«Вечорами наші ноги носили заряджати»: як і навіщо ветерани на протезах йшли Карпатами з мішками піску на спинах

В Карпатах з їхніми нявками і чугайстрами всяке трапляється. Ось і цього разу на Чорногірському хребті трапилася така загадка. Йшли в гори п’ятеро легінів, але було їх утричі більше. Снідали на двох ногах, а вечеряли на одній. Несли ніби по 10 кг, а насправді по 25. І як вийшли на Говерлу, то зробили її вищою.

Байки байками, але все, описане вище, чистісінька правда! А історія ветерана Олександра Швецова, який затіяв похід п’ятьох побратимів Чорногірським хребтом на протезах, дійсно схожа на якусь архетипічну казку. 

Олександр служив у 30 окремій механізованій бригаді. 4 липня 2014 року у боях під Луганськом втратив ногу. Як билинний Ілля Муромець з Чернігівщини, Олександр після поранення теж довго не міг ходити і сидів на метафоричному припічку – не торкався свого протеза. 

«Коли мені вперше принесли мій протез, я його психологічно не сприймав. Він у мене стояв у ванній кімнаті десь півтора року», – згадує Олександр.

А потім в його житті, як і в легенді про Іллю, з’явилися «прочани», які його умовно зцілили – він потрапив до Австрії у школу ходи. «Побачив, що там дідусі, бабусі по 70 років ходять на протезах. І для себе вирішив, що буду ходити». 

Олександр пішов. Спершу сам, а потім повів за собою інших військових з ампутаціями, щоб показати, що з протезом можна цілком якісно жити. І на своєму шляху зустрів нових дужих друзів.

Так п’ятеро ветеранів: Олександр «Саня» Швецов (38 років), Євген «Женя» Смага (36 років), Олексій «Льоша» Бурлаков (35 років), Анатолій «Толік» Кірда (60 років), Денис «Денчик» Шеренговський (29 років), – постановили собі пройти Чорногірським хребтом і вийти на Говерлу. 

Крім Олександра, усі решта отримали ампутації вже після початку повномасштабки – коли росіяни остаточно з’їхали з глузду і розв’язали велику війну. 

– Де ви служили? – питаю. І одразу розумію, що маю справу з військовими, бо вони чеканять, як в армії:

– 30 окрема механізована!

– 11–ий прикордонний загін!

– Перша танкова бригада! 

– Луганський прикордонний загін! 

– 95–та ДШБ. 

Усі ці бригади зараз воюють, тому п’ятірка ветеранів постановила зібрати в поході 10 млн грн і попросити Фонд Притули, аби ті помогли із закупівлею і передачею необхідного майна на фронт. У фонді не відмовили і знайшли спонсорів, які помогли із туристичним спорядженням. Акцію назвали «Не втомилися». 

Похід розпочався 3 вересня 2023 року. Вечір поговорив з ветеранами про їхню подорож.

П’ятеро, але втричі більше

Олександр серйозно поставився до організації походу. Продумав усе до деталей і залучив п’ятеро додаткових помічників. Це теж були ветерани з інвалідностями, але без ампутацій. Окремо ішли ще двоє гідів. 

Саня: «Нас не просто  5 чоловік ішло. Працювала ціла команда. Наші побратими тягали за нами дуже багато різних речей. Воду, зарядну станцію, сонячну батарею, речі». 

На початку маршруту з’ясувалося, що доведеться міняти точку підйому – одна з доріг заблокована через воєнний стан.

Саня: «Гіди подивились на карту і вирішили, щоб ми заходили трошки з іншої сторони. Але все в житті невипадково. Коли ми зайшли з іншої, то зустріли трьох хлопців. Один з них – надзвичайник, який в горах якраз і працював. Вони знали кожен камінець: де лежить, куди краще обійти, як краще піти. І просто пішли разом з нами.  Йшли вдень, ввечері повертались по своїх домівках, а потім вранці знову приходили. Тягали на собі не менше вантажу, ніж побратими, які спеціально для цього їхали». 

Ніби 10 кг, а насправді 25

Хлопці собі постановили: візьмуть із собою 10 кг піску і скидатимуть по кілограму за кожний зібраний мільйон донатів.

Ден: «Якби не той пісок, ми могли б більше їжі взяти! Крім споряги, всі в рюкзаках тягнули ще по 10 кг піска. Жека, скільки там було приблизно кілограм?».

Женя: «Кілограм двадцять п’ять. Бо я займаюсь спортом, і коли беру двадцятикілограмовий блінчик в руку, то він легше дається, ніж той рюкзак був, який ми тягали». 

Саня: «Перший день, коли тягнули то все, нам здавалося, що то нереально. Там ще був підйомчик крутий. Вечір. Ми з ліхтариками йшли. Льоха впав, обдерся до крові». 

Льоша:  «Рюкзак назад потягнув і я впав. Я їм: піднімайте! А ці мені: «Лежи, не рухайся, хороший кадр!» (всі регочуть)

Саня: «Ну правда, хороший ж кадр був!» 

Коли згодом зашпортався і впав Євген, його теж спершу вмовляли полежати для вдалого кадру, а потім підняли. Як діти, їйбо!

Саня: «Ввечері переглядали ті відео в палатці, ржали як коні».

Першого дня хлопці так втомилися, що й незчулися, як попадали втомлені спати і відновлювати сили кожен у своїй палатці.

У трьох учасників походу протези були електричні, їх потрібно було підзаряджати. Але зарядна станція одразу підклала хлопцям свиню – взяла і зламалася.

Хто не знає, це така величенька «бандура», яка важить від 22 кг і більше. Її довелося тягати за собою. Натомість щовечора  один з помічників складав собі за плечі чужі ноги і зносив їх з гори заряджати, а потім зранку повертався з ногами назад. 

Сніданок на двох ногах, вечеря на одній 

Саня: «У нас у двох були гідравлічні протези, у Жені і у Дена. Їх заряджати не потрібно».

Толік:  «Коли закінчується заряд, протез стоїть палкою і все. Не згинається».

Льоша: «А у мене, якщо закінчується заряд, то він зовсім не фіксується. Ні в якому положенні. Не можна спертися». 

Тому вечорами хлопці здавали ноги на зарядку і розходилися по палатках. Підйоми виснажували так, що й спілкуватися в таборі сил не було. А зранку вдягали ноги і йшли далі. 

Саня: «Один Даня вічно снідати хотів (Даня в цей час усміхається на всі 32), то йому сніданок робили. А ми зранку хіба чай пили».

Другий день походу відзначився дощем. Спочатку хлопці йшли скелястою стежкою посеред лісу, і думали, що важче бути не може. 

Толік: «Ми проходили диким лісом – я в такому ніколи не був. Скеляста дорога, сходи з валунів. Впродовж всього маршруту дошкуляв дощ. І останні кроки, коли ми вже піднімались до стоянки, кінчилась скельна порода і пішла глина. Я не знаю, як ми змогли по цій мокрій глині видертися на гору, але видерлись.  І там вже наші хлопці чекали нас». 

Ден: «Ти весь мокрий, в нас були накидки, але забивало під неї. Шорти мокрі, взуття теж. Ми того дня прийшли також вночі. І палатки, які пацани розставили, ледве бачили через туман, хоч вони були недалеко від нас».

Саня: «Протези ковзають по глині. Пончо захищали від води, але під ним не бачиш, куди палиці ставити. А там між каміннями щілини і ти мусиш дивитися постійно, щоб не застрягнути. І коли йдеш на протезі, ти ж не просто здорову ногу ставиш, ти мусиш дивитися, куди поставити протез, щоб далі переступити здоровою. Хтось десь впав, комусь треба допомогти. Саме в таких обставинах всі дуже здружуються, бо коли була спека, то всі одним ковтком води ділилися між собою. Коли дощ, то всі одного одного підтримували». 

Поприходили хлопці до наметів уже ледве теплі, Було темно, мокро і вітряно. Хтось запитав за вечерю. Мандрівники всі як один почали віднєкуватися, бо перспектива готувати на вітрі, вночі і в дощ нікого не тішила. Тоді Саша запарив кип’ятком туристичний сухпай. Їли всі неголодні! Ден навіть на милицях по другу порцію пристрибав.

Тої ночі нормально посушити одяг не вдалося. Женя згадує, що зранку йшов ще у вогкому і остаточно досихало все на хлопцях під час переходу. Хоча намагалися вирішити проблему туристичними газовими пальниками. 

Альпінізм на протезах

Третій день походу відзначився Вухатим каменем. Це одна з вершин Карпат висотою 1864 м над рівнем моря. Проходження маршруту полягає в тому, що мусите побути трохи альпіністом і подертися по скелях над глибоким урвищем. Це був важкий шматок дороги. 

Льоша: «Гіди нас попередили, що попереду буде трошки альпіністського експіріенсу. Коли ми дійшли до вершини і подивилися вниз, не вірилось, що ми пройшли цей маршрут. Зверху він видавався таким складним! В мене є знайомий, це товариш мого сина, він тратив теж ногу набагато раніше. Він цивільний, але він веде повноцінне життя. І я з нього дивувався, як так можна. А він займається спелеологією і альпінізмом, і скейтбордингом, і сноубордингом, ну всім. І я був вражений, як він може лазити по скелях. Ну а коли ми пройшли цей маршрут, то це дало якось надію, що ми теж так можемо».

Женя: «Тепер ми маєм перевагу! У нас є навички скелелазіння, якщо десь випадково забув ключів дома, то вже не через двері треба йти, а по балкону раз–раз і поліз! Всі пройшли нормально цю ділянку, десь плюс–мінус однаково. Хлопці, які нас супроводжували взагалі, сказали на наступний рік можна їхати на Монблан, 4830 метрів, Франція…».

Женя говорить, а в цей час геть усі хлопці наледве тамують горду усмішку. 

Третього вечора хлопці вечеряли пловом, який зготував ветеран Алан. Їли кожен у своєму наметі, Сашко там ледь не вдавився, бо після переходу був добряче зневодненим. Зібрався з духом, щоб попросити води. Й рахував хвилини, поки йому її не принесли. Аж коли попив, розповів, що з ним було.

Гори і люди

Під кінець подорожі герої дражнили своїх друзів–помічників шерпами. Корінні мешканці Непалу, що живуть біля Евересту, супроводжують в гори туристів. І умудряються нести важкі речі, з легкістю і за короткий час долати складні маршрути, не відчувають кисневої хвороби. Мало яка експедиція відважується підійматись на Еверест, не найнявши досвідчених шерпів. 

Помічники героїв нашої історії стали такими безкоштовними шерпами для своїх побратимів. Звечора вони готували сніданок. Зранку складали намети, збирали речі. Обганяли експедицію, розбивали намети, готували вечерю. Чекали на всіх.

Годували. Забирали протези на зарядку. Хлопці миттєво вирубувались спати. Зранку все починалось наново.

Дорогою шерпи набирали воду, бігали роздобути солодощів чи кока–коли з енергетиками. Підтримували, підсаджували і підтягували хлопців на складних ділянках. Словом, мали колосальну активність і навантаження. А після завершення експедиції підійшли до Саші і сказали: наступного разу ми – з тобою. Це був незабутній досвід!

Саша, Женя, Льоша, Толік і Ден навперебій розказували, як їм пощастило з провідниками. На четвертий день експедиція натрапила на браконьєрів. На схилах Піп Івана Чорногірського кілька чоловіків із велетенськими баулами за спиною складали в них ісландський мох, обдираючи схили до залисин. Місцеві екологи називають таких старателів саранчею, адже при заборі моху його знімають граблями, пошкоджуючи кореневище лишайника. Збір буває настільки масштабним, що траву вивозять вантажівками. 

Ветерани запропонували збирачам почекати товариша–надзвичайника, який ішов із ними маршрутом і був трохи далі. Ну, аби він перевірив, чи дотримуються добувачі моху норм. Збирачі закинули свої баули за плечі і про всяк випадок пошвидше вшилися. 

Біля озера Бербенескул до групи прибився турист. 

Саша: «Підійшов чувак до безногих і каже: пацани, у вас води немає. Не те, щоб мені шкода було тої води (помічникам мало б бути шкода, бо вони її не без труднощів добували для протезованих друзів по потічках і джерелах). Але підійти до безногих і ще у них воду забрати… Словом, ми поділились».

Ден: «З іншого боку, він нам палицю позичив». 

В нового супутника були дерев’яні палиці, а в учасників експедиції – трекінгові. Ден мав милицю і вона зламалася. З дерев’яної позиченої йому зробили тимчасову заміну. А потім шерпи збігали вниз з гори і принесли запасні.

Всі полягали спати. На ранок новий знайомий зник. Ну і ще пара трекінгових палиць зникла. Хлопці замість злитися, потім ще пів дня реготали з практичності свого випадкового попутника. Все як в армії: не вкрав, а намутив ?. 

Люди витримали – не витримав метал

На шостий день біля озера Несамовитого сталася прикра пригода. У Толіка зламався протез. Це вже була надзвичайна подія, довелося викликати ДСНС і евакуйовувати його. До Говерли залишалося 6 км. Толік ніколи раніше на ній не був. Це засмутило всю команду.

Але, як казав сам Анатолій, у самурая нема цілі, є шлях. І шлях треба було пройти до кінця. Він дав хлопцям синьо–жовтий прапор і ті пообіцяли винести його на найвищу вершину України. Коли ветерани піднялися на неї, всі присутні на Говерлі туристи аплодували їм. 

Авторка: «Людей багато було? О, до речі, я десь читала, що через постійні відвідини великими групами людей Говерла стає нижчою». 

Ден: «Це не про нас, ми її навпаки підсипали – ми ж принесли на гору пісок!»

6 968 899 

Цифра у підзаголовку – не висота і не відстань. Саме стільки гривень чоловікам вдалося зібрати за свій похід. Вони філософськи ставляться до того, що не зібрали десяти мільйонів.

Від початку проговорювали, що будь яка сума буде вартісна, бо навіть 100 000 грн – багато. Хоча для потреб рівня бригад це крапля в морі. 

Олександр каже, що найкраща реабілітація – подорожі. Саме в подорожах можна класно навчитись ходити. Бо коли ходиш в незнайомому, прикольному, комфортному місці, ти можеш легше переносити біль  або дискомфорту, поки освоюєшся із протезом. Потім в умовах міста почуватимешся значно впевненіше. 

Хлопці показали: щоб вийти на Говерлу, пройти Чорногірським хребтом, потрібна цілеспрямованість, бажання і сила волі.  Навіть якщо ти на протезі.

Женя: Чесно, я думав, шістдесят мільйонів назбираємо. Десятку? В масштабах нинішньої війни це не такі великі гроші за таку мотивацію. Не знаю, як правильно сказати, але, блін, ми дійсно дуже старалися. 

Якщо вам теж здається, що старання цієї п’ятірки були достатні, ви можете подякувати їм донатами. 

LiqPay

Монобанка

Василина Думан

журналістка