Кузьма як він є, фільм, який не сперечається зі своїм героєм

13 серпня в український прокат вийшла документальна стрічка «Кузьма: Страшно веселий» студії Knife Films — біографія Андрія Кузьменка, лідера «Скрябіна», якого країна знала просто як Кузьму. Режисер Артем Григорян і продюсер Максим Сердюк, автори «Яремчук: Незрівнянний світ краси» та минулорічної «Океан Ельзи: Спостереження шторму», два роки збирали архіви, опрацювали сотні годин відео й тисячі фотографій.

У результаті вийшов фільм, у якому герой — ще за життя відомий самоіронією та небажанням прямо відповідати на журналістські питання — говорить про себе сам. Для «Суспільне Культура» кінокритикиня Олександра Поворозник розповідає, яким став цей майже-автопортрет однієї з найхаризматичніших і найконтраверсійніших постатей української попкультури — і чи виграла стрічка від радикальної відмови від «голів, що говорять».

Живий (авто)портрет без зайвих слів

Головне враження від перегляду — Кузьма здається немов живим. Не в метафоричному сенсі «його дух із нами», а буквально: через рідкісні кадри, інтерв’ю, концертні фрагменти й домашні зйомки він присутній на екрані з тією самою самоіронією, швидкістю мови й непередбачуваною енергією, яку пам’ятають усі, хто хоч раз чув його пісні або бачив його в численних телепередачах, які Кузьма встигав вести в нульових.

Це не реконструкція і не ностальгічний колаж. Глядач проводить час із самим Кузьмою — таким, яким він був у різні періоди: від хлопця з Новояворівська до людини, яка стала частиною культурної пам’яті України.

Архів як рушій, а не ілюстрація

Якщо у «Спостереженні шторму» команда Knife Films майже відмовилася від класичних для документалістики прийомів на кшталт закадрового голосу оповідача-всезнавця, то тут автори пішли ще далі — і цілком відмовилися від «голів, що говорять». У кадрі майже немає сучасних інтерв’ю з близькими чи колегами, які б пояснювали, «ким він був насправді».

З одного боку, це працює: події завжди зрозумілі й динамічні. Монтаж, інфографіка й анімовані вставки тримають ритм, пояснюють контекст і не дають розповіді розпадатися на окремі епізоди. Архівні матеріали не просто ілюструють біографію — вони стають її рушієм. Саме тому стрічка відчувається живою і сучасною, а не музейною експозицією про давнє минуле.

Складність, яка декларується, але не завжди розкривається

З іншого боку, відмова від реконтекстуалізації історії Кузьми крізь призму сьогодення обмежує коло питань, які творці можуть поставити своєму героєві. Фільм обирає м’який, майже прощальний тон щодо політично сумнівних епізодів біографії. Готовність Кузьми співпрацювати з контраверсійними політичними силами, окремі публічні заяви й рішення, які досі викликають суперечки, залишаються без глибшого аналізу. Стрічка зупиняється на висновку «він був складною людиною» і, знизавши плечима, йде далі.

Це зрозумілий художній вибір: ніхто не хоче сперечатися з привидом легендарної постаті та ставити питання, які залишаться без відповіді. Але саме тут відчуваються обмеження обраного підходу. Складність героя декларується, проте не завжди розкривається. Так, ми з очевидних причин не можемо запитати Кузьму, що він думає сьогодні про створення «Пающих трусов» чи підтримку «Озимого покоління». Але могли б дізнатися, як колишні учасники «Скрябіна» вже прорефлексували свої конфлікти з Кузьмою і як бачать вплив гурту в ширшому історичному контексті.

Натомість стрічка розповідає лише про думки та відчуття своїх героїв безпосередньо під час описаних подій і уникає складніших рефлексій. Часом вона свідомо відмовляється ставити під сумнів очевидні суперечності у словах Кузьми й не наводить контраргументів навіть тоді, коли герой відверто говорить аудиторії неправду. Але водночас постановники дають достатньо контексту, аби кожен глядач і глядачка могли сформулювати власну думку про Кузьму та його заплутані, часом взаємозаперечні й дещо наївні погляди й цінності.

Дві години з людиною, а не з іконою

У підсумку «Страшно веселий» — сильна, емоційно точна та динамічна робота, яка водночас і про свого героя, і про наше спільне минуле, сповнене контрастів, викликів і тепла. Вона повертає Кузьму на екран не як ікону, а як людину з гумором, болем, впертістю й суперечностями.

Тим, хто скучив за його присутністю, стрічка дає рідкісну можливість провести з ним майже дві години. Тим, хто шукає складнішої розмови про ціну популярності й політичні компроміси 2000-х, — залишає простір для власних роздумів. І це, мабуть, чесно: Кузьма й сам рідко давав однозначні відповіді.