Ліні Костенко — 94! Розповідаємо вечірні історії з життя поетеси

19 березня Ліні Костенко виповнилося 94 роки.

Українська поетка і сьогодні не припиняє писати. Відчуває і занотовує нашу дійсність у віршах та прозі. Готує нову книгу.

Й російські атаки її не злякали. «Я бачила Другу світові війну, ці бомби о 4-й ранку мені звичні», — каже.

«Вечір» розповідає сім вечірніх історій з життя української поетки — принципової, чуттєвої, гострої на язик.

Поетка, яка росла «зброєю»

Батьком Ліни Костенко був Василь Костенко — вчитель, знав понад десять іноземних мов. Працював у Ржищеві, а потім в Києві (школа №55).

Переслідувався радянської каральною системою.

Друг Ліни Костенко, видавець Іван Малкович («А-ба-ба-га-ла-ма-га») згадує, що якось дізнався сімейну історію про один з обшуків НКВС в домі Костенків.

Обшуки могли тривати всю ніч. І під час одного з них Василя Костенко спитали, де він ховає зброю в домі.

«Отам», — сказав батько і вказав на колиску, де спала майбутня українська поетка.

Василь Костенко провів в ув’язненні десять років, а Ліна Костенко в цей час росла дочкою «ворогу народу».

Поетка, звикла до бомб

Вночі 24 лютого 2024 року Ліна Костенко була в Києві. У себе вдома у 13-поверховому «письменницькому» будинку на Олеся Гончара, 52.

В інтерв’ю згадує, що зустріла нічні ракетні удари росіян по місту за роботою. Розповіла, що належить до покоління, яке пережило Другу світову війну і бомби о четвертій ранку їй звичні з дитинства.

Про події Другої світової у своїх віршах Костенко згадує, що «ніч тоді здавалася днем» від пожеж і «війна присвічувала поночі», коли вона писала.

Поетка каже, що у 2022 році не злякалась і ні разу не пішла в укриття, — «уб’є то уб’є». Єдине, що перший місяць великої війни їй не писалось — ні вночі, ні вдень. Потім взяла себе в руки та продовжила працювати.

Ще в одному інтерв’ю поетеса сказала, що всі 30 років незалежності знала, що росіяни нападуть на Україну.

Поетка з принципами

Друг поетки Іван Драч розповів, що якось йому випала нагода передати Ліні Костенко медаль від Світового конгресу українців з Канади. Ймовірно, мова йде про 1998 рік.

Влаштували урочистий вечір, Драч виголосив довгу передмову і спробував вручити медаль Ліні Костенко.

Згадує, що вона з усієї сили жбурнула нагороду у далекий кут і грізно промовила, що не хоче цієї медалі. Вона їй ні до чого.

Драч теж розлютився, сказав, що якби мав пістолет, то застрелив би Костенко. Втім той вечір на емоціях все ж закінчився миром.

Ліна вірна своїм принципам і часто відмовляється від нагород або присвячує їх іншим, а не собі. Її слова «Політичної біжутерії не ношу» не розходяться з ділом.

Поетка метка на язик

У 1962 році Ліна Костенка, Іван Драч та Іван Дзюба зустрілися у Києві з французьким філософом-екзистенціалістом Жаном-Полем Сартром та письменницею Симоною де Бовуар.

Де Бовуар увійшла в історію, як ідеологиня фемінізму, авторка книги «Друга стать», яка вплинула на феміністичний рух у світі.

Українські письменники й французькі мислителі зустрілись у готелі «Україна». Після зустрічі українці обмінювались враженнями у вузькому колі.

Всіх здивувало, що Сартр і де Бовуар живуть у різних номерах, хоча всі їх знають, як пару.

Жан-Поль Сартр та Симона де Бовуар

Іван Драч згадує, Ліна в той вечір сказала, що не здивована, що Сартр обрав філософію екзистенціалізму (в центрі концепції — ідея абсурдності буття, життя, як драма — ред.). Бо «потворний, як жаба, старий». Мовляв, йому нічого іншого й не зостається.

Інше діло, наш видний й талановитий Іван Дзюба. «Якого біса йому екзистенціалістом бути?!», — додала.

Близькі знайомі кажуть, що поетка має фірмовий вислів, яким лаконічно коментує дивні випадки в житті, — «Це фройдистський ляпсус».

Поетка, якій понад десятиліття не давали слова

Ліна Костенко належала до опозиційного руху шістдесятників у СРСР. І разом з іншими учасниками руху отримала заборону на видання своїх творів у 1960-1970-ті роки.

Заборона на публікацію віршів Костенко діяла понад десятиліття. Весь цей час вона писала вечорами й ночами, але всі нові роботи складала у шухляду.

Наприклад, так роками чекав публікації у 1979 році її історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Твір, який радянська влада не давали публікувати вже у 1987 році отримав Шевченківську премію.

Людина з чутливим серцем

Онука поетки Ярослава Франческа Барб’єрі згадує, що 19 січня 2014 року вона прийшла у центр Києва, на вулицю Грушевського.

Події тієї доби відомі, як Вогнехреща — гостра фаза протистояння між майданівцями і міліцією в ніч з 19 на 20 січня, вуличні бої.

Мама Ярослави подзвонила донці і спитала, де вона зараз. Довелось брехати, щоб мама не хвилювалась. Мовляв, все в порядку, барбекю смажимо з друзями. А той момент поряд палало не барбекю, а автомобілі у центрі Києва.

Якщо маму, можливо, і вдалося заспокоїти, то бабусю Ліну — ні. «Слава там», — сказала тоді поетеса після телефонної розмови.

Поетка серед тих, хто не мовчить

На початку 1960-х 30-літня Ліна Костенко брала участь у літературних вечорах Клубу творчої молоді «Сучасник» шістдесятників.

Голова клубу Лесь Танюк збирав вечорами літераторів, кіноробів, театралів, музикантів у кінозалі «Жовтневого палацу».

Але це не були прості вечірки творчих людей. Тут звучали заборонені теми, про які за радянського тоталітарного режиму було прийнято мовчати.

У 1962 році на одному з таких вечорів Алла Горська з друзями порушила питання про витіснення української мови з культурного життя УРСР. Тоді це був замах на імперський міф про дружбу народів у СРСР і вияв мало не радикального українського націоналізму.

Алла Горська

Весною того ж року у клубі провели вечір пам’яті реформатора українського театру Леся Курбаса. Під час вечірньої дискусії чи не вперше було в голос сказано про репресії 1930-х років, про вбивство режисера.

Довго терпіти цей гурток правдорубів не стали: у 1964 році клуб «Сучасник» у Києві закрили. Але свою роботу ті вечори зробили — правда на них нарешті не замовчувалась, а була сказана в голос.

Артем Кузьменчук

головред «Вечора»