Де поділась Персефона: репортаж з репетиції «Украдене щастя» Уривського в театрі «Золоті ворота»

Цьогоріч виставі «Украдене щастя» Івана Уривського виповнюється вже 8 років. 

Чи міг режисер подумати, що у 2024 році країна переживатиме театральний бум і на його виставу квитків днем з вогнем не знайдеш? 

«Украдене щастя» — п’єса Івана Франка, яку він написав ще у 19-му столітті, а вона так само відгується українцям 21-го століття.

Як Уривський подає франківський сюжет і хто його втілює на сцені? 

«Вечір» обійшов блокпости у центрі Києва і побував на вечірній репетиції вистави у театрі «Золоті ворота» на Липках. 

Дивіться й читайте, як проганяють класику, як шукають її нове звучання і які враження вона залишає в глядачів. 

Царство Аїда або чорний вхід

Надвечір вітер розігрався й ворушить паростки трави у Маріїнському парку. Облизує стіни Будинку офіцерів ЗСУ. Пірнає холодом за коміри й куйовдить волосся перехожим. Люди застібають курточки й женуть пустуна геть. 

Вулиця Липська у вирі стихії. Нагинаються ще голі дерева, шурхотить жовта вивіска «Золоті ворота». Щоправда, воріт тут немає, та й позолоти не видно. 

Грубі залізні двері у підвал. Зазвичай, такі ведуть в «шаурмечну» або царство Аїда.

Але це «чорний» вхід в академічний театр «Золоті ворота» на Липках. Хоча атмосфера всередині наводить на думку — може, це все ж царство Аїда?

Персефона вішає афішу вистави «Украдене щастя» і зникає в підземеллі. Аїд вирушає на пошуки — гра починається.

Міфічні герої

Чорний вхід доступний для перевертнів – акторів та інших героїв міфу: Зевсів, Деметр і Персефон – працівників театру. Парадний вхід для глядачів за декілька метрів звідси, у дворі дому. 

Та кожний, хто наважиться переступити поріг, зіштовхнеться із зачарованими вартовими – трьома безликими опудалами.

Поруч валяється використаний «антидот» – стік від айкос. Певно, хлопцям не допомогло.

Знизу визирають химерні жителі підземелля – актор Андрій Поліщук та адміністратор. Привітно вітаються і вмить щезають. Роздивитись їх обличчя не вдається.

Персефона, I‘m coming for you.

Шлях пролягає повз декорації, які спочивають під стінками темного коридору. Гнітюча пітьма дезорієнтує. Поступово губиш надію вибратись, але рятує світло в кінці тунелю.

Обличчя засліплюють софіти, які пробиваються зі сцени. Вихід з кожною секундою наближається.

Чекпоїнт – бар театру «Золоті ворота». Всюду висять портрети тутешніх корифеїв. Нагадує іконостас підсвічений неоном: святі Дмитро Олійник, Антон Соловій та інші.

Наливають тут не тільки вино. Можна випити і водянистого американо, і колючих газованих напоїв – на свій смак та настрій. Часу на трапезу немає, актори розпочинають репетицію. 

Можливо, там Аїд тримає в заручниках Персофону.

Двері зали відчиняються. Порожні стільці, актори на сцені та підступні маленькі сходи.

Декілька «ай», «ой», «трясця» і вмощуюсь на місце, щоб подивитись, як актори проганяють виставу, якій вже вісім років.

Дійство

Прем‘єра «Украдене щастя» відбулась 14 травня 2016 року. Режисер Іван Уривський вже не стоїть над виконавцями, як мама. Діти навчились ходити самотужки.

Назвати це дійство «репетицією» важко, скоріше, це прогін. Виставу грають двічі на місяць. Актори освіжають текст, читають на швидкостях Емінема. Дозволяють собі посміятись.

-Ти, Миколо, двері позамикав? — питає акторка Дар‘я.

– Ой, бля, забув, — віджартовується Дмитро і вибігає, порушуючи атмосферу.

Акторський ансамбль оживляє монотонне проговорювання тексту. Виставі вже 8 років, та досі є моменти, де актори губляться. Наприклад, Дар‘я перепитує, — «Не можу запам‘ятати на кого тут орієнтуватись».

Це перша вистава акторки після народження дитини. З пів року вона була поза репетицій. Тож, можна зрозуміти.

Більше уваги приділяють фізичній дії. Певно, мова тіла на камерній сцені важливіша за слово. Та й роботам Івана Уривського притаманний яскравий пластичний малюнок.

Двічі проганяють танець. Навіть посмішку надягають. Персонаж Анни приколисує Миколу. Актори на повну потужність відіграють таючі рухи руками. Відпрацьовують підтримки.

-Давай, з цього моменту на… — кричить актор звукорежисеру в будку.

За вісім років виставу вивчили «на зубок» люди на сцені і поза нею. Проте освітлювач та звукорежисер підкорюються акторам – як скажуть, так і буде.

Моменти, де виконавці впевнені у собі, можуть упускати на прогоні. Мама ж не бачить. «Можна було б і без прогона сьогодні», — каже актор Андрій. Та діти слухняні – проходять виставу до кінця.

Світло і музика налаштовані, актори освіжили хронологію подій. Фінальні оплески один одному і «дякую», що знаменує кінець прогону. За годину зал заповнять глядачі, почнеться справжнє дійство.

Розчарований, що так і не віднайшов Персефону, повертаюсь на світ божий. Аж біля виходу трапляється вона – адміністраторка, яка цмолить місцевий антидот «айкос». Знайшлась.

А далі відбулась вистава. Нашому головреду Артему Кузьменчуку дісталось одне місце. Прийом-прийом, як у вас справи, Артеме, і що там на виставі?

Вистава починається

Даня, дякую за роботу! Якраз всідаюсь на своє місце. Театр маленький, зал ще менший, певно, на людей 30, не більше. Поряд кілька парочок у джинсах й кросівках, глядачі соло у костюмах. 

Трохи підгледів репетицію і розслабився — ніби побачив, як фокусник заправляє в рукав хусточки, які «магічно» вилетять на сцені. 

Був готовий до всього — до звичних діалогів на сцені, до гри і франківської драми. 

Але не був готовий до такого сильного перевтілення. І того, що приставка «пластична вистава» у назві «Украденого щастя» прописана не просто так. 

Якщо на репетиції акторка Дарія Пльондер ледь-ледь поблискувала, була вся у собі.

То франківська Анна у її виконанні на сцені аж іскрить — особливо її пластика і рухи. Акторка розповідає про почуття тілом. 

Хилиться, горнеться, вигинається. 

А коли скидає очіпок заміжньої жінки, то на сцені головна героїня — хвиля її рудого волосся. Навіть воно, здається, грає у виставі за Уривським. 

Якщо на репетиції актор Андрій Поліщук у ролі Михайла не вразив. 

То під час вистави він ніби звалюється з неба на землю у своєму мундирі. Прямісінько в мирну хату Анни й Миколи, прямісінько за стіл подружжя. 

Кремезний актор ворочається сценою, руйнує сімейний лад, видряпує із сім’ї своє, жадане — Анну. Владно бере її в оберти танцю, змітає зі сцени і з життя конкурента Миколу. 

Актори танцюють, вигинаються, переплітаються, влягаються на сцені, на столі, тонуть у диму, бачать сни — їх рухи такі ж красномовні, як і слова. 

Згадую про існування телефону вже під оплески акторам. Та й про все інше — дійство на сцені на всі 100% перевантажувальне. Вимикає з реальності гарантовано. 

Біжу до метро «Арсенальна» і й думаю, — «Чого раніше не проводив вечори у “Золотих воротах”?. Круті ж які!». Обов’язково повернусь. 

Даня Бумаценко