Вчила уроки до 23:00, батьки були вражені: Севгіль Мусаєва про досвід психотерапії і роботу над собою

Севгіль Мусаєва — головна редакторка видання «Українська правда».

У подкасті «Їде дах» Севгіль розповіла, як вперше пішла до психолога, чому не знайшла свого спеціаліста в Україні, як вчилась в школі з РДУГ і дислексією, але закінчила її з відмінним табелем. 

А ще — про те, як кожного дня пропускати крізь себе травми війни і не втрачати себе. 

Вечір.Media публікує головні тези подкасту.

Повна версія розмови Севгіль Мусаєвої з журналісткою Юлією Забєліною (вчиться на гештальт-терапевтку)  у новому подкасті «Їде Дах» на YouTube-каналі «Щиро кажучи».

Відновлююся на природі

На початку повномасштабної війни, як і всі, трималася на злості. На бажанні зробити все можливе, щоб це швидше припинилося.

А з червня цього року, після операції, живу в режимі самозбереження. 

Це режим, коли розумієш: піклування про себе важливе для того, щоб продовжувати робити те, що ти робиш. Ресурсу лишається дуже-дуже мало.

Полюбила природу, бути на природі після початку повномасштабного вторгнення. На природі відновлююсь. 

Це може бути ліс, поїздка у степ, до моря. Природа мені допомагає.

Пила препарат і почувалась «замороженою»

Я така людина, що пропускаю все крізь себе. Намагаюсь з цим боротися, абстрагуватися.

Історії цивільних і військових жертв вводять мене у стан сильного хвилювання на кілька днів. 

Навіть рідні кажуть, — «Будь ласка, [не приймай близько до серця], ти маєш бути в ресурсі, ти зараз себе морально вбиваєш, нищиш».

Але думаю, це неможливо. Коли пила Ксанакс (заспокійливий засіб широкого спектру дії — ред.), мала загальмовану реакцію на все. Перестала плакати, не спати по ночах. Якось більш-менш налагодилось.

Але журналісту треба мати психологічні реакції, для журналіста важливо відчувати, а я була ніби заморожена. І відмовилася від Ксанаксу. 

Насправді, це спірна штука [Ксанакс] у плані терапії і лікування, але на той момент вона подіяла. Заморозила сильні переживання і стан. 

А потім зрозуміла, що це заважає роботі: люди перестали мене пізнавати, була як зомбі. І відмовилась.

У нас у всіх є ПТСР

Ми ж журналісти, нам потрібно висвітлити подію тут і зараз. Розказати історію людини, зібрати, видати текст. 

А потім ти ввечері приходиш і в тебе таке спустошення, коли щось стається таке дійсно жахливе. 

Ти не можеш нікуди дітися, ні з ким поговорити навіть про свої відчуття, що сталося. Бо ти не можеш як решта людей прожити це. Тобі потрібно зібратись і, як ми кажемо, «відпрацювати». 

На емоційне прожиття часу не залишається, а воно важливе. І потім це трансформується в ПТСР, який я думаю, є у 100%  українських журналістів. 

Як у всіх українців, але у журналістів ще більше, бо ми розповідаємо про цю війну постійно.

Накрило неочікувано: плакала і не могла зупинитись

Нещодавно сталась зі мною історія. Була в Грузії на міжнародній конференції в Тбілісі. У той день росіяни вдарили по учбовому закладу у Полтаві (ракетний удар 3 вересня 2024 року — ред.). 

Коли прочитала про кількість загиблих, то у мене був шок, але не було сильної емоційної реакції. 

Це здивувало, — «Нічого собі, ось тебе навіть вже не зачіпає така кількість жертв і немає емоційної реакції».

І от ввечері я запізнююсь на гала-вечерю, де співає грузинська оперна співачка.

Приходжу, сідаю, поряд за столом сидять заступниця міністра закордонних справ Швеції, посли, починається виступ. Співачка робить короткий відступ і каже про ситуацію в Грузії, що у них скоро вибори і що це екзистенційний вибір для Грузії, і що грузинський народ заслуговує на майбутнє. 

І в цей момент мене накрило. Напевно, новини з Полтави, і те, що росія робить зараз в Грузії, з грузинами.

За якийсь час змогла себе збалансувати, відійти. Європейці проявили себе дуже емпатично в цей момент. Вони почали розповідати історії про те, як вони допомагають Україні.

Стала головредкою «УП» у 27, але не була готова до цього

У всіх за столом шок, вони починають мене заспокоювати, підходити. 

Коди у 27 років стала головною редакторкою «Української Правди», то не була готова до цього. 

Була хорошою журналісткою, але не була зрілою людиною. Не розуміла, які виклики чекають на того, хто очолює таке видання, як «Українська Правда».

Робота, вбивство Павла Шеремета, яке потрясло мене до появи фізичного страху. Все вимагало від мене, щоб я швидко подорослішала. 

Почала шукати допомоги ззовні і мені дали контакти психологів. Перший досвід з психологом був дивний, це була більше екстрасенсорика, гіпноз. Щось схоже на езотерику.

У 2017-2018 я поїхала у Оксфорд і там вирішила спробувати закордонну психотерапію. Познайомилась з тим, що мені дійсно підійшло — це когнітивно-поведінкова терапія. 

Це зробило мене більш раціональною людиною з точки зору психічного здоров’я. Дало розуміння патернів моєї поведінки, станів і реакцій. 

Поки не знайшла свого психолога в Україні, можливо, знайду. 

Але зрозуміла, що когнітивно-поведінкова терапія допомагає мені швидко приходити у ресурс.

У дитинстві мала РДУГ і закінчила школу на відмінно

Лікарі сказали мамі, що у вас дитина з РДУГом (розлад дефіциту уваги та гіперактивност — ред.) і є певні особливості. Це проявлялося, зазвичай, у навчанні. 

А також у мене була легка дислексія (порушення здатності до навчання, яке проявляється у розладі читання — ред.). На початку я плутала цифри 9 і 10. Не могла читати в першому класі.

До п’ятого класу не могла сидіти на місці взагалі, була гіперактивна, бігала по класу. Якийсь безлад був постійно, щось била, розбивала, у класі, вдома.

Звичайно батькам було трохи важко зі мною, порівняно з сестрою, яка відразу була суперталановитою музиканткою, пішла на фортепіано. А у мене все не складалося.

У житті була «білою вороною» з усіх боків: єдина [у класі] кримська татарка з незрозумілими патернами поведінки, і це було таке цікаве минуле. 

Я могла працювати дуже довго над собою у дитинстві. Розуміла, що зі мною щось не так, що я відрізняюся від інших людей, і мені треба докладати більше зусиль для досягнення чогось.

І якщо щось не виходило, наприклад, якісь геометричні фігури вирізати з ножицями (у силу своїх особливостей не могла використовувати їх). То мати приходила до мене в кімнату і бачила, що я якимось чином вириваю з паперу ці геометричні фігури. Але я їх робила. 

У підсумку я закінчила школу з відмінним табелем, але за цим стояв фундаментальний труд над собою. 

На мені ставили хрест, але в мене вийшло реалізуватися. Хочу, щоб діти, молодь знали — у вас все може вийти, навіть, якщо ви «ізгой» чи на вас ставлять хрест.

Ще про вечори цікавих українців:

Віта Корнієнко

журналістка «Вечора»