«Я, мама і уйобіщє»: репортаж без цензури з київського відкритого мікрофону

Махровий сарказм. Недолугі жарти. Пивко та піца. Все це стендап для новачків.

Я приготувалась робити «рукалице» і спустилась в підвал у центрі Києва. Зараз майже 7 вечора і попереду дві години страждань мого почуття гумору. Чи ні?

Буде не круто. Це ж відкритий мікрофон!

Перед великою війною ми сміялись над мініатюрами Ліги Сміху, серіалами-скетчами на кшталт «Країни У» та ще над безліччю жанрів комедії. Обрати було з чого. А стендап часто ставав лише частиною великих виступів команд коміків. 

Нині ми живемо в часи стендапної монополії: приглушене світло, червоні лаштунки, високий стілець, мікрофон на стійці та пляшка води. Бачимо це – знаємо: зараз буде смішно. Або ні. 

Щопонеділка велика формація «Підпільний стендап» випускає на сцену зелені паростки комедії: новачків. Причому це можуть бути коміки, які виступають уже рік чи навіть більше: в стендапі довго розгойдуються перед стрибком у великі зали.

– Проходьте, ваш столик номер 18, – адміністраторка впізнає мене по аватарці і показує дорогу. 

Думала, що побачу напівпорожню залу і парочку нервових новачків, але… Зала забита вщент!

Хлопців та дівчат приблизно порівну – стереотип про «чоловічий» жанр відпав. Від зовсім юних до таких же хлопців та дівчат, тільки з хвилями сивини у волоссі. Тут понад 20 столиків і барна стійка. Ще й за моїм уже хтось сидить. Вільний стілець знайшовся:

– Я Сергій. Виступав до війни. Зараз не можу. Може колись…

На сцену виходить трохи пом’ятий ведучий:

– Думаєте, що буде круто? Ні, буде не круто. Це ж відкритий мікрофон! 

Наглухо відморожена людина

Залом прокочуються смішки. Трохи вступних слів, і перший учасник виходить на сцену. Джинси, футболка, кросівки. Став і почав розповідати про себе:

– Карочє, коли я народився, в пологовому вимкнули опалення, і перед вами наглухо відморожена людина.

Він вільно почувається на сцені, але голос трохи тремтить. Деякі жарти йдуть у тишу.

Та продовжує. Відчуваю, наче мене затягнув в себе Ютуб – там часто дивлюся стендапи. Тільки вживу набагато смішніше.

Його 4 хвилини минули – все. Черга наступного учасника. Він у футболці зі смайликом і розповідає історії з життя у селі на Заході України:

– У мене дівчина була. Батьки її тримали ритуальний магазин. Називався «Чистилище». А вона жила на другому поверсі: в Раю.

Цей учасник активно рухається по сцені, щоки його горять і дихання трохи збивається. Та зала оцінила старання і слухняно реготала:

– У нас найвища мета кожного хлопця – купити мотик. А потім роз’єбати. Кажу вам: я то всьо зробив, повалявся в лікарні і тепер суперуспішний.

Напарник по столу нахиляється до мого вуха:
– Ти прикинь, що він пережив. Сюди приходиш і розповідаєш про лютий пиздець зі свого минулого. Ділишся, вони (оглядає людей навколо), сміються.

І знаєш, що потім? Ситуація тебе відпускає. А ти шукаєш ще гірший треш, щоб залупити для них жарт. Бо тепер мета одна: ти хочеш, аби вони сміялися.

Ще один комік піднімається на сцену. Я готова сміятися, але…

– Мене кинула дівчина. Коли дізналась, що я одружений. А знаєте як дізналася? Ій натерла моя обручка

І показує недвозначний жест. Мертва тиша. Продовжує:

– Хоча я обманюю: коли ти одружений, то робиш це двома пальцами

Тиша.

– Шо, ні?… Він розгублено обводить очима залу. Потім збирає себе докупи і перемикається на іншу тему.

Я, мама і уйобіщє

Нарешті його час минув і до мікрофона вибігає рудоволоса дівчина у чорній сукні з широким поясом:

– Знаєте, чому я так одягнена? Бо батьки не звертали на мене уваги у дитинстві.

Тю, думаю. Теж мені жарт. Але далі вона викатила таке, що глядачі одночасно вили, як вовки, відводили очі і реготали:

– Мій батько був алкаш. Він бив маму. Але не треба співчуття: вони бились на рівних. Я навіть ставки робила: хто кого. Домашній «Мортал Комбат»: мама Скопіон, а батя Саб Зіро. Бо спав на морозі. А ще він міг перетворюватись на тварин: заснув якось на решітці і став тигром.

Знаю, текстом це може сприйматися сумно. Але вона настільки весело це подавала, що ми валялися. Хтось у залі лупашив по столу рукою від сміху:

– Якось я спитала у мами: «Чому у баті червоні очі? Він вампір»? А мама каже: «Ні, доцю, він уйобіщє». Тож у мене є сімейне фото: я, мама і уйобіщє.

«Помилка людини»

Її звати Богдана, і я за нею зараз біжу до барної стійки:

– Ви крута. Хочу інтерв’ю

Дівчина радіє, і ми виповзаємо нагору. Пара фото.

Її не треба розговорювати, вона готова до будь-яких питань:

– Про батю мені й раніше було норм розповідати. Взагалі люблю чорнуху. Але не буду жартувати на теми, що принижують жінок чи представників ЛГБТК+-спільноти. 

Курсів коміків не існує, тому навчається кожен сам. Богдана тільки-но закінчила навчання на психолога, та працювати за професією не хоче. Читає освітні книги по стендапу, пише жарти. Постійно пише. І переписує. Одне й те саме, щоб дійти максимально смішної подачі:

– Ще хороша практика – камеді баді: друг, з яким можна робити розгони, тобто жартувати у режимі нон-стоп. Часто саме так народжуються ідеї. 

Що потім? Записуватися на відкриті мікрофони і перевіряти свої жарти.

Після виступів повертатися додому і ще раз переписувати їх, якщо сміху не було. Постійна робота.

Стовідсоткових жартів, на думку Богдани, не існує. Аудиторія щоразу різна. Тому невдалих виступів не буває. Не засміялись? Що ж. Наступного разу засміються. Тиша її не засмучує, а стимулює до розвитку:

– Починаючий комік – часто «помилка людини» на сцені. Ти думаєш, що сміються над жартами, а регочуть над тобою, бо ти недолуга. Буває, зовсім навіть не усміхаються.

А якщо ти дівчина і у тебе профеміністична історія, то деякі хлопці можуть схрестити руки на грудях і принципово не сміятися. Зате про дівчат сексизм усякий – це норма.

Слабо попісяти на руки?

Богдана прийшла у стендап зі студентської «Ліги Сміху». У команді з кимось відчувала, що розвивається повільно. І почала вивчати стендап.

Тепер має 3-4 виступи на тиждень у різних відкритих мікрофонах, а іноді для неї уже знаходиться місце і в закритих стендапах:
– За виступ там можна заробити 300-400 гривень.

Досвідчений же комік візьме 8-10 тисяч гривень за виступ у збірній солянці. Сольняки ж вимірюються сотнями тисяч. Я уже влилась у тусовку і хочу зробити стендап основною професією.

Іноді жарт народжується на вулиці: а ви помічали що… І ти помічаєш, і глядачі теж. Але часто новачки використовують власні історії:

– Якось ми з подружкою одна одній на руки пісяли. Вона любить пранки. Прийшла до мене і питає: «А слабо попісяти на руки?» А мені не слабо. А вона: «А я вже не хочу». Та я собі думаю: «Ні, ми попісяємо». Я півроку почекала, і зрештою ми набухались і я кажу: «Пішли». І ми сіли в гуртожитку в туалеті. Було вобщє не протівно! Потім потиснули оці руки і пішли помили. 

А ще іноді доля втручається у виступ Богдани:

– У одному кафе сцени не було – нам виділили кут. Розповідаю про батю: те, що ви чули сьогодні. Раптом із ніаткуда виходить п’яний мужик бомжуватий, бере у мене мікрофон і починає читати реп. І я кажу: «А от і батя». Даже виступ не споганив. Навіть допоміг.

«Синку, я до церкви йду. Іди нахуй»

Тим часом на сцені знову ведучий. Запрошує одного коміка – його нема у залі. Бере телефон і каже: так, раз його нема, а він записався, то пішов він нахуй. Давайте разом: я кажу «Льоша», ви кажете: «Пішов нахуй». Ну ок, це ми можемо. 

Ще один учасник розповідає про роботу у ресторані мийником посуду:

– Я стільки посуду перемив, я грьобаний єнот. Мене врятує колись Грут, я вірю

За дві години виступило 13 коміків. Було смішно. Іноді дуже. Майже всі одразу йшли з зали: за один вечір може бути 2-3 виступи у різних клубах. Всі вони у пошуку себе, аудиторії та жартів. 

Зала пустішає. Тільки Сергій за моїм столиком нікуди не спішить. Він повернеться на сцену після перемоги. 

А поки накопичує жарти та обкатує їх на випадкових співрозмовниках. Деякі з них потім пишуть з цими замальовками репортажі. Тому поки нам несуть рахунки за коктейлі, слухайте історію, яку ще не чули відкриті мікрофони:

–Я був  в евакуації у Рівному. У перші тижні бомбили люто, і всі ходили у сховище. Там велике одне було, і я, як дохуя відважний киянин, всіх туди пропускав і заходив останній. Бачу – йде бабуля. Я до неї: «Ходіть в укриття, тривога!» А вона дивиться на мене старечими очима: «Синку, я до церкви йду. Іди нахуй».

Вибухаю реготом у пустій залі. Сергій схвально киває. І питає:

– Скажи чесно, ти забула про все на світі, поки я розповідав тобі історію? Наша мета – щоб глядачі жили нашими жартами. Відволікались від всього. Кажи всім, нехай приходять на стендап…

Повертається до мене спиною, виставивши долоні: 

– Давай пятюню і я пішов.

Порожня сцена. Трохи світла на червоних лаштунках. Відблиск на мікрофоні. Він, мабуть, ще гарячий від схвильованих рук. Через тиждень інші коміки принесуть сюди свій біль. І він щезне. Бо сміх перемагає страх.

Ольга Бродська

журналістка