Книги-жахастики про грішне задоволення і травми. Короткий гід українським горором, частина 2

Боятися може бути корисним: крик очищує незгірше за сміх.

Коли ми читаємо страшні книжки, ми позбавляємося настільки глибинних жахів, що їх навіть вголос проговорити не можемо.

Тим більше, коли цей жах є принципово непроговореним, коли він є буквально травмою – індивідуальною і тим більше колективною.

І от нам з вами уже є попередній діагноз: найпопулярніший нині наш жахастик – “Я бачу, вас цікавить пітьма” Ілларіона Павлюка.

Роман про людину, котра змушена спустися в пекло, де на її очах помиратимуть ті, хто їй важливий.

Недобра книжка і ще гірший нам прогноз. Але ж будь-який діагноз треба уточнювати! Збираймо консиліум: почитаємо добрі книжки про наші глибинні страхи.

Українські жахастики надаються до проговорення колективних травм

Ті, хто вивчають літературні горори, помітили: в періоди великих воєн цей жанр у національних літературах стишується.

Люди не воліють жахливого в книжках, коли реальність само по собі є кошмаром. А от в процесах осмислення травми горор стає надцінним механізмом: в потойбічні жахастики плідно переплавляють цілком реальну пережиту екзистенційну загрозу. У нашій літературі теж так все працює? І так, і ні. 

Запит на жахастики не знизився ані за останні дев’ять років, ані за останній рік. Навіть навпаки: читачі часто звертаються до консультантів і оглядачів за порадою про книжку, яка допоможе  каналізувати жах.

Простіше кажучи, воліють читати про щось ще жахливіше, ніж в житті, надприродне жахливе, де в фіналі зло отримає заслуженого прочухана.

Ба більше: фендом, що влаштовує у себе конкурси малої горор-прози, зауважує, що тема АТО майже відразу почала звучати в жахастиках.

Є це і в тих текстах, що дійшли до друку. Наші жахастики поволі, але переконливо навчаються працювати з колективними травмами – трагедіями національних масштабів.

Але те, що США має, скажімо, цілий ряд романів про мутантів, поява яких пов’язана з вибухом на ЧАЕС, а у нас такої традиції в поп-літературі нема, показово.

Про своє говорити лячно. І лячно якось інакше, ніж це передбачає горор.  

“Гегемон” Володимира Кузнєцова

Оповідання Володимира Кузнєцова “Гегемон” відкриває збірник “Бабай: Перший кошмар”.

Десять років по Громадянській війні. До хати навідуються озброєнні люди. Колишній герой війни, а нинішній голова колгоспу Андрій Сухий тримає свою “Нову жізнь” від потрапляння на Чорну дошку.

Один із методів – відстежувати і знищувати тих бурлак, що пробралися в колгосп із сусідніх конаючих сіл.

За тим прийшли до хати Корнія. На підлозі – гість. На лаві поруч – донька Корнія, зголодніле дівча у білій льолі.

Гість накинувся на дівчину і придавив її до лавки. Мала, відтак одержима Жовтим князем, кидається переслідувати “гегемонів”.

“Хліб з хрящами” Михайла Бриниха

Це без всяких саркастичних маркерів люто страшна книжка.

“Хліб з хрящами” працює з тією ж темою ще відкритіше, ще жорсткіше.

У селі Міцне на Київщині є горілчаний завод “Кремінь”. Випускає у продаж дикий шмурдяк по двадцять гривень за пляшку і друга в подарунок.

У тому коньяку є вірус, він активізує в споживачах ген канібалізму. Активізує, саме так. В селі Міцне є таємничі “рови”, де ховали тих, хто помер під час Голодомору.

Міцне перестало існувати 1933-го: хто не помер від голоду, тих з’їли односельці, а людожерів уже розстріляли кдб-істи.

Всі вони і поховані в тих землях. І от цей ґрунт завезли на завод “Кремінь”, де з нього видалили вірус і заселили в дешеве бухло.

Отруєні громадяни помирали і поверталися зомбі, до них приєдналися ті, хто загинули у 1930-х. Кажуть, той вірус має пам’ять: їж собі подібних.

Зомбі залишають на хатах ще живих надпис: “Хліб”. Віруси тут мають пам’ять, люди воліють забувати.

“Зомбі-Україна” Романа Онищенка

Зомбі-роман пише уже про події війни на Сході Роман Онищенко в “Зомбі-Україна”.

Триває альтернативний 2019 рік. Україна вступила у війну відразу після 1991-го, перемогла, вийшла зі складу імперії, тепер це країна-анархіст.

Але самій землі спричинено непоправну шкоду: під час бомбардувань відбувся витік радіації з Запорізької атомної станції, сталися мутації і країну населяють зомбаки.

І от зомбаки починають витісняти людей. Спочатку в маленькому селі Кошманівка. Люди збираються дати відсіч.

А щоб не так очевидно?

“Арабатка” Міли Смолярової

Історія вилазить з могили, щоби зіжрати твій лінивий мозок.

У збірнику Міли Смолярової є оповідання “Арабатка”.

Розказує цю історію готель на березі моря. Почали убивати по черзі мешканців готелю і тільки саме помешкання помічає зникнення гостей.

Убивають двоє працівників готелю, убивають і поїдають тіла. Вони не люди, але й хто вони, навряд зрозуміємо.

Хіба що однієї ночі прийшли разом із припливом і чимсь можуть на перший погляд нагадувати людей.

Місце дії надає цій історії відчутного алегоричного забарвлення, це історія про окупацію (і вона не перестає бути історією про вторгнення інопланетян і викрадачів тіл).    

Зомбі, антропоморфні демони і викрадачі тіл, зауважили? Ті, хто схожі на нас, живуть серед нас і несуть нам смерть.

Уже те, хто стає героями жахастиків, котрі пробують осмислювати наші національні трагедії, ой як багато нам розкаже про способи спільно пам’ятати про спричинене нам зло.

Слешери по-українськи

Найскладніше писати те, що здається серед жанрової прози найнижчою сходинкою, книжками грішного задоволення.

Серед літератури жахів таку сходинку посідають м’ясні горори, слешери, тортур-порно. І знаєте, що цікаво?

Саме цього різновиду жахастиків у нас не бракує і вони на диво глибокі.

І так, здається, нам таки страшніша людина, яка чинить зло, аніж зло, спричинене надприродною істотою.     

“Клоп” Андрія Лозинського

Такий собі Дейл Карнегі для маніяків – як справляти враження на мертвих коханок і завоювати увагу розчленованих друзів.

Оповідання “Клоп” з уже згаданого “Бабая” розповідає про чоловіка, що недавно осиротів, але знайшов раптом своє перше кохання.

Він збирає дві колекції: мурах і людей. Він перевіряє науковим методом способи і ресурси адаптації комах і людей у спільнотах.

Для того розчленовує мурах і людей. А його коханка в тому мотивує.

“Лахмітник” Олексія Жупанського

А от такий красивий, даруйте, такий потворний жахастик!

Лахмітник – хлопчик-товстун із київського передмістя середини 1990-х (дуже атмосферно).

Його люто цькують в школі. У нього є лише один друг і того він нагло втрачає.

Щоби вижити, Лахмітник подумки переноситься в затишний сквер з багатоповерхівкою неподалік.

Там він зустрічає дівча, яка повідомляє: аби могти бути в цьому сквері, Лахмітник мусить привести сюди жертв – обід для тих, хто живе в будинку.

І малий починає убивати – вигадливо, моторошно, азартно. Прибирати своїх кривдників, місцевих нариків і гопників… Та йому одного дня таки доведеться зайти в той будинок в “хорошому місці”.  

“Гелтер Скелтер” Олександра Завари

“Гелтер Скелтер” з назви роману Олександра Завари – цитата з Бітлів, але має скерувати до Чарльза Менсона насамперед.

Менсон називав “гелтером скелтером” кінець світу, який не можна відтермінувати, але можна наблизити.

Цю фразу “родина”залишала на стінах кімнат своїх жертв. Цю пісеньку без кінця слухає один із героїв роману.

Ображений на весь свій чоловік із комплексом Бога і скілами серійного убивці.

Під час вечірки кілька другокурсників Чернівецького університету збираються в гуртожицькій кімнаті, щоб викликати Панночку.

Сидять в тій кімнаті двоє дівчат і шестеро юнаків (один в ритуалі участі не бере, він – посіпака тутешнього альфи, його за людину не вважають).

Загадують по черзі бажання. Всіх Панночка почула. Слідом за здійсненням бажань стартують криваві і химерні самогубства (опис смертей зроблений видовищно, боді-горор очікує на увагу Завари).

Накладають на себе руки ті, хто поговорив з Панночкою через дзеркало та отримав бажане.

Панночка – обманка. Убиває хтось зі своїх, тих, хто був тоді в кімнаті.

“Коли приходить Ві” Марта Гулей

Марта Гулей та “Коли приходить Ві” доручає різати людей направо і наліво людині, що пережила родинне насилля.

Йому двадцять сім. Він каже, що пам’ятає тільки останні десять років свого життя, відколи живе в цьому місті.

Все почалося, каже він, коли Ві вперше прийшла, їм обом було п’ять.

І от він нарешті наважився, він спробує згадати все, що може згадати, починаючи з себе п’ятирічного.

Він нічого не знає і не розуміє, ми нічого не знаємо і не розуміємо – читач і божевільний герой на рівних. 

Помітили, що об’єднує всіх цих потвор? Вони самотні, безжалісно самотні.

А тепер швиденько: замкніть двері в спальню, щоби ніхто не заважав, розгорніть свіженький жахастик і побудьте трішки наодинці з жахом самотності.

• Першу частину короткого гіду українськими жахастиками читайте тут.

Ганна Улюра

літературна критикиня