Дорослі діти: вечір пригод на 11-й «Лесі Квартиринці»

28 жовтня на кіностудії Довженка в Києві відбувся 11-й мистецько-музичний івент «Леся Квартиринка». Філ Пухарєв сходив до «Лесі» в гості та дізнався, як відшукати триоких монстрів серед радянського занепаду, що спільного між Гарлі Квінн і давньою міфологією та чому те, що добре для сільського весілля, ще краще для зумерської тусівки.

Хто така Леся і чому вона Квартиринка?

Одного разу Іванка розповіла другу, що мріє зробити квартирник. І запросити туди музикантів, яких дуже любить. А якщо ти сильно любиш щось чи когось, то всі навколо обов’язково відчують це і теж полюблять.

Два роки тому Іванка мала лише ідею. Ну і назву «Леся Квартиринка», яку накаламбурила з другом. Але колообіг любові в природі спрацював. Ініціативу дівчини підтримала творча спільнота «Космос табір».

У 2021-му «Лесю Квартиринку» прихистив клуб Mezzanine на київському Подолі. Той, що поруч із Closer’ом, відомим двома речами на літеру «р»: дахозносними рейвами та поліцейськими рейдами.

Перші «Квартиринки» нагадували затишні вечірки в колі найкращих друзів, де немає правил, крім одного: «Надихайся і надихай». Гурти, що на них виступали, збирали від сили 100 людей. Але навряд хтось із цієї сотні зміг швидко забути про те, що почув і побачив на тих концертах.

24.02.2022 життя Іванки та її команди, як і всіх українців, поділилося на «до» та «після». Перші півроку повномасштабної війни було не до концертів. Найбільше, що тоді хвилювало дівчину, — як підсунути шафу до вікна так, щоб не зачепило, якщо прилетить.

Та восени 2022-го «Леся Квартиринка» відродилася з попелу, щоб повернути зумерам їхній персональний рай. А заразом і переїхала у новий дім — на кіностудію Довженка. Відтоді на каву до «Лесі» забігали як улюблені музиканти сьогоднішніх 20-річних (Schmalgauzen, Blooms Corda, Стас Корольов, NAZVA, The Unsleeping, *ваш варіант*), так і поважні баті української сцени («ВВ», «ТНМК»). Те, що починалося як камерний квартирник для своїх, переросло у повноцінний музичний фест для тих, кому чужого не треба.

Потім видихає, заспокоюється, і додає: «Хоча я дивилася продажі. Людей має бути неізмєрімоє колічество». Попри хвилювання, у голосі дівчини звучить непідробна радість дитини.

Локація

Збираємося на знайомство у чайній кімнаті (новинка 11-ї «Квартиринки»). 

«Ніколи пояснювати. Бери скотч і пиши ім’я», — звертається до мене Марк, модератор «квартиринківського» нетворкінгу. На нетворкінг міг потрапити кожен, хто придбав ексклюзивний «квартиринківський» мерч.

Жартую. Такого Марк, звісно, не говорив. Бо «Квартиринка» — не маршрутка. Три кити фесту: взаємоповага, толерантність і творчість.

Першою розповідає про себе дівчина в окулярах, що називається Котею. Котя тут вже вдев’яте.

«Вау! — дивується Марк. — Розкажи новеньким, як тобі? Може, вони думають, що ми тут всі агресивні маніяки». У цю мить до чайної зазирає дівчина з «квартиринківського» бару. Сьогодні всі коктейлі у ньому носять назви гуртів із лайнапу. «Вибачте, у вас немає ножа?» — ввічливо цікавиться вона.

Далі ми відповідаємо на запитання у найкращих традиціях шкільної анкети. Здається, зараз буде про улюблений колір.

Марк веде нашу могутню ватагу повз занехаяні павільйони колись легендарної кіностудії. Бюст Шевченка схилив своє гранітне чоло, зажурено позираючи на нас збоку. Новачки «Квартиринки» дивуються, куди це нас несе. Я здогадуюся: ось-ось за аркою праворуч з’явиться будівля, де протягом двох теплих травневих днів тривала 10-та, ювілейна «Леся».

У колись залюдненому холі з фудкортом та фотозонами гуляє вітер за ручку з ностальгією. 

«Ходімо на 5-й поверх, там у нас департамент декору», — пропонує Марк. Саме час уточнити, що команда фесту розділена на дев’ять «департаментів» — по одному на кожного співзасновника. 

У тісному коридорі із низькою стелею ловлю в’єтнамські флешбеки. Я вже був тут минулого разу, коли заблукав у пошуках вбиральні.

Добре пам’ятаю, як вжахнувся від того, що побачив навколо. Колись у цих кабінетах створювалося українське кіно, а нині там не залишилося нічого крім полущеної штукатурки та завалів будівельного сміття. Прибирати його нікому.

«Сюди», — каже Марк і заводить нас до одного з непримітних приміщень. Раніше зачинені двері відчиняються, як за помахом чарівної палички.

Ласкаво просимо до казкового світу психоделічних картин, картонних чудиків, художників, декораторів та інших дивовижних створінь, що живуть тут серед творчого хаосу.

Вайб

«Леся» не була б «Квартиринкою», якби щоразу не вигадувала креативну тему для кожного івенту. А «Квартиринківці» були б звичайними людьми, якби щоразу не підбирали під неї яскравий лук.

За три своїх пришестя я бачив тут і мавп із табличкою «Данина мистецтву», і дівчину-торт, і хлопця-рахівницю, і чого тільки не.

«Дуальність», — тема, навколо якої все оберталося 28 жовтня. Якщо ви запитаєте у мене про улюблений костюм цього разу, я лише розведу руками.

Чи то перестаралися орги, запропонувавши гостям надто сложний прікол, а чи ніхто особливо не заморочувався з гардеробом через погодний апокаліпсис, що охопив Київ тієї суботи.

Музика

За словами організаторів, нова зала «Лесі Квартиринки» більша за попередню. Лінійкою я не міряв, але на око здалося, що це не так. Моїй підозрі плюсанули і кілька знайомих із минулих фестів.

Але менше не означає гірше. Бо тут і ремонт сучасний, і сцена краще облаштована, і з вентиляцією все окей. Тепер ніхто не відчуватиме себе в бані чи морозилці, як це було на попередній локації, у переоблаштованому кінозалі.

Як музичний оглядач я зазвичай готуюся до концертів. Переслуховую пісні музикантів, передивляюся їхні кліпи та перечитую найсвіжіші інтерв’ю.

Та нині заради експерименту взяв і забив на професійну кухню. Купив «сліпі квитки», оминав анонси лайнапу як небажані спойлери, а вже на місці розслабився та налаштувався отримувати задоволення.

Як кажуть працівниці Солом’янського ЦНАПу: «Давайте у порядку черги».

Chubareenee

Джаз-дупотряс для великих і маленьких, та й середнім теж зайде. Так звучав би легендарний американський гурт Chicago, якби зібрався у Горішніх Плавнях.

Та варто музикантам подати голос, як вайб інструментального джему кудись зникає. Поки що вокал — точно не найсильніший скіл «Чубаринів». Але хлопці та дівчата працюють над цим, і невдовзі обіцяють показати нові пісні, де і тексту більше, і співається краще.

Ну а поки рекомендую послухати дебютний міні-альбом Chubareenee. Та краще сходіть на концерт.

Рогата Жаба

Якби я писав біографію цього гурту, то назвав би її «Гаррі Поттер і українська демонологія».  Постійний резидент «Лесі», гурт «Дичка», може спати спокійно: на 11-й ква-ква-квартиринці їхній стяг опинився у правильних руках.

Капітан Очевидність порівняв би «Рогату Жабу» із гуртом Zwyntar. А я — із хвилею готичного фольк-року, яка на початку 90-х винесла на цнотливий берег української музики команди типу «Вій» та «Кому Вниз». А у вокаліста, здається, вселився Андрій Середа.

Те, що грають «рогаті жаби» — це нішева музика на любителів. На щастя, на 11-й «Квартиринці» таких було чимало. Як то кажуть, у слем на рівному місці не вриваються.

Пенсія

— Камон, ну це якісь обдовбані лабухи. Верніть стару «Перкалабу»! — ультимативно заявляє Мозок (лідер «Пенсії», Ярема Стецик, колись грав на басу у франківському гурті — ред.)

— Чувак, та попустися! Просто визнай: витягнути цих лабухів із застіль та привезти їх до столичних зумерів — це ж ідея на мільйон! — переконує Серце. І йому я довіряю більше.

Виступ «Пенсії» на попередній «Квартиринці» мав би навчити мене, що до такого треба готуватися як до бігового марафону. Визнаю, коротка пам’ять та лінощі таки підвели. Та стояти осторонь того, що несеться на гігах франківців, не можуть навіть люди зі слабкою дихалкою.

Ось, що увійшло до (не) культурної програми для 20-річних пенсіонерів цього разу:

• Абетка від фізрука: вчимо літеру «Аааа!», розганяючи радикуліт ритмічними рухами тулуба
• Засвоюємо правила безпеки під час артобстрілу за командою: «Лягай!»
• Співаємо хором «Біпіріпі» та інші хіти прикарпатського караоке
• Знайомимося із творчістю Володимира Івасюка під крики тюленів під час оргазму.

Словом, слухати тут абсолютно нічого. Але для розковбасу — те, що лікар прописав.

Циферблат

Після «пенсійного» шабашу сцену «Квартиринки» освятили найінтелігентніші рокери України.

Коротше, розповідаю. У музиці 1970-х був такий жанр — прогресивний рок. Це щось середнє між джазовими інструменталами на 100500 хвилин, психоделік-роком під електроорган чи синтезатор, мелодійністю рок-балад і текстами письменників-фантастів.

Pink Floyd, YES, Genesis, Emerson, Lake & Palmer — якщо цей неймдропінг асоціюється у вас зі швейцарськими банками чи юридичними конторами, просто загугліть, — почуєте багато цікавого.

На жаль, в українській естраді 1970-х прогресиву було стільки ж, скільки зараз волосся на голові у Пітера Гебріела. І «Циферблат» — це одні з тих, хто якісно відтворює загублену світову традицію та грамотно інтегрує її в сучасний український контекст.

Якщо ви такі ж олди, як я, і бачили вінтажний синтезатор Дані Лещинського із купою кнопочок та лампочок, то зрозумієте все без слів.

А за атмосферний кавер на «Модель» «Океану Ельзи» цим музикантам можна пробачити все. Хібащо крім вокалу, що чомусь провалюється у звукову яму на фоні решти інструментів.

The Вйо

Останніми роками ветерани української сцени нагадують мені людей, що хочуть застрибнути у паровоз, у якого вже давно стався відхідняк до іншої станції.

Але давайте відверто. Чи знаєте ви інші українські гурти, що грають регі у 2023-му, і роблять це не тихіше води та не нижче трави? Так отож.

Мирослав Кувалдін і музиканти показали ретроманському молодняку, хто тут справжній хедлайнер. Виступили професійно і технічно, без зайвих балачок між піснями у пізню годину.

Всі чекали на «Зорі» наприкінці сету, але The Вйо зіграли свій головний хіт у середині — наче спеціально для тих, хто запізнюється на метро, але хотів почути найголовніше.

Для парубків та дівчат, які лише відкривають для себе олдскульну українську культуру, такий музичний баян працює тільки у плюс.

Слухаєш веселі та добрі пісеньки The Вйо, — і тобі знову десять, по тєліку йдуть «Територія А» та «Король Лев». А головне — ніякої війни.

Trick or trickster

І хоч тему 11-ї «Лесі Квартиринки» так і не розкрили до кінця, та напередодні Геловіна вона набуває химерного символізму.

Бо якщо ви почуєте розмову про дуалізм між студентами Могилянки, то в ній стопроц прозвучить слово «трикстер».

І ні, це не якась нова мутація гіпстерів. У міфах трикстер постає архетипом «злого двійника», що вилазить у найбільш незручний момент і псує тобі всю малину. 

Але для мене трикстери — це скоріше антигерої, ніж злодії. Ті, хто перевертає гру, навіть якщо у процесі доведеться щось зламати. Ті, хто вільніший за кріпаків після 1860-го. Ті, хто не живе за трафаретами, а робить з них декорації. Дорослі з дитячими душами, які творять та змінюють — себе, країну, світ.

Все це про «Лесю Квартиринку». Про Іванку та її команду. Про музикантів на сцені та гостей у залі. І про вас. Так-так, саме про вас!

Цю фразу я почув від пана із червоним волоссям у черзі на бар. Чого вам і бажаю!

Фото: інстаграм-сторінка lesyakva, Олександра Камінська, Кирило Дискотека

Філ Пухарєв