«Війна множить біль кратно»: як працює і проводить вечори фотограф-документаліст Ігор Єфімов

«Фотографія — це спосіб відчувати, торкатися і любити. Те, що ви зняли на плівку, залишається назавжди.

Вона пам’ятає дрібниці й після того, як ви все забули», — казав американський майстер фотографії Альфред Ейзенштадт.

«Війна довела — усе, що може залишитися це фото й памʼять», — так вважає 36-річний фотограф із Черкас Ігор Єфімов.

Він фіксує людей і життя на камеру з 2009 року.

Створив серію портретів «Обличчя пам’яті» членів родин, які втратили рідних у російсько-українській війні.

А зараз фотографує людей, які втратили кінцівки й зізнається, — «Вражений силою духу людей».

Вечорами Ігор любить готувати з дружиною, їм не набридають вечірні прогулянки біля Дніпра. А якщо не спиться, Ігор радить включити фільм про космос чи почитати філософів — це присипляє.

Далі — його пряма мова.

Фотографія — мій спосіб дослідження людей

І моє дослідження ще триває.

Це як у тому відомому вислові, — «У самурая немає мети, є тільки шлях».

Щоразу, коли знімаю нову людину, то відкриваю щось нове для себе.

Фотографія може як вбивати, так і рятувати

Фотографію називають найбільш об’єктивним методом документування реальності.

Але вона все ж суб’єктивна. З одного боку цілком правдива. З іншого — ні.

Фотографія часто залежить від особистих переконань автора. І може бути маніпулятивною.

Роботи проєкту «Обличчя пам’яті» Ігоря Єфімова, 2020

Ця двоїстість породжує складне ставлення до неї: знімок може буквально вбити, а може і врятувати життя.

Війну найкраще рефлексують діти

Давно працюю з темами війни і втрат. Це завдає сильного болю.

Відчував це з 2014-го. А з 2022-го відчуваю ще гостріше. Не думаю, що до цього можна якось «підготуватись».

Це просто досвід — береш і робиш.

Я і до війни знімав складні теми: дитячу онкологію, жінок, що зазнали насильства, шелтери для безпритульних.

Але війна множить біль кратно.

Досі не вдається збагнути, наскільки це страшно. Не певний, що хтось із нашого покоління зможе це осягнути й передати.

Кажуть, що найкраще війну рефлексують не її безпосередні учасники та дорослі, а діти.

Роботи проєкту «Незламні» Ігоря Єфімова, 2023

Я сам важко переживаю це потрясіння. Так погано, як зараз, я не почувався ніколи.

Можливо, знімаючі складні теми, я пропрацьовую їх і для себе, і для інших. Це допомагає прийняти реальність.

Ми — не частина чогось більш значущого, ми і є значущі

Україна й українці — це дуже широке поняття.

Попри меншовартісне уявлення про себе, у порівнянні з більшістю європейських країн, ми — величезна країна.

Нас дуже багато, навіть зараз.

Міряти звички українців одним мірилом неможливо. Вони в нас дуже різні.

Думаю, українцям ще є чому повчитись у плані того, як жити, як витрачати свій час і ресурс.

Маю враження, що багато українців не вміють по-справжньому отримувати задоволення від життя.

Думаю, зараз слушний момент, щоб усвідомити. Ми — не якась там частинка чогось більшого і значущого. Ми і є це велике і значуще.
Населення Черкас — 300 000 людей. Ніби маленьке українське місто, так? Але це населення всієї Ісландії! 

Стріт — це стан душі

Робота і стріт — поняття несумісні. Стріт — це швидше стан душі. Звучить пафосно, але це правда.

Коли я активно знімав стріт, робив це постійно. Не виходив із дому без камери.

Знімати стріт — це бути завжди в пошуку, завжди напоготові.

Останнім часом багато знімаю стріт ввечері, хоча майже й не публікую ці фото.

Обожнюю сутінки — коли вже досить темно, але ліхтарі ще не горять.

Коли небо ще має певну фактуру. Для мене це завжди момент-відкриття.

Засинаю і прокидаюсь із телефоном

Не влаштовую собі цифровий детокс. Який антонім цього поняття?

Останні два роки в мене так — засинаю і прокидаюсь із телефоном у руках. Постійно слідкую за новинами та ситуацією в Україні.

Кілька тижнів живу в Києві. Місто ніби більш небезпечне, ніж Черкаси. Але мій сон тут дивним чином покращився.

Весь 2022 і майже цілий 2023 рік спав лише по кілька годин на добу.

Лайфхак для тих, хто не може заснути — увімкніть на ютубі пізнавальну передачу про космос. Або почитайте когось із філософів.

Не думаю, що мої вечори якісь особливі. Почуваюсь продуктивнішим вранці. Ввечері надаю перевагу відпочинку.

Люблю проводити вдома з дружиною, або в компанії друзів. Можу подивитись кіно.

Відкриваю щось нове в побаченому та знаному

Донедавна постійно щось читав і дивився.

Перший рік повномасштабного вторгнення все змінив — багато місяців не вмикав навіть музику.

Зараз потроху повертаюсь до читання та споглядання.

Зараз переглядаю класику: Інґмара Берґмана, Джима Джармуша, Віма Вендерса, Ларса фон Трієра.

Намагаюсь відкривати щось нове в побаченому та знаному.

З нового раджу фільми на вечір:

• «Минулі життя» Селін Сун
• «Бідолашні створіння» Йорґоса Лантімоса
• «Американське чтиво» Корда Джефферсона

У музиці я консервативний. У мене є кілька улюблених виконавців, яких можу слухати на репіті:

• Radiohead
• Том Йорк
• Nicolas Jaar
• Darkside
• а ще рекомендації від Spotify

Поради для майбутніх фотографів

Слухайте своє серце. Не зациклюйтесь лише на фотографії, дивіться на інші речі. Надихайтесь мистецтвом.

Експериментуйте, показуйте свої роботи.

Не забувайте: фотоапарат — лише інструмент, головне — це ваші ідеї, думки та те, що ви хочете сказати своїм мистецтвом.

Я б не хотів радити фільми та книги саме для фотографів.

Щоби бути успішним автором, треба мати «надивленість» у різних проявах візуальної культури — живописі, кінематографі, архітектурі, дизайні.

А гарні книжки про фотографію — це гарні книжки про життя.

Тож, не радитиму Сьюзен Зонтаґ чи Ролана Барта.

Пораджу опосередковані твори для натхнення: 

• архітектура Людвіґа Міс ван дер Рое
• фільм «Париж-Техас» Віма Вендерса
• графіка Павла Макова
• роман «Сторонній» Альбера Камю

Щодо кінематографа, то моя порада — обирати фільми не за акторами, а за режисерами.

Для фотографів ще краще — за операторами. Це специфічне художнє візуальне бачення.

Можна почати з Еммануеля Любецкі та Хойте ван Хойтема.

Моє найкраще місце для вечора — мій дім, або мій двір у теплу пору року.

Або набережна та пляжі — Дніпро ніколи не набридає.

Найкращий вечір — коли ми з дружиною вперше в житті побачили океан.

Це був кінець насиченого дня в Португалії. Заходився сильний шторм.

Після довгої ходьби ми, нарешті, побачили ці могутні хвилі. Вони кидались на нас разом грозовими хмарами і блискавками з усіх боків.

Неймовірне вечірнє видовище!

Я не поціновувач закладів. Люблю готувати вдома, разом із дружиною.

І в нас це непогано виходить. Це гарна можливість приготувати щось смачне, побути разом, обговорити день, якусь цікаву тему.

Ціную ці наші вечірні ритуали. Не хочу їх змінювати.

Ввечері я ніколи… не кажу «ніколи».
Життя вчить тому, що будь-якої миті може статись усе, що завгодно. Я просто відкритий до пригод.

Віта Корнієнко

журналістка «Вечора»