очі.

До повномасштабного вторгнення Оля працювала в івент-бізнесі і мандрувала світом. Зараз кількість країн, які вона побачила на власні очі, зупинилась на позначці 70.

21 лютого 2022 року її літак прилетів до Києва з Аргентини. Тоді думала, що подорожі відновляться десь у травні. Але той травень та й цей пройшли у мандрах одним конкретним приміщенням. Сюди ми і прийшли.

Велика зала. Рамки з масксітками, столи зі швейними машинками, нарізка тканини для кікімор у ящиках.

Дерев’яні столи і стільчики розставлені максимально зручно: ось стіл з чайником – тут можна перекусити. Ось столи зі швейними машинками та іншим приладдям для шиття: нитками, тканинами, заготовками. 

Окремо в кінці зали зона маскувальних сіток з рамками, ящиками нарізаного спанбонду та стільчиками, на які і сідають, і стають ногами, щоб дістати до верху рамки.

Біля вікна пакунки з кнопками, матеріалом для аптечок і новорічною сухозліткою: на свята волонтери прикрашали це місце і трохи, без відриву від виробництва, святкували тут.

Сплетений сіткою прапор України на стіні.

Цифри на стовпі: кількість зшитого та сплетеного. Схема плетіння на дошці. Такого волонтерського центру я ще не бачила: порядок, чіткість, краса і…

Тиша. Хоча людей немало. Тільки легка музика грає десь. 

Кожен занурений у свою справу, наче у медитацію, робота йде швидко і справно. Тут, на відміну від багатьох інших подібних хабів, не переймаються тим, де дістати тканину для майбутніх виробів. У повітрі — впевненість, що завтра прийдуть, а робота і матеріали будуть. Точно будуть. 

Пошепки прошу Олю мені все тут показати. Вона неспішно пливе між столами і бере до рук то одне, то інше, показуючи мені і паралельно роблячи якусь роботу.

Часу у неї сьогодні небагато, тож руки звичними жестами намагаються встигнути по-максимуму. Відпочивати Оля не звикла, вона постійно у русі. 

У півголоса вона дає мені інтерв’ю:

— Дивись, не віддаємо сітки на ті машини, що возять людей. А тільки на ті, що стріляють. Ну і на “козаки” ще – великі такі броніровані машинки, на “сенатори” ще. Наші сітки унікальні, плетуться довго і нудно, одна сітка 6 на 9 метрів – за повний день.

Дівчат одразу багато плете, всі вони з досвідом. Нова людина десь тиждень навчається, навіть якщо вона до цього плела сітки. Плетіння особливе: щоб швидко можна було зняти сітку і вона не зачепилась ні за що. А візерунки такі, щоб не пікселились.

Кікіморні “тушки”

Але Оля не плете сітки, їй більше подобається робити кікімори.

— Хочеш спробувати? 
— Давай.

Вона дає мені гачок. На сітці з дрібними клітинками потрібно відрахувати 10 квадратиків і прив’язати до десятого стрічку. Співвідношення кольорів у кікіморах на дошці: кожного кольору має бути певний відсоток на одній кікіморній “тушці”. 

— Сюди приходиш, а навколо тебе дизайнери, маркетологи, айтівці, танцюристи, викладачі. Переважна більшість іде сюди ввечері, як я. Нас досі годує “Чорноморка”: надає безкоштовні комплексні обіди. Тож можна з роботи одразу сюди. Ось, наприклад, пані Ірина приходить сюди щодня і вечеряє тут. Мідій і рапанів, звісно, нам не дають, просто ситна домашня їжа. Кашка з катлєткой. Цього достатньо.

Я в’яжу свій перший кікіморний вузлик. Виходить. Рахую клітинки. Ще в’яжу. 

— Олю, привіт, є якась абізяняча робота?

Це прийшла Тетяна. Абізянячу роботу тут люблять: десь резинку втягнути, десь щось скріпити:

— Мізки, мізки відключаються, — каже Тетяна. Але такої роботи зараз нема, тож вона також сідає робити кікімори.

— Сьогодні мав бути Олексій Собкевич, – продовжує розповідь Оля. — Це — наш біг бос, але дуже зайнятий по роботі. Іноді тут сидить з ноутбуком. Айтівець. Він півтора роки тому вирішив, що треба щось робити. Навчився шити і плести. З нуля. Зібрав команду, знайшов приміщення. Придумує і розробляє прикольні штуки, зараз тобі покажу.

З Аргентини на гнилу картоплю

Ми тихенько ідемо залою. Ось зимовий нашоломник з тканини, яка не шурхоть і не мокне. Шурхотіння було великою проблемою минулої зими.

А це підсумки для аптечок. Ще недавно почали робити ноші. Кікімори тепер невагомі і замість завязок — зручні кріплення.

Волонтерська спільнота “Лад” — це максимально прогресивне місце. І Оля рада бути її частиною:

— Я тут з травня минулого року, коли робота на складах з гуманітаркою перестала бути актуальною. Прийшла плести сітки і якось затрималась.

З самого початку готували їжу для військових. Потім опікувалися бабусями і дідусями, які залишилися в Києві без соціальної підтримки. Ми шукали їжу, пакували і розносили.

Крім волонтерства у “Ладі”, Оля отримує й інші запити від військових. Під них робить лотереї — розігрує різноманітні лоти.

— Плюс-мінус один лот йде десь на 35-40 тисяч. Шукаю унікальні речі, які у нас не купиш. Наприклад, океанічний лосось з Сіетлу, який виловлюється прямо там, на березі. Його ловлять уже 300 років, пакують у дерев’яні кедрові коробки. У нас він не продається, а мені присилають. 

Ще був розфарбований бокс з-під патронів. Там навіть справа була не в самому боксі, а в тому, хто його робив. Його розписала неповторна Віка Сибір. Якщо ти гуляла по Дерибасівській в Одесі, то точно бачила балкон, на якому написано “Слава Україні”. Це вона там живе, і саме вона свій балкон розмалювала. 

Ще мені запропонували прекрасний лот: тиждень безкоштовного відпочинку в Гаспрі, в Криму біля Ластівчиного гнізда. Бо коли для українців почнеться сезон — все буде зайнято, тож це класний лот на будь-які дати. Будеш як король, в перший рядах. Ще сьогодні отримали блокноти, підписані військовими з групи “Адам”. 

— Ще прапори, підписані кимось відомим, добре йшли.

— Я не можу продавати прапори. Не виходить у мене. 

Шампанське з Бахмуту

До залу заходить Тимофій: він слідкує за тим, щоб все було нарізано та розкладено. З ним ми йдемо у сусіднє приміщення: там установка, яка нарізає тканину. Розробили та зібрали самі. Рулон завдовжки 300 метрів він ріже за півтори години.

А до того інший волонтер Сашко придумав… велосипед. Конструкцію на основі дитячого вєліка, що теж різала тканину. Перше покоління. Є ще нульове — розкрійний стіл, зараз ним уже не користуються.

Тимофій натягує рулон на будівельні ножі, пробиває ними тканину:

— Руки постійно в порізах…

Далі Оля крутить ручку, а нарізані полоси намотуються на наступну перекладину. Справа йде швидко.

Ладівці пропонували різати тканину й іншим волонтерським спільнотам, проте, як каже Оля, “ширина стрічки – це окрема релігія”. Відмовились і продовжують нарізати вручну, бо у них інша кількість сантиметрів.

— Взагалі у нас тут весело. У вихідні ми граємо в ігри, найулюбленіша “Вгадай, хто я”, знаєш? Папірець на лоба, плетеш і граєш. Такі батли! Вивчили уже всіх античних богів.

Сьогодні Оля тут ненадовго, але хоче принести максимум користі. Ми йдемо до пристрою, що пробиває дірки та ставить кнопки. Щоб зробити це, потрібно докласти зусиль: опустити важіль, підстрибнути і дотиснути. У неї чудово виходить, і заготовок для підсумок стає на кілька десятків більше.

— Подорожі, які я дуже планувала – це Соледар та Бахмут. Зараз для мене це дуже болюче. Хотіла на травневі 21-го року, зателефонувала в “Артемсіль” домовитись про екскурсію, а у них було все розписано на місяць вперед…

Але у мене є бахмутське шампанське, я встигла купити. Коли ми переможемо, я його відкрию. А потім спакую валізу і на море. Я виросла біля моря, і мені дуже складно жити без нього…

Їй треба бігти далі. Попереду багато справ, що наближають перемогу. Обіймаю її та бажаю сил.

Йду на Поділ. Співає вуличний музикант. Сідаю на бордюр навпроти нього. Крім мене, його слухає компашка з надувними кульками, подруги, що танцюють, закохана пара і ще двоє: дитина у візочку і поряд військовий на колісному кріслі. 

Українці.

Наче на замовлення музикант хрипло і впевнено співає у цей вечір, у це літо, у цю війну:

— Все буде добре. Для кожного з нас.

Почитати ще репортажі про волонтерів можна отут, отут і отут.

Ольга Бродська

журналістка