Ввечері час для волонтерства: як зварювальник безкоштовно ремонтує генератори військовим

– Заходь! У мене тут, правда, не дуже чисто, — Ігор Іванов гостинно запрошує до себе в гараж.

Сьома вечора, а він тільки приїхав звідкись. Навіть не заходячи в хату, прямує до свого робочого місця, де на нього чекають напіврозібрані генератори.

– В тебе чотири зараз в ремонті? — питаю.

– П’ять. Он один у тебе під ногами стоїть. Два вже готові, мали забрати вчора. Але не забрали. Та ще два привезуть. Виходять з ладу багато зараз, треба ремонтувати.

Ігор Іванов — зварювальник і майстер на всі руки. Його в Змієві, що на
Харківщині, знають по участі в різних громадських проєктах, активній позиції та невдалій спробі балотуватися в мери. Сказав, що більше не буде (але це не точно).

З початком повномасштабного вторгнення став волонтером: купував на
заході країни ліки для нужденних; збирав кошти на броніки та каски…

Потім став робити те, що вміє найкраще — варити метал. Точніше — протитанкові
“їжаки”. А потім — скоби з арматури. Дуже багато скоб!

В укріпленнях вздовж кордону з
Росією “нашої” арматури є до 15 000 штук.

Останній вантаж скоб Іванов відвіз у січні цього року під Мар’їнку, коли ще можна було туди потрапити. Зараз скоби вже не актуальні — фронт далеко, та й бойові дії набули дещо іншого характеру.

Іванов як волонтер воліє працювати сам, інколи — для виконання великих завдань, — об’єднується з іншими людьми, причому майже ніколи не називає їх.

Скоби — це була велика робота, яка об’єднала в гаражі у волонтера до 20
небайдужих містян. І вечорами, які плавно переходили в ніч (бо комендантська година з 17-ї — куди підеш?), в гаражі в Іванова кипіла робота.

Гараж — його робоче місце — це доволі просторе приміщення з верстатом посередині, парою крісел та столиком з попільничкою.

Уздовж стін — стелажі, а на них: заготовки, дроти, гвинтики-болтики, інструменти, велосипед… Все необхідне.
Просто під ногами — якась запчастина від авто.

До гаражу заходить його дружина Наталя. Вона разом з Ігорем їздить до військових на позиції — щоб відвезти щось чи забрати.

– Сьогодні без пригод? — жінка хитро всміхається, сідає та закурює.

Бачачи моє мовчазне запитання на обличчі, Ігор розповідає:

– Та вчора одна сталася. Їду додому, вже за восьму вечора, темніє. По дорозі побачив військовий “Урал” з відкритим капотом, де хлопці намагалися щось відремонтувати, а поруч ще стояло з десяток наших захисників.

Зупиняюсь, питаю: “Що сталося, чим можу допомогти?” — “Та ось паливна система не працює, десь насос “підсмоктує” повітря та вся система завоздушується…”.

Оглянув з ними паливні патрубки та побачив, що один вже потріскався й лопнув. Треба міняти магістраль, а це — близько трьох метрів шлангу.

Дзвоню в автомагазин до одного з робітників, — добре, що всі знайомі та є особисті контакти. Хоча вже час давно неробочий, попросив його приїхати, відкрити магазин та продати мені шланг.

Звісно, трохи довелося зачекати, але все вийшло. Купив з запасом — 4 метри, а в магазині ще “зверху” дали хомути.

Як повернувся, ми швиденько все поміняли, “Урал” запрацював, військові подякували. Хотіли зі мною розплатитися, та я не взяв.

“Їжджайте з Богом”, — кажу.

І таких “пригод” в Ігоря — вдосталь. Волонтер зараз займається ремонтом усього і вся.

Генератори, електропилки, косилки, коробки передач і котушки запалення для автомобілів і автомобілі…

Все, що ламається у військових, інші волонтери тягнуть в гараж до Іванова.

Ще взимку, коли генератори і в тилу, і на передовій були актуальними, він почав
шукати до них запчастини. А це зараз складно, бо в Україні розкуповується все наявне швидко, треба замовляти з Китаю.

Каже: спочатку купували генератори малопотужні і дешеві. А вони не витримують навантаження.

– Це ми тут сидимо у відносно комфортних умовах, а на передовій навіть стовпів нема, — говорить Ігор. — Ти не представляєш, яке це гнітюче видовище.

Розповідає, а сам викруткою вправно працює.

– Вночі нещодавно чую — стукають у ворота. Виходжу, а там військові на двох машинах. Поламалися прямо біля мого дому. Побачили світло з гаражу та й вирішили звернутися. Типу — “а може”.

Одну одразу полагодив, другу довелося залишити на деякий час — складна поломка.

А якби ти місяць тому завітала, то потрапила б на ремонт авта. Фисун пригнав. Я йому коробку передач варив, — продовжує розмову Ігор, а сам оту запчастину з автомобіля
кудись тягне з-під ніг.

Артем Фисун — військовий волонтер з Мерефи, вони не раз їздили разом на фронт з гуманітарними вантажами для ЗСУ.

– А чому досі ночами працюєш? — питаю.

– Так удень же треба гроші заробляти та сім’єю займатися, — відповідає. — А ввечері — то вже час для волонтерства. Знаєш, вчора мені так приємно стало, що зміг отак, не плануючи, зробити щось для наших хлопців.

Ще одна моя маленька часточка в загальну перемогу України! Ми ще поговорили про життя, й я стала збиратися.

– Я тебе відвезу, та мені швиденько повернутися треба, — каже Ігор, — За генераторами мають приїхати…

Отут “Вечір” має ще одну історію з волонтерського гаражу.

Логвіна Тетяна